78. Законодавча влада і її функції

Законодавча діяльність є визначальною в компетенції парламенту, що дає підставу називати цей напрямок діяльності держави законодавчою владою.

Легітимність парламенту безпосередньо випливає з суверенітету народу. При цьому законодавча влада відокремлена від інших підсистем влади, але взаємодіє з ними. Зміст законодавчої діяльності нормативно обмежена і гарантоване конституцією. Особливо важливим, що в парламенті партії ведуть боротьбу за державну владу. Звернемо увагу на те, що зако-попередня влада проявляється не тільки в здійсненні законодавчої функції. Для неї характерні і такі функції як представницька функція, пов'язана із забезпеченням партійного, територіального, корпоративного, етнічного представництва, що створює умови різним соціальним силам діяти через парламент; установча функція, яка полягає в затвердження і призначення різних осіб на державні посади, створення організаційних структур, спеціальних комісій тощо.; контрольна функція, виражена в обговоренні основних напрямів урядової політики, бюджету та звіту про його виконання, парламентських запитів депутатів уряду або міністру, контрольної діяльності парламентських комісій або посадових осіб, призначуваних парла-інструментом, нарешті, вираз довіри чи недовіри уряду.

Демократично обраний парламент, який здійснює свої функції - найважливіший інститут легітимації державної влади, форма забезпечення політичної гласності і відкритої політичної ситуації. Дійсно, законодавча функція парламенту є визначальною. Вона чітко фіксована стадіями законодавчого процесу. Використовується правило, згідно з яким законопроект приймається до розгляду тільки тоді, коли він внесений особою або органом, що володіє правом законодавчої ініціативи. За суб'єктам цього права розрізняють: 1) парламентську ініціативу (внесення законопроекту членами палат); 2) народну ініціативу (внесення законопроекту групами виборців); 3) урядову ініціативу (внесення законопроекту міністрами від імені глави держави або уряду); 4) спеціальну ініціативу (внесення законопроекту органами, спеціально зазначеними в конституції). Вносити в парламент проект державного бюджету у всіх державах виключне право (прерогатива уряду.

Розгляд законопроектів у парламенті називають читаннями. Першим читанням є прийняття до розгляду законопроекту і оголошення його найменування головою палати. Після цього законопроект направляється в постійну комісію на укладення. На друге читання особа або представник органу, що вніс законопроект робить доповідь, а потім зачитується висновок комісії. Після цього законопроект або повертається в ту ж комісію, або передається іншій комісії парламенту. Третє читання являє собою постатейне обговорення законопроекту в палаті парламенту. За звичайний законопроект має бути подана просту більшість голосів присутніх депутатів, у той час як конституційний законопроект приймається, як правило, кваліфікований більшістю. Після прийняття законопроекту однієї палатою, він передається в іншу, де розглядається в тому ж порядку. При виникненні розбіжностей між палатами з приводу законопроекту використовуються різні форми подолання такого роду протистояння палат: від відхилення поправок в нижній палаті при повторному голосуванні, до створення на паритетних засадах змішаних комісій палат. Прийнятий парламентом законопроект, направляється на затвердження голові держави. Підписаний главою держави закон публікується в офіційному виданні. У разі відмови у підписанні законопроект не вважається прийнятим (право абсолютного вето) або повертається на повторний розгляд(право відкладного вето). Повторне прийняття законопроекту за право відкладного вето зобов'язує главу держави підписати закон.

Законодавство сучасних держав виходить з того, що член парламенту повинен діяти незалежно від своїх виборців (мати вільний мандат). Конституції багатьох держав прямо вказують на неприпустимість імперативних мандатів.