Ф. Шіллер.

Листи про естетичне виховання людини.

– К.: Мистецтво, 1974.

Лист двадцять шостий

Оскільки свобода, породжується виключно естетичним настроєм духу, не важко зрозуміти, що настрій цей може виникати із свободи, тобто походити з моральності. Він має бути даром природи; тільки щасливий випадок може порвати окови фізичного стану і дикуна привести до краси.

Закробок краси, однак, не розвивається там, де скупа природа позбавила людину всякої втіхи, а також де марнотратна природа звільнила її від будь-яких особистих зусиль, де тупа чуттєвість не відчуває потреби і палка жага не знаходить вдоволення. Вона ніжно броститься не там, де людина-троглодит ховається в печерах і, будучи вічно самотньою, ніколи не знаходить людськості поза собою, і не там, де людина-кочовик вливається до войовничої орди і, будучи вічно лише числом, ніколи не знаходить людськості у собі, – а тільки там, де вона мирно проживає у власній хатині, а переступивши поріг, тут же розмовляє з усім родом. Чуття і дух, сила сприймальна й сила творча розвиватимуться у щасливій рівновазі, що є душею краси й умовою людськості тільки там, де лагідний ефір готує чуття до найлегшого дотику й енергійне тепло надихає розкішну матерію; де царство сліпої маси повалено вже у мертвому творінні й звитяжна форма ушляхетнює навіть найнижчі натури; де радісні умови і благословенне небо, де тільки дійсність приводить до втіхи і тільки втіха – до діяльності; де із самого життя виникає священний порядок, а із закону порядку розвивається тільки життя; де уява одвічно тікає від дійсності, однак ніколи не втрачає простоти природи.

А що саме сповіщає нам про перехід дикуна до людськості? Історія, скільки б ми її не питали, дає лише одну відповідь: в усіх народів, що позбулися рабства тваринного стану, це виявляється через радість од видимості і через нахил до оздоблювання та гри.

Найбільша глупота і найвищий розсудок засвідчують тут певну спорідненість між собою, бо однаковою мірою домагаються лише реального і зовсім не вразливі до простої видимості. Спокій першої здатна розбурхати тільки безпосередня присутність об’єкта в чуттєвому сприйманні, а другого може заспокоїти лише підтвердження його понять фактами досвіду; одне слово, глупота не в силі піднятися над дійсністю, а розсудок нездатний зупинитися нижче істини. Оскільки ж потреба реальності і прив’язаність до дійсності є лише наслідками нестачі, то байдужість до реальності і зацікавленість видимістю є справжнім розширенням людськості і рішучим кроком до культури. По-перше, це засвідчує зовнішню свободу: бо поки панує необхідність і спонукає потреба, уява міцно прикута до дійсності; її вільна сила розвивається тільки тоді, коли потреба вдоволена. По-друге, це засвідчує, однак, і внутрішню свободу, бо дозволяє нам побачити силу, котра надає собі руху, незалежно від зовнішніх причин, і має достатню кількість енергії, щоб чинити опір настирливій матерії. Реальність речей – справа самих речей; видимість речей – справа людини, і дух, котрий втішається видимістю, милується вже не тим, що він сприймає, а тим, що він творить.

Певна річ, тут ідеться про естетичну видимість, яка відрізняється від дійсності й істини, а не про логічну, яку часто змішують з естетичною і яку, таким чином, полюбляють за те, що вона – видимість, а не за те, що вважають її чимось кращим. Лише перша видимість – гра, тим часом як друга – завжди обман. Переоцінка цієї першої видимості ніколи не заподіє шкоди істині, бо тут зовсім відсутня небезпека підміни, а завадити істині може тільки вона; зневажати її – означає зневажити прекрасне мистецтво взагалі, оскільки видимість становить його суть. Проте розсудок іноді прямує до реальності з такою запопадливістю й нетерпінням, що висловлюється презирливо про всяке мистецтво прекрасної видимості, бо воно, мовляв, є тільки видимістю, однак таке трапляється лише тоді, коли розсудок пригадає собі названу вище спорідненість. Про необхідні межі прекрасної видимості я говоритиму ще окремо.

Сама природа піднімає людину від реальності до видимості, озброївши її двома чуттями, що ведуть до пізнання дійсності виключно за допомогою видимості. Вже зір і слух звільняють чуття від матерії, що справляє враження, і об’єкт, що ми його сприймаємо нашими тваринними чуттями, віддаляється од нас. Те, що бачить око;відрізняється від того, що ми відчуваємо, бо розсудок перестрибує через світло до самих предметів. Предмет дотику – насильство, що його ми зазнаємо; предмет зору й слуху – форма, яку ми творимо. Поки людина – дикун вона насолоджується тільки через нижчі чуття, що їм чуття видимості лише слугують у цей період. Вона або зовсім не піднімається до бачення, або ж не задовольняється ним. Як тільки зір починає давати їй радість і втіху і побачене набуває для неї самостійної вартості, вона тут же досягає естетичної свободи, і в ній розвивається спонука до гри.

Зразу ж після пробудження ігрової спонуки, що втішається видимістю, з’являється наслідувально-творча спонука, що трактує видимість як щось самостійне. Коли людина розвинулася настільки, що здатна відрізнити видимість від дійсності, а форму – від тіла, вона зуміє також відокремити їх одне від одного; вона зробила це вже тоді, коли навчилася їх розрізняти. Отож, здатність до наслідувального мистецтва з’являється разом із здатністю до форми; потяг до неї грунтується, правда, на зовсім іншій основі, якої тут не потрібно торкатися. Чи розвинеться естетична спонука до мистецтва скоріше, а чи пізніше, залежатиме від ступеня любові, що з нею людина спроможна зосередитися виключно на видимості.

Оскільки всяке дійсне буття походить от природи як чужої сили, а всяка видимість – первісно від людини як суб’єкта, що здатний уявляти, людина користується лише своїм безумовним правом власності, коли відбирає од існуючого його видимість і розпоряджається останньою за власними законами. З необмеженою свободою поєднює людина те, що роз’єднала природа. Якщо тільки в думці воно пов’язується одне з одним, і розділяє те, що сполучила природа, якщо тільки розсудок здатен до такого відокремлення. Для неї не повинно бути тут нічого святого, окрім її власного закону. Аби тільки вона зважала на той рубіж, що відмежовує належну їй сферу від буття речей чи сфери природи.

Це людське право панування застосовує вона до мистецтва видимості, і чим суворіше розмежує людина “моє” і “твоє”, чим старанніше відокремлює форму від суті, тим більшою самостійністю наділить вона першу, тим більше не тільки розширить володіння свободи, але й обереже кордони істини, бо людина неспроможна очистити видимість од реальності, не звільнивши водночас і реальність од видимості.

Однак це суверенне право має вона, звичайно, лише в світі видимості, у безплотному царстві уяви не тільки доти, поки сумлінно утримується від того, щоб засвідчувати існування такого царства у сфері теорії, і поки не прагне до того, щоб надавати йому існування у сфері практики. Отож, бачите, що поет однаковою мірою виходить за притаманні йому межі і тоді, коли приписує своєму ідеалові життя, і тоді, коли за допомогою цього ідеалу хоче домогтися певного існування. Бо одне й друге він спроможний здійснити лише тоді, коли, зловживаючи своїм правом поета, вдирається за допомогою ідеалу на ниву досвіду і насмілюєтьтся визначати реальне буття простою можливістю, або тоді, коли зрікається свого права поета і дозволяє досвідові проникати в сферу ідеалу, омбежуючи можливість умовами дійсності.

Видимість є естетичною лише остільки, оскільки вона щира (цілком відверто відмовляється від всяких зазіхань на реальність) і самостійна (обходиться без будь-якої допомоги з боку реальності). Коли ж вона фальшива і прикидається реальністю або ж коли нечиста і для своєї дії потребує реальності, тоді вона – лише нікчемне знаряддя матеріальних цінностей і аж ніяк не доводить свободу духу. Зрештою, зовсім не обов’язково, щоб предмет, що у ньому знаходимо прекрасну видимість, був позбавлений реальності, аби тільки наше судження про нього не брало до уваги цієї реальності; бо, зацікавившись нею, воно перестає бути естетичним. Жива жіноча краса подобається нам, звичайно, так само, а навіть трохи більше, ніж однаково досконала, але тільки намальована; та коли перша подобається нам більше, ніж остання, вона приваблює нас уже не як самостійна видимість і не як предмет втіхи для чистого естетичного чуття; останньому й живе має подобатися тільки як явище і дійсне – тільки як ідея; однак для того, щоб відчувати в живому лише чисту видимість, потрібен набагато вищий ступінь естетичної кульутри, ніж для того, щоб обходитися без життя, спостерігаючи видимість.

Там, де ми в поодинокої людини чи в цілого народу констатуємо щиру й самостійну видимість, там ми можемо припускати наявність і духу, й смаку, також всякі споріднені з ними досконалості – там ідеал керує дійсним життям, честь торжествує над власністю, думка – над втіхою, мрія про безсмертя – над існуванням. Там найбільше боятимуться голосу громадськості і маслиновий вінок буде почеснішим, ніж пурпурна мантія. До фальшивої і нужденної видимості вдаються тільки безсилля й збоченість, і тому як окремі люди, так і цілі народи засвідчують свою моральну нікчемність і естетичну нездатність, коли “реальність підпирають видимістю або (естетичну) видимість реальністю”.

На запитання: “Наскільки допустима видимість у моральному світі?” – можна коротко й стисло відповісти так: настільки, наскільки ця видимість є естетичною, тобто такою видимістю, котра не прагне заступати реальність, і не потребує, щоб реальність заступала її. Естетична видимість ніколи не може пошкодити істинній моралі, а де справи стоять інакше, там не важко довести, що видимість не була естетичною. Тільки людина необізнана, приміром, із етикетом поводження, сприйматиме вислови чемності, що становлять загальну фому, як ознаку особистої прихильності і, розчарувавшись, ремствуватиме на нещирість. Але тільки людина, що погано засвоїла етикет поводження, прагнучи бути чемною, кликатиме на допомогу лицемірство і буде лестити під маскою привітності. Першій бракує розуміння видимості як чогось самостійного, і вона здатна підсилити її тільки через правдивість; другій бракує реальності, і вона прагне замінити її видимістю.

Немає нічого звичайнішого, як скарги тривіальних критиків сучасності з приводу того, що у світі зовсім не стало серйозності і люди нехтують суттю заради видимості. Хоч я й не відчуваю покликання виправдовувати нашу епоху супроти цього закиду, однак уже те, що своє звинувачення ці суворі моралісти, трактують надто широко, засвідчує з усією переконливістю, що їхні докори адресовані не тільки фальшивій, а й щирій видимості епохи; і навіть їхні застереження на користь краси стосуються більше нужденної, аніж самостійної видимості. Вони нападають на облудну маску, що приховує істину й насмілюється видавати себе за реальність, вони зляться і на добродійну видимість, що заповнює порожнечу й прикриває убозтво, а водночас і на ідеальну, що облагороджує буденну дійсність. Їхнє суворе почуття істини цілком справедливо ображається на фальшивість звичаїв; шкода тільки, що до цієї фальшивості вони зараховують і чемність. Їм не подобається, що зовнішня мішура надто часто затемнює справжні чесноти, та їх не менше обурює й те, що видимість вважається необхідною і для чеснот, а принадна форма – для внутрішнього змісту. Вони жалкують за сердечністю, мужністю й щирістю минулих часів, проте бажали б відродити грубість первісних звичаїв, незграбність давніх форм і колишню варварську надмірність. Подібні судження виявляють до самої матерії таку повагу, що принижує людину, котра повинна цінувати матеріальне лише постільки, поскільки воно здатне набувати форму й розширювати царство ідей. Словом, до таких голосів смак епохи може й не прислуховуватися, якщо він тільки в силі встояти перед вироком якоїсь вищої інстанції. Надто суворий суддя краси міг би докорити нам не за те, що ми переоцінюємо естетичну видимість (нам іще дуже далеко до цього), а за те, що досі не збагнули чистої видимості, ще недостатньо відокремили буття від явища і таким чином не утвердили навічно їхніх меж. На цей закид ми заслуговуватимемо доти, доки не навчимося втішатися прекрасним у живій природі, не прагнувши їм володіти, поки розпитуватимемо про мету, захоплюючись красою наслідувального мистецтва, поки не визнаємо за уявою її власного безумовного законодавства і не підтвердимо її достойності, виявляючи повагу до її творінь.