XIV. Вчителеві.

...Думка моя була довести цнотливість російського народу, вказати, що народ наш в п’яному вигляді (бо у тверезому лихословить набагато мен­ше) якщо і матюкається, то робить це не з любові до матюків, не через задоволення матюкатися, а просто з гидкої звички, що перейшла за малим в необхідність, так що навіть найвіддаленіші від матюків думки і від­чуття виражає через матюки. Я вказував далі, що головну причину звички матюкатися треба шукати у п’янстві. Здогад мій про потребу у п’яному стані, коли важко обертається язик, але є сильне бажання говорити, вда­ватися до слів коротких, умовних і виразних, – про цей мій здогад можете думати що завгодно; але, те, що народ наш цнотливий, навіть матюкаю­чись, – на це слід було звернути увагу. Я навіть маю зухвалість стверджувати, що естетично і розумово розвинені прошарки нашого суспільства без порівняння більш розбещені в цьому сенсі за наш брутальний і такий нерозвинений простий люд. В чоловічих товариствах, навіть найвищого кола, трапляється іноді після вечері, подекуди навіть між сивими і зірконосними дідуганами, коли вже переговорять про всі важливі і навіть державні матерії, – перейти мало-помалу на естетично-каскадні теми. Ці каскадні теми швидко за своєю чергою переходять у таку розбещеність, на таке лихослів’я, на таке паскудство, що ніколи уяві народній навіть і не придумати щось подібне. Це трапляється жахливо часто між усіма відтінками цього так піднесеного над народом кола людей. Мужі, що відомі найідеальнішими доброчинностями, навіть богомольці, навіть найромантичніші поети з пожадливістю беруть участь у таких розмовах. Тут найважливіше саме те, що дехто з цих мужів дійсно є порядними і роблять багато і доброчинних вчинків. Подобається їм саме паскудство і витонченість паскудства, не стільки нецензурне слово, скільки ідея, що в ньому міститься; подобається ницість падіння, подобається, саме смрід, ніби лімбурзький сир (неві­домий простолюду) витонченому гурману; тут саме потреба розмазати і по­нюхати і впитися запахом. Вони сміються, вони про це паскудство, зви­чайно, говорять згорда, але видно, що воно їм подобається і що без ньо­го вони вже не можуть жити, хоча б на словах. Цілком інший сміх у про­столюду, хоча б навіть і на ці теми. Я переконаний, що у вас у Зарядді (район Москви, де переважно, мешкали купці) сміялися не через паскудство, не через любов до нього і до мистецтва, а сміхом у більшій мірі простодушним, не розбещеним, здоровим, хоча і брутальним, – цілком не таким, яким сміються деякі з розмазувачів у нашому товаристві чи в нашій літе­ратурі. Простолюд лихословить знічев’я, і часто не про те зовсім гово­рячи. Простолюд наш не є розбещений, а дуже навіть цнотливий, не дивлячись на те, що це безперечно народ, який найбільше лихословить у цілому світі, – і про цю протилежність, їй-Богу, варто хоча б трішки поміркувати.

Пер. укр. мовою за виданням: Ф.М.Достоевский. Полн. собр. соч.: в 30-ти т. – М.: Наука, 1980. – Т. 21. – С. 108-109; 115-116.

С. Цвейг (1883-1942)