90. Армія як інститут держави. Правовий статус військовослужбовців

Сучасні держави по-різному вирішують проблему милитаризованности влади, але найчастіше використовується виключення професійних військових з законодавчих і виконавчих органів держави, створюється система цивільного керівництва армією, військові відсторонені від участі в політичній боротьбі. Товариство страхується від включення військових у владні відносини шляхом конституційного оформлення залежності від армії парламенту, глави держави, уряду. Норми невтручання армії в політику включають обмеження на політичну діяльність військових, розмежування юрисдикції між силовими цивільними і військовими інститутами, нормування ролі армії оборони від зовнішнього ворога. Для забезпечення рівноваги між цивільної та військової владою військовослужбовцям на дійсній військовій службі не представляються цивільні права в повному обсязі. Для військовослужбовців діє принцип здійснення права як громадянами, але не як військовими.

Встановлено розподіл повноважень виконавчої і законодавчої влади у військовій сфері. Законодавча влада має виняткове право оголошувати війну і укладати мир, формувати армію і визначати витрати на її утримання, визначати структуру армії і способи її комплектування, правовий статус військовослужбовців і порядок проходження ними служби. На глав держав та урядів покладається обов'язок верховного головнокомандувача збройними силами, відповідальність за

розробку і здійснення військової політики, загальне керівництво діяльністю збройних сил, ухвалення рішень про застосування збройних сил на основі чинного законодавства. У парламентах регулярно заслуховують звіти президента і керівника військового відомства про стан збройних сил, виконанні військового бюджету. Спеціальні комітети і комісії контролю за діяльністю військових здійснюють перевірку дотримання прав військовослужбовців, обґрунтованість рішень про застосування збройних сил і т. д.

Безпосереднє керівництво армією здійснює міністерство оборони. Досвід державного будівництва показав, що змішування політичного і військового керівництва негативно позначається як на політиці, так і на військовій справі. Виходячи з цього, багато держави поділяють військово-політичне та військово-професійне управління збройними силами. Керівництво міністерством оборони здійснюють цивільні особи, а військові відповідають за професійне управління і діяльність військ. Перевага цивільного політика на чолі міністерства оборони доведено практикою, оскільки дозволило підвищити рівень і компетентність керівництва армією і обмежив можливості перетворення армії в самостійний центр влади.

У кожній державі специфічним чином вирішується питання про співвідношення кадрового, професійного і призовного контингенту в збройних силах. Серед найбільших держав безпосередньо професійна армія існує тільки в США і Великобританії. У сучасних державах створюються незалежні від військових інститути стратегічних досліджень, щоб у боротьбі думок і позицій відпрацьовувати розуміння проблем безпеки. Асоціації незалежних експертів і інститути використовуються для проведення експертиз, обговорення і підготовки документів з проблем воєнної безпеки в державних органах. Головне в проведених воєнних реформи - це створення армії, що відповідає принципам демократії, забезпечення гідного положення військовослужбовців в суспільстві, формування довіри між цивільними особами і військовими, організація надійного контролю над армією.