К.А. Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – м.: Мысль, 1974. – т.2.

Нехай закони встановлять певний мінімум власності для всіх громадян, цим вони застережуть бідняків від жахів злиднів, а багатія – від бідувань, від скуки. Вони зроблять обох більш щас­ливими.

Але уявимо, що ці закони встановлені. Чи можна вважати, що люди, не будучи однаково багатими чи могутніми, вважатимуть себе однаково щасливими? Якщо у мене виникло багато потреб, то без­підставно переконувати мене, що для мого щастя вистачить невели­кого маєтку. Якщо з молодих літ в моїй пам’яті уява про багатст­во поєдналась з уявою про щастя, то яким чином відокремити їх од­не від одного у зрілому віці? Невже ще не відомо, який вплив справляють на нас асоціації певних ідей?

Якщо наслідком форми правління я повинен всього остерігати­ся з боку вельмож, то я буду вже машинально виявляти повагу до будь-якої шляхти, навіть до іноземного вельможі, який нічого для мене зробити не в змозі. Якщо в моїй пам’яті ідея доброчинності асоціювалась з ідеєю щастя, то я буду шанувати доброчинність на­віть тоді, коли вона стане предметом переслідувань. Я знаю, що врешті-решт зв’язок між обома цими ідеями розпадеться, але на це потрібен час, і навіть тривалий час. Для цього необхідно, щоб повторні досліди довели сотні разів, що доброчинність не дає в дійсності жодної з тих вигод, на які я сподівався від неї. Тіль­ки глибоко обміркувавши це, можна одержати вирішення багатьох моральних проблем, що не вирішуються, якщо не знати про асоціації наших ідей. Нема нічого важчого, ніж переконати їх в цьому за теперішньої системи виховання. Чому? Тому, що змалечку в їх пам’я­ті уява про щастя асоціюється з уявою про багатство. Майже в усіх країнах ця ідея тим міцніше повинна викорінитися в їх пам’я­ті, що, як правило, вони лише шляхом понадмірної праці можуть тут задовольнити свої найважливіші і щоденні потреби.

Чи мало би це місце в країні, що керується добрими законами?

Дикун має цілковите презирство до грошей і до знань – це означає, що у нього уява про велике багатство не пов’язана необ­хідним чином з уявою про велике щастя. Значить, про ці речі мож­на скласти собі різні, окремі ідеї, таким чином, можна довести людям, що в сумі миттєвостей, з яких складається їхнє життя, всі були б однаково щасливими, якби завдяки формі правління вони (с. 384) могли б поєднати з певним ступенем заможності володіння своєю власністю, своїм життям і своєю свободою. Тільки відсутність добрих законів розпалює усюди прагнення до великих багатств (с. 385).

К.А. Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – м.: Мысль, 1974. – т.2.

... Можна поставити перед собою такі питання:

1. Що за спокуса змусила людей поєднатися в суспільстві? Чи страх перед дикими тваринами, необхідність відігнати їх від житла, вбива­ти їх, щоб забезпечити своє виживання, чи будь-яка інша спонука то­го ж самого роду призвела до утворення перших племен?

2. Чи не були змушені люди після свого об’єднання в суспільст­во і після переходу від мисливського способу життя (с.428) до ско­тарського, а від скотарського до землеробського заключати угоди із собою і видавати закони?

3. Чи могли ці закони мати іншу підставу, крім загального бажання забезпечити людям володіння власністю, життям і свободою, яке не в суспільному стані, так само як і за деспотизму, не було б захищене від насильства з боку більш сильнішої людини?

4. Чи можна вважати за особливу форму правління владу, засно­вану на сваволі, за якої громадянин не є застереженим від домагання сили і насильства, за якої у нього відбирають навіть право при­родного самозахисту?

5. Чи не знищує деспотизм, що встановлено в будь-якій державі, усіх норм соціального зв’язку? Чи це вимагають тоді ті ж спонуки, ті ж потреби, які від початку об’єднали людей, розпуску суспільст­ва, в якому, як в Турції, громадянам не забезпечено володіння своєю власністю, своїм життям, своєю свободою; в якому, нарешті, грома­дяни, перебуваючи завжди у стані війни один з одним, не визначають інших прав, окрім сили і хитрощів?

6. Чи може довго зберегтися повага до власності, якщо не підтримується, як в Англії, певна рівновага сил між різними класами громадян?

7. Чи існує засіб зберегти тривалою цю рівновагу, і чи не є її збереження абсолютно необхідною для дієвої боротьби з неперервними зусиллями сильних світу цього заволодіти власністю дрібного люду?

8. Чи достатніми є для цього засоби, запропоновані Гюмом в його невеликому, але чудовому трактаті про досконалу республіку?

9. Чи не призвело б введення грошей в його республіці (гроші є згубними для звичаїв народу, – свого роду фея, що часто перетворює тут доброчесних людей на крутіїв. Лікург, що добре про це знав, виг­нав цю фею з Лакедемону) протягом часу нерівномірного розподілу багатств, що надають власть імущим кайдани, в які вони заковують своїх співвітчизників?

10. Чи дійсно бідняк має батьківщину? Чи зобов’язаний громадянин, що не має власності, чим-небудь тій країні, в якій він нічим не володіє? (с.429). Чи не сприяє остання злиденність бідняків, що працюють за наймом у багатіїв і у шляхетних осіб, честолюбним пла­нам останніх? Нарешті, чи не буде у бідняка надто багато потреб для того, щоб він міг володіти доброчесністю?

11. Чи не могли б закони шляхом розподілу власності поєднати інтереси більшості громадян з інтересами батьківщини?

12. Чи не можна було б за прикладом лакедемонян, територія яких, що поділена на 39 тисяч ділянок, було розпреділено між 39 ти­сячами сімей, що утворили націю, – чи не можна було б, передбачаючи надзвичайно велику чисельність громадян, призначити кожній сім’ї більш-менш велику ділянку – завжди у відповідності до числа членів, що складають це сімейство.

Але, щоб зберегти при такому передбаченні певну рівність у розподі­лі власності, треба було б, щоб сім’я по мірі її згасання віддавала час­тину своєї власності сусіднім чи більш численним сім’ям. Чому ж бо ні?

13. Чим не позбавив би менш нерівномірний розподіл землі і багатст­ва множину людей від реальних бідувань, що спричинюються їм перебільше­ною уявою про щастя багатіїв, уявою, що породжує таку ворожнечу поміж людьми і таку байдужість до суспільного блага?

Якщо кількість власників в будь-якій державі дуже мала у порів­нянні з числом її жителів, то навіть ліквідація податків не вибавить ос­танніх від злиднів. Єдиний засіб покращати їх становище полягає в тому, щоб встановити податок на державні домени чи на церковні володіння, вит­ратити суми, що одержали від цього, на купівлю невеликих ділянок: нада­вати їх щорічно найбільш бідним сім’ям, збільшуючи таким чином з кожним роком кількість власників.

Споглядання розкошів, безумовно, збільшує страждання бідняка. Бага­чі про це знають і все ж не обмежують своїх розкошів. Що їм до бідувань злидаря? Навіть государі мало вважають на це. У своїх підданих вони ба­чать тільки жалюгідне бидло, і якщо вони годують його, то це тому, що в їх же інтересах збільшити його чисельність. Усі уряди говорять про збільшення населення. Але в яких державах слід збільшити його? В тих, грома­дяни яких є щасливими. Збільшувати народонаселення в державі з поганою формою управління – це значить створити жорстокий план збільшення тут чисельності нещасних; це означає – добути тиранії нове знаряддя закабалення нових націй і перетворити їх тоже на нещасних; це означає збіль­шувати страждання людства (с.430).

К. А. Гельвецій. Про людину. – Соч.: 2-х т. – М.: Мысль, 1974. – Т.2.

Питання. Що випливає з угод про власність, після того як вони встановлені?

Відповідь. Покарання, спрямовані проти тих, хто порушує їх, тобто проти злодіїв, вбивць, фанатиків і тиранів. Якщо відмі­нити ці покарання, то будь-яка домовленість поміж людьми втратить на силі. Якщо будь-хто з них почне зазіхати безборонно на власність інших людей, то з цього моменту люди розпочнуть поміж собою війну. Будь-яке суспільство тоді розпадеться. Люди тоді змушені уникати одне одного, подібно до того як уникають одне одного леви і тигри.

Питання. Чи існують в цивілізованих країнах покарання проти порушників права власності?

Відповідь. Так, в крайньому разі у всіх тих країнах, де майно не перебуває в спільному володінні, тобто майже у всіх на­родів.

Питання. Що робить це право власності таким священним і чому майже усюди з нього зробили божество за назвою, напр. бога Терміна (в давньоримській міфології бог, що охороняв межі земельних ділянок).

Відповідь. Тому, що збереження власності є моральним богом держави: вона підтримує тут внутрішній мир і змушує царювати справедливість, тому, що люди об’єднались для того, щоби забезпечити собі свою власність, тому, що справедливість, що містить у собі одній майже всі доброчинності, полягає в тому, щоби надавати будь-кому те, що йому належить, і зводиться, отже, до підтримки цього права влас­ності. Нарешті, тому, що різні закони були завжди лише різними спо­собами забезпечення громадянам цього права.

Питання. Але хіба думку треба зачислити до видів власності. В такому разі, що мають на увазі?

Відповідь: Наприклад, право поклонятися богові так, як, на мою думку, буде для нього найбільш приємно. Той, хто позбав­ляв мене цього права, чинить насильство над тим, що є моєю власністю, й яким би не був його чин, йому належиться покарання.

Питання. Чи є випадки, коди государ може опертися встановленню нової релігії?

Відповідь: Так, коли їй притаманна нетерпимість.

Питання. Хто надав йому такого права?

Відповідь. Суспільна безпека. Він знає, що ця релігія, зробившись панівною, почне переслідувати громадян. Государ, чиїм обов’язком є (с.5І9) турбота про благо своїх підданих, повинен опи­ратися розповсюдженню такої релігії.

Питання. Але чому треба бачити в справедливості за­родок усіх чеснот?

Відповідь: З того моменту, як люди, бажаючи забезпе­чити своє благо, об’єднались у суспільство, справедливість полягає в тому, щоб кожний своєю смиренністю, своєю гуманністю і своїми чес­нотами сприяв по мірі своїх сил щастю цього суспільства.

Питання. Уявімо, що закони якогось народу є продикто­ваними справедливістю. За допомогою яких засобів можна змусити дот­римуватись їх і запалити в душі любов до батьківщини?

Відповідь. Ці засоби не що інші як покарання за злочини і винагороди за чесноти.

Питання: Якими мають бути нагороди за доброчинність?

Відповідь. Звання, почесті, громадська повага і всі ті задоволення, які пов’язані з цією повагою.

Питання. Якими є покарання за злочини?

Відповідь: Іноді смерть, частіше ганьба, ця супутниця презир­ства.

Питання. Хіба презирство є покаранням?

Відповідь: Так, в будь-якому випадку у вільних і добре керова­них країнах. В подібних країнах покарання громадським презирством – жорстоке покарання, і його бояться. Його достатньо, щоб змусити си­льних світу виконувати свій обов’язок. Страх перед презирством ро­бить їх справедливими, діяльними, працелюбними.

Питання. Безперечно, справедливість повинна керувати держава­ми, вона повинна царювати тут за посередництвом законів. Але чи всі закони є однаковими за природою?

Відповідь: Ні, існують, так би мовити, незмінні закони, без яких суспільство не може існувати чи в будь-якому разі існувати, насолоджуючись щастям. Такими є основні закони приватної власності.

Питання. Чи дозволено коли-небудь порушувати їх?

Відповідь: Ні, за винятком тих рідкісних випадків, коли мова йде про спасіння батьківщини.

Питання. Що дає тоді право порушити їх?

Відповідь: Загальний інтерес, що визнає тільки один непорушний закон: Спасіння народу – вищий закон (с. 520).