Про душу. – Соч.: в 4-х т. – м.: Мысль, 1976. – т.І.

Кн.Ш. – Розд.ІІ.

Тому що ми сприймаємо те, що ми бачимо і чуємо, то необхідно сприймати або зором те, що він бачить, або іншим чуттям. Якщо зором, то він повинен сприймати і зір і його предмет – колір. Тому чи будуть два чуття для сприйняття одного і того ж, чи зір буде сприймати самий себе. Далі, якщо чуття, що сприймає зір, було б іншим, а не самим зором, то чи (цей ряд сприйнять) йшов би в безмежність, чи якесь чуття сприймало б саме себе, так що слід було б визнати це за першим чуттям.

Але виникає сумнів. Дійсно, якщо сприймати зором – значить бачити, а бачать колір чи предмет, що має колір, то, для того щоб бачити це, що бачить, повинно мати колір. Тому зрозуміло, що сприйняття зором не є однозначним: адже коли ми і нічого не бачимо перед собою, ми все ж розрізняємо зором темряву і світло, але тільки іншим способом; з іншого боку, і те, що бачить певним чином, є приналежним до кольору. Адже кожний орган чуття сприймає свій предмет без матерії. Тому і після зникнення сприйманих предметів в органах чуття залишаються відчуття і уява про ці предмети.

Дія сприйманого чуттям і дія чуття є тотожними, але буття їх не однакове. Я маю на увазі, напр., звук у дії і слух у дії. Адже буває, що володіючому слухом немає що чути, і те, що в змозі видавати звук, не завжди його видає. Але коли істота в змозі чути дійсно чує, а та, що в змозі видавати звук, дійсно його видає, тоді одночасно виходить слух у дії і звук у дії, і можна було б перше назвати тим, що чує (слуханням), а друге – тим, що звучить (звучанням). Якщо в дійсності рух – дія і зазнавання дії (перетерплювання) – відбувається в тому, на що спрямована дія, то і звук і слух в дії необхідно полягають в тому, що це є можливо. Адже дія того, що в змозі діяти і посувати, відбувається в перетерплюваному, тому зовсім не є необхідністю, щоб рушій самий приводився до руху. А саме: подібно до того як дія і перетерплювання (зазнання дії) відбуваються в перетерплюючому, а не в діючому, так і дія того, що відчувається і що в змозі відчувати відбувається в тому, що в змозі відчувати. Таким чином, дія того, що в змозі (стані) звучати є звук або звучання, в змозі (стані) слухати – слух або слухання, бо в подвійному смислі розуміють слух, в подвійному ж смислі і звук.Те ж саме можна сказати і про інші чуття і предмети, що нами сприймаються. Однак у деяких чуттів є назви для того і для іншого (напр., звучання і слухання), у інших же одне не має назви; так, зір у дії називають баченням, а для дії кольору немає назви; так само дія здатності відчувати на смак називають смаком, а для відчуваного на смак немає назви.

Тому що дія відчуваного і дія відчуваючого по суті одна дія, хоча буття у них неоднакове, то слух і звук, взяті в смислі дії, з необхідністю зникають чи зберігаються одночасно, і так само відчуване на смак і смак, і подібним чином у решти чуттів. Якщо ж їх брати в смислі можливості, то не є необхідним, щоб вони зникали чи зберігалися разом. Попередні ж філософи, що розмірковували про природу (Демокріт і його учні), говорили неправильно, вважаючи, що немає ні білого, ні чорного без зору, як немає смакових властивостей без чуття смаку. З одного боку це твердження правильне, з іншого – неправильне. А саме: тому що про відчування і відчуване говориться в двох значеннях: як про такі, що є у можливості (можливі) і в дійсності, – то для одного випадку сказане ними підходить, а для другого не підходить. Вони говорили безвідносно про те, про що безвідносно говорити не можна.

Якщо голос є певним чином співзвуччя, а голос і слух в якомусь смислі складають ніби щось одне, а в якомусь не одне і те ж, співзвуччя ж є співвідношенням, то і слух з необхідністю є певним співвідношенням. Тому будь – яка надмірність розладнює слух – надмірність і високих і низьких звуків; так само надмірність у смакових властивостях розладнює смак, і надто яскраве чи надто темне в кольорах діє на зір руйнівно, і у відчуванні на нюх – міцний запах, чи буде він солодким чи гірким, – все це тому, що будь – яке відчуття є певним співвідношенням.

Тому відчуване і приємне, коли, напр., гостре, солодке чи солене входять до співвідношення чистими і не змішаними; саме в цьому випадку вони приємні. Взагалі ж більш приємним є змішення – співзвуччя, ніж високий чи низький звук, чи, в сприйманому на дотик (тепле), ніж те, що може бути нагріте чи охолоджене: адже відчуття є співвідношенням, надмірність же шкодить і розладнює.

Таким чином, кожне чуття звернене на сприйманюваний предмет, перебуваючи в своєму органі як такому, і розрізняє відмінності у сприйманому ним предметах, напр.: зір – біле і чорне, смак – солодке і гірке. Так само і з іншими чуттями. А тому що ми відрізняємо і біле від солодкого і кожну відчувану властивість від будь-якої іншої, то постає питання: за посередництвом чого ми сприймаємо, що вони є різними? За необхідністю, звичайно, за посередництвом чуття: адже все це є сприймане чуттями. Чи незрозуміло, що плоть не є останнім органом чуття: адже інакше було б необхідним, щоб те, що розрізняє, розрізняло, безпосередньо торкаючись її. Дійсно, не можливо розрізняти за посередництвом відокремлених одне від одного чуттів, що солодке є чимось відмінним від білого, але і те і інше повинно бути ясним чомусь єдиному. Адже інакше відмінність виявилась би завдяки тому, що я сприйняв одне, а ти – інше. Щось єдине повинно визначити, що це є різне, а саме що солодке відрізняється від білого. Тобто одне і те ж визначає цю відмінність. І як воно визначає це, так воно і мислить і відчуває.

Таким чином, зрозуміло, що не можуть відокремлені одне від одного чуття розрізняти відокремлене одне від одного. Звідси також випливає, що це неможливе в різні проміжки часу. Адже так само, як одне і те ж визначає, що благо і зло є різні, так і тоді, коли воно визначає, що перше не є другим, воно і визначає, що друге не є перше; і це “коли” вживається тут не як привходяще, тобто не так, як, напр., у висловлюванні: “Я тепер говорю, що це різне”, не стверджуючи, однак, що воно тепер різне; в наведеному ж випадку мається на увазі і те, що я тепер це говорю, і те, що воно тепер різне, тобто, і те і друге разом. Таким чином розрізняє щось неподільне і в неподільний час.

Але неможливо щоб одне і те ж як неподільне і в неподільний час здійснювало разом протилежні рухи: адже якщо солодке приводить чуття чи думку в такий-от рух, то гірке – в протилежний, а біле – ще по-інакшому. Чи не мається справа так, що розрізнююче в один і той же час неподільне і нероздільне за числом, а за буттям – роздільне? Адже з одного боку, воно сприймає різні предмети як в певному смислі ділиме, а з другого – як неділиме, бо забуттям воно ділиме, за місцем же і за числом неділиме. Чи це не так? Адже у можливості одне і те ж і неділиме (може містити у собі) протилежності, за буттям же не може бути одночасно (разом) білим і чорним. Так що якщо чуття і думка є такими, то вони не можуть одночасно приймати форми цих протилежних властивостей.

Хоча, тут справа мається так, як з тим, що дехто називає точкою: як одна (вона не ділима), як дві – ділима. Тобто, точку, що слугує межею між двома частинами лінії, можна розглядати одночасно і як початок однієї частини, і як кінець другої. Дійсно, розглядуване як неділиме, розрізняюче єдино і розрізняє одночасно; оскільки ж воно буває ділимим, воно одночасно двічі звернене на одну і ту ж точку. Оскільки ж воно розглядає межу як два, воно розрізняє дві властивості, і вони роздільні, ніби за посередництвом роздільної здатності. Оскільки ж воно єдине, воно розрізняє чимось єдиним і одночасно.

Ось яким чином визначено те начало, за посередництвом якого, як ми стверджуємо, жива істота здатна відчувати.