73. Суверенітет держави

Суверенітет виступає як властивість, притаманне державної влади. Звідси випливає важливий висновок, що будь-яке державне освіта повинна володіти суверенітетом. Подання про суверенітет істотно змінилася не тільки в порівнянні з початковим значенням цього терміну, але навіть у порівнянні з уявленнями, що існували після Другої світової війни.

У самому загальному виді поняття суверенітету означає верховенство і незалежність державної влади усередині країни і в зовнішньополітичній сфері. Розрізняється державний суверенітет, суверенітет нації і суверенітет народу. Суверенітету народу належить вища право визначати економічну, соціальну і політичну систему держави. Національний суверенітет розглядається як повновладдя нації, її політична свобода, можливість самовизначення для збереження своєї самобутності, мови, культури-тури, історії. Державний суверенітет визначають як вихідну від народу верховну владу, яка складається в самостійне здійснення державою своїх функцій в рамкгх національного та міжнародного права.

У сучасних умовах важливе значення набуло питання про можливість обмеження суверенітету. Однак незважаючи на те, що міжнародне право, а також норми, які діють в рамках міжнародних інтеграційних об'єднань обмежують суверенітет держав, не можна свідчити втрату державами їхнього суверенітету. Зміст та обсяг суверенітету залежать від того, чи є держава незалежним у міжнародних відносинах, або вона виступає як складова частина великого державного освіти (федерації, конфедерації), або воно член міждержавного союзу. Проглядається розрізнення проблеми незалежності і самостійності держави при характеристиці обсягу суверенітету. Головна теза державний суверенітет не абсолютний, а відносний. У той же час державний суверенітет зібраний від суверенітету народу, який єдиний і невідчужуваний, точно також як суверенітет кожної нації, складовою багатонаціональний народ.

Суверенність держави виражена не тільки у володінні цією властивістю, але і полягає у здатності розпоряджатися власним суверенітетом від часткового самообмеження до повної відмови (суверенне рішення про об'єднання НДР з ФРН). По суті ж кожен учасник міжнародної угоди йде на певне обмеження свого суверенітету.

Особливий вид самообмеження суверенітету пов'язаний зі створенням федеративної держави. У федеративній державі його члени делегують федеральним органам більшу частину своїх суверенних прав. Світовий досвід показує, що в першу чергу це стосується сфері зовнішніх зносин. Вважається, що саме концентрація зовнішньополітичних повноважень у федерації перетворює її в союзну державу і відрізняє від інших об'єднань держав. З цього не випливає, що суб'єкти федерації втрачають здатність до зовнішніх зв'язків. Просто ця спроможність є частковою, в порівнянні з універсальною, характерною для федерації в цілому. В межах компетенції, встановленої конституцією, за кожним членом федерації визнається право укладати договори з іноземними державами.

По суті поділ суверенітету на зовнішній і внутрішній сьогодні відображає зв'язок між фактом існування державної влади та її зовнішнім визнанням. При цьому суверенітет факту державної влади приватна справа існуючого режиму, в той час як суверенітет визнання - це проблема міжнародного співтовариства або інших держав. У сучасних державах все частіше не тільки дискутується, але і офіційно визнається проблема суверенітету особистості як можливості міжнародних інститутів забезпечити захист прав людини від посягань держави.