§ 3. Особисті немайновІ права, що забезпечують природне існування фізичної особи

Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існувань цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природниі

Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародної* рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у З, гальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, ц кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, одне не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав ли дини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що прав кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. ГЬ збавлення життя не розглядається як порушення права на життя, якщо воно результатом застосування сили, не більш ніж абсолютно необхідної:

1. для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

2. для здійснення законного арешту або запобігання втечі особи, затриманіна законних підставах;

3) у разі дій, передбачених законом, для придушення бунту або заколоту.Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 вст;

новлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охор( няється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Якщо ж ік збавлення життя є складовою злочину геноциду, то ніщо не дає державам, т його підписали, яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов'язані прийнятих відповідно до настанов Конвенції про запобігання злочину геноцид та покарання за нього.

Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємн право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини."

ЦК України у ст. 282 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на житт кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбаЕ лена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими зг собами, не забороненими законом.

Традиційно право на життя розумілося як право на збереження життя і траь тувалося перш за все як відмова від війни і участі в ній, відмова від смертне кари, встановлення порядку застосування зброї І перебування її у цивільном обігу.

Зміст права на життя різниться у різних державах. Для держав, де смертн, кара як засіб покарання скасована, право на життя означає, що жодна людин, за будь-які вчинки не може бути позбавлена життя навіть державою, тобті йдеться про так зване абсолютне право на життя. У тих державах, де Існуют різні режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосу вання смертної кари як виняток, відмова від застосування смертної кари на прзк тиці), під правом на життя розуміється те, що жодна людина не може бути по збавлена життя свавільно, без відповідної правової процедури. Це так звані відносне право на життя'.

Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права та свобод людини і громадянина: Навч. посібник. — К.: Парламент, вид-во, 1999.

238 Глава 16

Зміст наведеної ст. 27 Конституції України свідчить, на думку фахівців конституційного права, про те, що в Україні діє принцип не абсолютного, а відносного права на життя: "Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя"¹. У ЦК України, як можна зрозуміти із тексту ст. 282, йдеться про абсолютне право на життя: "Фізична особа не може бути позбавлена життя".

Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридично значимих фактів та їх правовими наслідками.

Зазнавав критики в юридичній літературі і сам вислів "право на життя". Так, на думку 3. В. Ромовської, назва "право на життя" є неточною. Більш правильним було б називати це право правом на недоторканність життя, "оскільки лише шляхом порушення права на тілесну недоторканність людина може позбутися життя"².

"Право на життя — природне право будь-якої людини", — стверджує М. І. Ковальов і вказує на те, що це право безспірно існує. Більш того, людина не може ним скористатися на свій розсуд: покликаний у світ вольовим покликом природи і знову-таки поза своєю волею він і залишає його. Однак активне життя, яке відбувається між народженням і смертю, наповнене безперервним здійсненням людиною своїх прав та обов'язків. І в основу них покладено право кожної людини залишити після себе нащадків, які беруть на себе естафету буття. У цьому абсолютному праві закладено майбутнє право на життя в нащадках. Воно відображає вищий зміст життя і охороняється всією силою моралі, норм закону, системою примусу та заохочення. І саме завдяки праву на життя у правовій державі, де в повній мірі діють закони громадянського суспільства, права та законні інтереси громадян є пріоритетними між всіма іншими³.

У літературі висловлюється й інша точка зору. Право — це свобода окремих індивідів творити свою волю. Воно реалізується внаслідок укладення угоди або договору. Вольовий акт передує угоді, праву. Однак життя індивіда існує незалежно від його волевиявлення. Тому вираз "право на життя" не належить до правової сфери. Це чисто літературний термін⁴.

В сучасному розумінні право на життя розглядається як особисте немайнове право фізичної особи, що виникає з приводу особистого нематеріального блага, яким є життя кожної людини.

Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права та свободі людини і громадянина: Навч. посібник. — К.: Парламент, вид-во, 1999. — С. 75.

Ромовская 3. В Личньїе неимущественньїе п ава граждан СССР (понятие, види, классифика-ция, содержание, гражданско-правовая защита). — Дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1968. — С 39. Ковалев М. И. Право на жизнь и право на смерть / / Советское государство и право. — 1992. — № 7. — С. 68.

⁴ А. Арендар. Деякі філософські? аспекти права на життя І смертної кари / / Право України. — 1995.— №5—6.— С. 49.

Поняття особистих немайнових відносин та ... прав фізичної особи 23

Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи прр пинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.

Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, щ належать до подій.

Цивільне право, на думку Л. О. Красавчикової, не може не охоплювати своїі регулюючим впливом зазначені події, оскільки як народження людини, так і ' смерть (в ряді випадків) відбувається у зв'язку з волевиявленням тих чи інши. осіб, які можуть істотно вплинути на зародження нового життя чи передчасні закінчення існуючого¹.

Право на життя має декілька аспектів, в тому числі право на збереженні життя (індивідуальності) і право на розпорядження життям. Перш ніж зупини тися на цих аспектах, слід визначити юридичні межі життя — його початок і за кінчення.

Законодавче встановлення початку життя дозволяє відповісти на питання: ні якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід стає життєздатним (мож існувати поза організмом матері) і є суб'єктом права²?

Під процесом народження розуміється проміжок часу між початком фізіологіч них пологів і моментом початку самостійного дихання дитини, а, отже, під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

У первісних редакціях проекту ЦК України проголошувалося право на життя зачатої дитини, що викликало жваву дискусію з приводу того, чи не прирівняє кодекс фактично право на життя зачатої дитини до права на життя будь-якої іншої людини. За такої постановки питання логічним здавався і висновок, ще штучне переривання вагітності (аборт), яке здійснювалося б проти волі зачатої дитини, прирівнювалося б до вбивства, оскільки останнє є свавільним позбавленням життя іншої людини проти її волі. Більш логічним, мабуть, було б говорити про повагу до життя зачатої дитини. Однак з останньої редакції ЦК норми щодо сімейних відносин було вилучено у зв'язку з прийняттям сімейного кодексу України.

Частина 6 ст. 282 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Така дія може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів і може бути проведена при вагітності від дванадцяти до двадцяти восьми тижнів у випадках, встановлених законом. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодавством.

В науці цивільного та сімейного права існує концепція, за якою зачата, але Ще не народжена дитина, розглядається як можливий майбутній суб'єкт права. М. М. Малеїна стверджує, що "зачату дитину було б нереально розглядати як володільця правоздатності та інших суб'єктивних прав ще до народження. Суб'єктивні права, в тому числі і особистого характеру, можуть виникнути лише в

Красавчикова Л. О. Понятие и система личньїх, не связанннх с имуществеиньїми, прав граж-Дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дисс. ... докт. юрид.

наук. — Екатеринбург, 1994. — С. 25. 2 М. Н. Малеина. О праве на жизнь // Советское государство и право. — 1992. — №2.—

V*. ОІ _

140 Глава 16

снуючого суб'єкта. Тому передбачена законом охорона прав та інтересів майбут-іьої дитини є способом збереження можливих суб'єктивних прав на випадок, як-цо дитина народиться живою"¹.

Таким чином, перспективне законодавство, так само як і раніше, визнає суб'-ктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є ише можливим майбутнім суб'єктом права.

На нашу думку, доречно було б говорити про повагу до життя зачатої дити-и, враховуючи сучасні тенденції досліджень у сфері генетики і проблеми, пов'я-ані з донорством органів, клонуванням та ін.

Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з кою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.

Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть ередбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений еріод. Біологічна смерть незворотня, і ніякі медичні засоби не можуть причинитися до відродження людини.

У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що ме-ичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу.

Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, ке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.

Право на життя в аспекті розпорядження життям виявляється як можливість іддавати його значному ризику і вирішувати питання про припинення життя, рикладами розпорядження своїм життям свідомо і добровільно можуть слугу-іти робота каскадера, здійснення щодо себе небезпечних наукових експеримен-в тощо. І навпаки, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, 'вореної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю і здоров'ю (ст. 283 ЦК України).

Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.

У наукових виданнях різних галузей науки обговорюється питання про мож-івість визнання права на самогубство, права на смерть, вважаючи, що таке )аво має бути проголошено у законі. Між тим, як вірно зазначає М. І. Кова-ов, у правах, які стосуються сутності людського існування, не можна виходити іше із зафіксованих у нормативному акті норм, у подібних обставинах повинен яти принцип, а не писана норма. На його думку, немає ніяких вагомих аргу-їнтів проти того, щоб проголосити, що людина має право на життя і на смерть. бидва ці людські права так тісно пов'язані, що виступають ніби дві сторони од-єї медалі, причому такої делікатної та крихкої, що необхідна обережність у ко-істуванні нею. Однак з правом на смерть виникає значно більше проблем, ніж правом на життя².

Слід додати, що пропозиції щодо законодавчого закріплення права на смерть

мають перспектив ні з точки зору права, ні з точки зору загальновизнаної молі та етики, ні з точки зору здорового глузду.

Малеина М. Н. Защита личньїх неимущественньїх прав советских граждан. — М.: Знание. — 31. —С.21.

М. И. Ковалев. Право на жизнь и право на смерть // Советское государство н право. — 1992. № 7. — С. 68.

Поняття особистих немайнових відносин та ... прав фізичної особи 241

Перш за все поняття "право на життя" вже містить у собі право розпоряджатися своїм життям, у тому числі і щодо заподіяння собі смерті. По-друге, йдеться про фізичну особу, яка фізично здатна з власної волі заподіяти собі смерть. Якщо людина фізично чи психологічно не може розпорядитися своїм життям за будь-яких обставин, немає підстав взагалі говорити про її право. Крім того, наявність чи відсутність подібного положення у законі навряд чи зможе зупинити людину, яка вирішила припинити своє існування заподіянням собі смерті і наявність у неї такого права чи його відсутність у писаному праві не буде мати жодних правових наслідків, крім самого факту смерті¹.

У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії.

Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Проблеми евтаназії (або ейтаназії) ще у 1623 р. торкався Ф. Бекон, визначаючи цілі та завдання медицини, зокрема питання про невиліковні хвороби у своєму творі "Про достоїнства та примноження наук". Ф. Бекон розумів під цим терміном полегшення лікарем болю, навіть якщо вже немає ніякої надії на одужання "і можна лише зробити саму смерть більш легкою і спокійною"².

"Евтаназією називається будь-яка дія, спрямована на те, щоб покласти край життю тієї чи Іншої особи, йдучи назустріч її власному бажанню, і виконана не-заінтересованою особою", — визначення, прийняте голландським парламентом 14 квітня 1994 р. Як бачимо, в цьому визначенні про страждання або інші причини, які призвели до появи бажання покінчити з життям, взагалі не йдеться. Є лише вбивство однією особою іншої особи, незаінтересованою особою. Критики останнього визначення неодноразово вказували на те, що воно може спричинитися до розгулу вбивств.

Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". Однак учасники Міжнародного руху проти евтаназії вважають за необхідне визначитися, що слід тоді розуміти під стражданням, враховуючи те, що медики, які приймали вказану Декларацію, зробили застереження, що під стражданнями вони розуміють не хворобу, а сам стан депресії і тяжкого душевного болю; і навіть у разі бездоганного знеболювання люди, які страждають від смертельної хвороби, повинні мати право на "допомогу у смерті". Таким чином, особи, які підписали Декларацію, вважають, що той, у кого є фізичні, психічні, емоційні, економічні або сімейні проблеми, вимагатиметься надання летальної ін'єкції або смертельного передозування ліків, якщо стресові фактори розглядатимуться як жорсткі та нестерпні.

З аналізу самого поняття евтаназії можна зробити висновок про зміни у тлумаченні змісту даного терміна. Автори вказують на те, що у сучасному трактуванні термін "евтаназія" все частіше ототожнюється з поняттям "вбивство з милосердя" та означає скорочення руками медиків життя хворих певної категорії

М. И. Ковалев. Право на жизнь и право на смерть / / Соеетское государство и право. — 1992. — № 7. — С. 70.

Ф. Бжон. О достоинстве и приумножении наук // Соч. — В 2 т. — М.: Мьісль, 1971. — Т. 1. С. 268.

242 Глава 16

на їх прохання. Розрізняють активну (позитивну) евтаназію, коли використовують засоби, які прискорюють настання смерті (передозування снодійного, смертельна ін'єкція та їн.) та пасивну (негативну), яка означає відмову від заходів, які сприяють підтримці життя. Обидва види евтаназії стосуються хворого пацієнта і можливі лише на його прохання.

Так, у ряді штатів США законами дозволяється пасивна евтаназія. Юридичне оформлення згоди хворого вимагає дотримання ряду формальностей: підпису хворого, який був би завірений трьома лікарями; права відмовитися від раніше прийнятого рішення померти з власної волі; виключення використання закону з меркантильною метою медичним персоналом і родичами пацієнта; визначення порядку зберігання документів.

Таким чином, стосовно проблеми евтаназії в літературі склалися принаймні дві протилежні точки зору. Відповідно до однієї з них евтаназія неприпустима з моральних і юридичних позицій, оскільки ніхто не має права позбавляти людину життя, яке повинно підтримуватися в усіх випадках до природного кінця. Крім того, необхідно враховувати як можливість помилки в прогнозі стану хворого, так і можливість зловживань евтаназією з боку лікаря чи інших осіб¹. Повністю заперечували евтаназію свого часу радянські медики. Вони застерігали від можливої помилки у прогнозі стану хворого і можливості зловживання евтаназією з боку лікаря та Інших осіб, вважали, що якщо суспільство колись і прийде до необхідності вирішувати проблему смерті не тільки звичайним шляхом, то цим повинні займатися нелікарі.

Прибічники евтаназії вважають її припустимою у виключних випадках за наявності: свідомого та наполегливого прохання хворого, неможливості полегшити страждання хворого відомими засобами; точної доведеності неможливості врятувати життя, встановленої колегією лікарів за обов'язкової одностайності і попереднього попередження органу прокуратури².

М. М. Малеїна вважає, що у законі має бути дозволена і активна, і пасивна евтаназія. В якості морального обгрунтування евтаназії вона вказує на те, що найвищою цінністю є реальне благополуччя людини. Не кожен має сили лежати паралізованим, обходитися хоч би день без сторонньої допомоги, відчувати постійний біль. Не у всіх однакове уявлення про якість життя³.

Серед умов евтаназії М. М. Малеїна називає те, що рішення про евтаназію має приймати сам пацієнт. Чи варто продовжувати життя — питання, яке жодна людська істота не може вирішувати за іншу. Тому на момент прийняття рішення громадянин повинен бути дієздатним, а також не мати будь-яких захворювань, які супроводжуються нав'язливою ідеєю смерті; якщо пацієнт втратить свідомість і раніше не оформив належним чином свою згоду на евтаназію, то відповідні заходи не можуть бути вжиті.

Глушков В. А. Проблеми уголовной ответственности за общественно опасньїе деяния в сфере медицинского обслуживания: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук.

Кони А. Ф. К материалам о врачебной тайне // Врачебное дело. — 1928. — № 6. — С. Ю; Малеин Н. С. О врачебной тайне // Советское государство и право. — 1981. — № 8. — С. 36. ³ М. Н. Малеина. О праве на жизнь / / Советское государство и право. — 1992. — № 2. — С. 58.

Поняття особистих немайнових відносин та ... прав фізичної особи 243

Між тим навіть у такому випадку автор вважає, що такі заходи вживатимуть не лікарі, а інші особи, а сама евтаназія повинна бути забезпечена додатковими обов'язками держави, її органами, посадовими особами.

ЦК України у ч. 4 ст. 282 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя.

Розглядаючи невід'ємне право на життя фізичної особи, слід звернутися І до такої проблеми, як проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо фізичних осіб. Можливість таких дослідів визнається ч. З ст. 282 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р (ст. 45)¹.

За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Для правового обгрунтування проведення медичних дослідів необхідно встановити критерії, виходячи з яких вирішується питання про суперечність між суспільною зацікавленістю у новому науковому відкритті та інтересами індивіда, охороною його життя та здоров'я. Ці критерії називаються загальними положеннями про межі допустимості медичного експерименту і викладені у ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я (далі — Основи). Серед них можна назвати: принцип пропорційності цілей, який полягає в тому, що заподіяна шкода має бути розмірною науковому внеску, який має значення для всього людства; принцип мінімального ризику, зміст якого полягає у вимозі знизити можливий ризик досліду на підставі попередніх форм перевірки, дослідів на тваринах і відповідного всебічного висновку про межу ризику аналогічних втручань у сфері профілактики, діагностики, лікування або реабілітації².

Вказані критерії необхідно проаналізувати і з точки зору рівня наукової підготовки медичного експерименту. Крім того, проведення медичних дослідів щодо людини передбачає дотримання особливих правових вимог, серед яких такі: особа, яка може бути об'єктом медичного експерименту, повинна мати повну цивільну дієздатність, відповідний ступінь свободи особистості, відповідний стан здоров'я.

Організатор експерименту не має права залучати для дослідів як добровольців осіб, які перебувають від нього у певній залежності — службовій чи особистій. Із числа осіб, які підлягають експерименту, слід виключити вагітних жінок, смертельно хворих осіб, які не здатні дати згоду на медичний експеримент, крім випадків, коли таке втручання необхідне для збереження життя пацієнта. Стаття 45 Основ забороняє проведення експериментів на ув'язнених або військовополонених. До вимог належить також обов'язкова згода особи, яка підлягає експерименту.

Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Крім того, громадянин може скасувати свою згоду у будь-який момент і без пояснення причин своєї відмови.

Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — Ст. 19. 2

Дргонец Я., Холлендер П. Современная медицина и право. — М.: Юрид. лит., 1991. — С. 40.

244 Глава 16

Стерилізація належить до заходів медичного втручання, що обмежують процеси репродукції у людини, і може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи (ч. 5 ст. 282 ЦК України). Стерилізація недієздатної фізичної особи може бути проведена за наявності медичних та соціальних показань за згодою опікуна цієї особи і з додержанням вимог, встановлених законом.

За ст. 49 Основ застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 284).

Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів¹.

Конституційне право на охорону здоров'я надає можливість громадянину самостійно обирати законні шляхи і засоби для досягнення стану фізичного, душевного і соціального благополуччя. Крім позитивних дій самої особи, необхідні ще три умови: наявність засобів, за допомогою яких громадянин зміг би задовольнити свої законні інтереси, і можливість ними безперешкодно користуватись; можливість вимагати відповідних позитивних дій від зобов'язаних суб'єктів; у разі порушення прав можливість застосувати заходи державного примусу².

Стаття 6 Основ законодавства про охорону здоров'я називає у праві на охорону здоров'я: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який необхідний для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я довкілля; належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання; надання медичної допомоги, включаючи вільний вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій; достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я.

Стаття 10 Основ закріплює також обов'язки громадян у галузі охорони здоров'я, серед яких: піклуватися про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; подавати невідкладну допомогу Іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для їх життя та здоров'я стані, тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 284 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та Інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у дер-

Устав Всемирной организации здравоохранения. — Женева, 1968. — С. 5. Гришина Т. А. Конституционное право граждан на охрану здоровья и его обеспечение Совета ми народних депутатові Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М., 1987. — С. 8.

Поняття особистих немайнових відносин та ... прав фізичної особи 2*

жавних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надаєть безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Важливе місце серед відносин у сфері охорони здоров'я посідають відносш лікувальний заклад — громадянин, які переважно виникають з ініціативи гром дян. У виняткових випадках підставою виникнення таких відносин є постаної суду чи адміністративний акт.

Відносини між лікувальними закладами та фізичними особами є цивільн правовими договірними¹. Зустрічаються різні назви цього договору: договір і надання медичної допомоги чи послуг; на лікарське (медичне) обслуговуванн лікарський договір і т. ін. При зверненні особи до лікувального закладу наяві оферта пацієнта. Певною мірою можна говорити і про акцепт лікувального закл ду. Лікувальні заклади згідно із законом та положеннями про них зобов'язані н давати відповідні послуги населенню. Можна зазначити ряд очевидних елеме тів акцепту. Так, при зверненні громадянина до лікувального заклад уточнюється характер та обсяг необхідної допомоги, місце її надання (у лікар? поліклініці, амбулаторно), визначається конкретний лікар, встановлюється м тод діагностики та лікування.

Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 285 ЦК України надають фізичній осо( яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної доп моги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рек мендацій. Загалом, надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла ч тирнадцяти років, провадиться, за кодексом, за її згодою.

Особа може погодитися чи відмовитися від складних методів діагностики ^і хірургічної операції. Частина 4 ст. 285 ЦК України закріплює право кожної по нолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій і може к рувати ними, відмовитися від лікування. Відповідно до ч. З вказаної статті нада ня медичної допомоги особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за згодою, за винятком невідкладних випадків за наявності реальної загрози житт фізичної особи, коли медична допомога надається без згоди фізичної особи або батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника (ч. 5 ст. 285). Надання медичн допомоги може бути припинене у випадках, встановлених законом згідно з ч. ст. 284 ЦК України відповідно до висновку уповноваженої лікарської комісії, . згодою батьків, інших членів сім'ї, опікуна чи піклувальника. Надання фізичн особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону (ч. 7 ст. 285).

У діяльності лікувального закладу виявляється диспозитивність у застосува ні одного чи кількох методів лікування та діагностики, різної форми укладені договору на надання медичної допомоги (письмової, усної), виборі місця надані допомоги.

Правовідносини між лікувальними закладами і громадянами мають складі структуру: їх зміст становлять кілька груп взаємопов'язаних суб'єктивних пр; та обов'язків². До першої групи входять основні права та обов'язки договірні правовідносин: право громадянина на забезпечення його кваліфікованою меди

Савицкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием. — Льві Висш. школа, 1982. — С. 167—168.

2 Малеина М. Н. Гражданско-правовой договор на оказание медицинской помощи // Право,

Денне. — 1989. — № 2. — С. ЗО.

Ї46 Глава 16

юю допомогою та обов'язок лікувального закладу таку допомогу надати. Крім ого, громадянин користується правом мати необхідну інформацію про стан сво-о здоров'я, а лікувальний заклад зобов'язаний зберігати її у таємниці. Громадя-шн має право вимагати роз'яснення діагнозу, методів лікування та можливих іаслідків, а лікувальний заклад зобов'язаний дати таке роз'яснення. У визначе-іих випадках громадянин зобов'язаний оплатити медичні послуги, а відповідний ікувальний заклад має право вимагати їх оплати. Стаття 288 ЦК України за-:ріплює також право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні ' закладі охорони здоров'я, на допуск до неї інших медичних працівників, членів Ім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для іідправлення богослужіння та релігійного обряду.

До другої групи належать права та обов'язки, які закріплені за окремими ка-егоріями громадян, наприклад, право матері на перебування у стаціонарі з ди-иною, яка потребує догляду, або — за лікувальними закладами за особливих ібставин хвороби чи травми громадянина, а саме — обов'язок інформувати ро-,ичів про доставленого у тяжкому стані громадянина до лікарні.

Третю групу становлять права та обов'язки, які є додатковими, тобто вико-ують допоміжну функцію щодо основного змісту зобов'язання — зберігання ре-ей пацієнта тощо.

Відповідно до ст. 39 Основ лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові у досту-ній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних за-одів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику ля життя І здоров'я, а пацієнт має право ознайомитися з історією своєї хвороби а іншими медичними документами. Право кожної повнолітньої особи на досто-ірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, передбачаться і ч. І ст. 286 ЦК України. Крім того, ця стаття передбачає право батьків усиновителів), опікунів, піклувальників на інформацію про стан здоров'я дитини и підопічного.

В літературі дискутується питання, як розуміти термін "повна інформація" та и завжди лікар повинен подавати повну і вичерпну інформацію пацієнту про тан його здоров'я. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан ЇЇ доров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати еповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість знайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 286 ЦК України). Ні Основах, ні в кодексі не уточнюється, у разі яких саме захворювань пацієнта ікар набуває такого права. Це дає підстави стверджувати, що лікарю надається южливість на власний розсуд визначати, в яких саме випадках він може нада-ати хворому неповну інформацію про стан його здоров'я, що певною мірою ста-ить реалізацію права на інформацію у залежність від рішення лікаря.

ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може по-іршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опі-уна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають раво дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити ожливість їх ознайомитися з окремими медичними документами.

Таким чином, праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу корес-ондує відповідний обов'язок лікувального закладу. Наголос при цьому слід по-тавити не на обов'язку лікаря, а скоріше на праві пацієнта. Кожен пацієнт за

Поняття особистих нємайнових відносин та ... прав фізичної особи 247

власним бажанням матиме можливість скористатися своїм правом чи відмовитися від нього.

У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин смерті та ознайомитися із висновками щодо причин смерті, а також мають право на оскарження цих висновків до суду. Назване право включено до ст. 286 ЦК України.

Під час надання фізичній особі медичної допомоги, проводячи її обстеження та лікування, медичні працівники отримують відповідний комплекс відомостей про цю особу. Такі відомості перш за все стосуються хвороби пацієнта та його інтимного життя і мають у літературі назву "таємниця про стан здоров'я", "медична таємниця", "лікарська таємниця". Враховуючи коло осіб, які не повинні порушувати це право, правильним буде, враховуючи усе коло зобов'язаних осіб, використовувати термін "таємниця про стан здоров'я", а для того, щоб підкреслити спеціальних суб'єктів обов'язку — термін "лікарська таємниця", через те, що найбільш повну інформацію отримують лікарі, вони кваліфіковано розуміються на цій інформації і дають клятву, якої зобов'язані дотримуватися, навіть враховуючи лікарську етику. Так, ст. 40 Основ відносить до таких суб'єктів медичних працівників та інших осіб, які отримали відомості про пацієнта у зв'язку з виконанням своїх професійних або службових обов'язків. У свою чергу ст. 287 ЦК України зобов'язує кожну фізичну особу утримуватися від поширення будь-якої інформації про хворого, яка стала їй відома з будь-яких джерел, встановлюючи невизначене коло суб'єктів таємниці про стан здоров'я.

Гарантуючи кожному громадянинові таємницю його особистого життя, закон зобов'язує медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків чи з інших джерел стало відомо про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, утримуватись від поширення такої інформації (частини 1, 3 ст. 287 ЦК України). Не можуть бути також розголошені відомості, почуті від хворого, коли він перебував у непритомному стані¹.

Відомості, які становлять зміст медичної таємниці, можна поділити на такі групи: відомості про сам факт звернення особи за медичною допомогою; відомості про хворобу (діагноз, перебіг хвороби, прогноз); відомості про застосовані методи лікування та їх ефективність; відомості про особу, яка звернулася за допомогою, — її минуле, звички, фізичні та психічні недоліки, інтимні зв'язки тощо; відомості про сім'ю хворого².

Таким чином, як об'єкт медичної таємниці можна розглядати медичні дані та інформацію про особисте життя хворого, отриману при виконанні медичних обов'язків. Із загального правила про заборону розголошувати лікарську (медичну) таємницю існує ряд винятків, передбачених чинним законодавством, зокрема кримінально-процесуальними нормами права. На допустимість таких винятків вказує І ст. 40 Основ законодавства про охорону здоров'я. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та

Малеин Н. С. О врачебной тайне // Советское государство и право. — 1981. — № 8. — С.79. Петпрухин И. Л. Личная жизнь: пределн вмешательства. — М.: Юрид. лит., 1989. — С. 24.

248 Глава 16

методи лікування фізичної особи. У випадках, встановлених законодавством, фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду.

Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини.

В юридичній літературі висловлювалися різні точки зору з приводу того, чи є право на свободу і особисту недоторканність одним правом, чи воно включає два самостійні особисті немайнові права фізичної особи.

ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті — ст. 289 "Право на свободу" і ст. 290 "Право на особисту недоторканність".

Теоретичним підґрунтям для такого підходу може слугувати теорія Л. О. Красавчикової, згідно з якою право на особисту свободу тісно пов'язане з правом на особисту недоторканність, але не зводиться до нього. Право на особисту свободу означає відповідну міру можливої та юридично дозволеної поведінки громадянина розпорядитися собою, своїми вчинками та часом. А право особи на особисту недоторканність в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які передбачають неприпустимість будь-якого посягання на особистість з боку будь-кого, за винятком випадків, передбачених законом¹.

Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Але тільки наявність фізичної свободи дає змогу індивіду бути учасником суспільних відносин у повному обсязі. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода.

Право на недоторканність особистості забезпечує саме фізичну свободу і оскільки життя, здоров'я та фізична свобода не входять до благ індивідуальної свободи, то і саме право на недоторканність особистості не можна віднести до особистих конституційних прав, що забезпечують цей вид свободи. Це право, зхороняючи особисту безпеку, є універсальною юридичною гарантією, яка забезпечує громадянинові реалізацію всіх інших прав та обов'язків².

Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного гиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а гакож тримання фізичної особи в неволі (частини 2, 3 ст. 289 ЦК України). За

Красавчикова Л. О. Понятие и система личнмх, не связанньїх с имущест вен ними, прав граж-іан (фнзических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. іаук. — Екатеринбург, 1994 — С. 30.

Мингес А. В. Реализация конституционного права не неприкосновенность личности в сфере :пециального административного пресечения: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Свердловск, 1990. — С. 7.

Поняття особистих немайнових відносин та ... прав фізичної особи 24Ї

ЦК України фізична особа може бути затримана лише у випадках і в порядку встановлених законом; не може бути заарештована або триматися під варток інакше як за вмотивованим рішенням суду і лише на підставах і в порядку, вста новлених законом (частини 4, 5 ст. 289). Ці положення відповідають нормал міжнародного законодавства. Так, згідно зі ст. 9 Загальної декларації прав люди ни ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання.

Випадки законного обмеження свободи особи, передбачені законом, можне перерахувати: це адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення; адміністративний арешт; взяття під варту як запобіжний захід; затримання органом дізнання особи, підозрюваної у вчиненні злочину; позбавлення волі як вид кримінального покарання. Але в усіх названих випадкам закон надає можливість кожній особі оскаржити свій арешт чи затримання у визначеному законом порядку.

Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України яи право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 290).

10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання¹. Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р. Відповідно до ч. 1 ст. 1 цієї Конвенції термін "катування" означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняються сильний біль або страждання фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, яка грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.

Частина 3 ст. 290 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. У разі жорстокого, аморального поводження фізичних осіб з неповнолітніми дітьми вживаються заходи, передбачені законодавством.

З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р.². Відповідно до ст. 19 цієї Конвенції, держави-сторони вживають усіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання з боку батьків, законних опікунів чи будь-

Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи — К.: Наукова думка, 1992. —С. 92—109.

² Там само. — С. 123—147.

250

і лава /о

якої іншої особи, яка піклується про дитину. Такі заходи захисту включають різні форми запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розсліду-вання, лікування тощо у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, а також у разі потреби почати судову процедуру. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р., а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін.¹.

Стаття 290 ЦК України у ч. З містить положення про те, що у разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка перебуває у безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені ЦК та іншими законами.

Фізична особа має право також розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам, що є одним з компонентів права на особисту недоторканність (ч. 4 ст. 290 ЦК України). Якщо фізична особа ще за життя виявила свою волю щодо вилучення органів та інших анатомічних матеріалів з її тіла після смерті, ніяких труднощів не виникає, але якщо вона не залишила такого розпорядження, вилучення не допускається. Такий висновок можна зробити із змісту ст. 291 ЦК України. Основи законодавства про охорону здоров'я містять лише деякі положення щодо пересадки органів і тканин, вилучених у живого донора.

За ст. 291 ЦК України повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її" компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. При цьому донорство здійснюється відповідно до закону. Частина 2 вказаної статті уточнює, що взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Згода може бути надана у письмовій формі на випадок смерті фізичної особи або це буде письмова заборона на донорство її органів та анатомічних матеріалів на випадок смерті.

У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи-реципієнта.

В основі законодавчих актів з трансплантології та донорства ряду країн Європи, зокрема Австрії, Франції, Швейцарії, лежить принцип презумпції згоди, який означає, що якщо людина ще за свого життя принципово не заявляла про свою незгоду на вилучення її органів після смерті, то вона стає потенційним донором після смерті і лікарі можуть вилучати органи, не повідомляючи цро це навіть найближчих родичів .

Стаття 291 ЦК України побудована таким чином, щоб підкреслити важливість збереження життя людини за допомогою донорства. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого, яка включає і його тілесну недоторканність після смерті.

Проблема створення ринку донорських органів і його право на існування, породила в суспільстві дві протилежні точки зору. Прибічники створення такого ринку посилаються на те, що збільшення донорських органів завдяки ринку принесе більшу користь, а фінансові стимули допоможуть як самим донорам, так і їхнім родичам у прийнятті рішення про вилучення органів. Оскільки хірурги

¹ Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. — К.: АтІка, 2002.

² Введение в клиннческую трансплантологию // Трудьі научного центра хирургии РАМН /Под ред, проф. Б. А. Константи нова. — М., 1999. — С. 15.

поняття осооистих немаинових відносин та ... прав фізичної особи 251

"продають" операції з пересадки органів, то і в продажу органів немає нічого ан-тигуманного, це забезпечує можливість "продажу" таких операцій.

Проти створення подібного ринку виступають ті, хто вважає, що комерціалізація у цій сфері негативно відобразиться на принципі добровільного пожертвування органів і стане однією з форм непрямого тиску на донорів та членів їхніх сімей. Крім того, це суперечить, на їх думку, поняттям моральності та гуманізму.

На міжнародному рівні будь-яка комерційна діяльність з донорськими органами була засуджена. Так, 37-ма Всесвітня медична асамблея 1985 р. засудила "купівлю та продаж людських органів для -трансплантації", закликавши уряди всіх країн вжити ефективних заходів, щоб запобігти комерційному використанню людських органів¹.

Що стосується самої процедури проведення трансплантації, то для цього необхідно дотримуватись як медичних, так і юридичних передумов².

Обстеження стану здоров'я реципієнта є медичною дією, якій мають відповідати правові критерії придатності реципієнта за станом здоров'я, а саме — стан здоров'я, який гарантує, що за сприятливого прогнозу трансплантації, його здоров'я істотно покращиться та буде збережена здатність інших органів виконувати свої функції. Згода реципієнта на пересадку органа в його організм є наступною важливою передумовою здійснення трансплантації. В іншому разі трансплантація є неприпустимою.

Крім волевиявлення, мають бути дотримані такі умови: повна інформованість про ризик та можливі наслідки трансплантації; повна свобода та незалежність при прийнятті рішення; дієздатність реціпієнта. У разі недієздатності чи обмеженої дієздатності реципієнта згоду дає його законний представник.

Згода донора є умовою, без якої вилучити орган з його організму неможливо. На неї поширюються ті самі умови, що і на згоду реципієнта. Придатність донора за станом здоров'я є наступною умовою проведення трансплантації. Стан його здоров'я повинен гарантувати, що при пересадці органа, взятого з його організму, здоров'я реципієнта не опиниться під загрозою, не відбудеться і зараження хворого від донора.

Стаття 291 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. Відповідно до ст. 46 Основ законодавства про охорону здоров'я та ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях³. Зазначений Закон детально врегульовує питання, пов'язані з донорством крові та ЇЇ компонентів.

Право на сім'ю закріплено у ст. 292 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декла-

Введение в клиническую трансплаитологию // Трудьі научного центра хирургии РАМН / Под ред. проф. Б. А. Константинова. — М-, 1999. — С. 16.

Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 41. — Ст. 377.

Закон України "Про донорство крові та її компонентів" / / Відомості Верховної Ради України. — 1995. — №23. — Ст. 183.

252 Глава 16

зації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політич-л\ права визначають сім'ю природним І основним осередком суспільства та дер-•кави.

Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство і Затьківство охороняються законом."

Сім'я є складним соціальним явищем І виступає об'єктом дослідження ряду :успільних наук, кожна з яких вивчає відповідні сторони її функціонування та розвитку. Єдиного поняття сім'ї до прийняття нового Сімейного кодексу України законодавстві і доктрині не існувало. Нині ст. З Сімейного кодексу України ви-шачае сім'ю первинним та основним осередком суспільства І вказує на те, що ;ім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, пають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровно-'о споріднення, усиновлення, а також на Інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Право особи на :ім'ю визначено у ст, 4 Сімейного кодексу України і включає: право на створеній сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на пова--у до свого сімейного життя. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фі-шчної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 292 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто іе може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загальної іекларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Відповідно до ч. 2 ст. 292 ЦК України фізична особа не може бути проти її золі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. З :т. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'ї аише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та ро-іичами незалежно від того, де вона перебуває (ч. З ст. 292 ЦК України). Так, за :т. 153 Сімейного кодексу України мати, батько та дитина мають право на без-іерешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

До особистих немайнових прав цивільного права не можуть бути включені ірава, що виникають у зв'язку зі вступом громадян у сімейні відносини, зокрема іраво на укладення та розірвання шлюбу, батьківські права тощо. Названі права г змістом не цивільних, а сімейних правовідносин, тобто належать до сфери са-чостійної галузі права.

Стаття 293 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи, з також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування. Детальніше норми щодо опіки та піклу-зання розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право: -іа проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до ї людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.

Поняття особистих немайнових відносин та ... прав фізичної особи 253

Частина 1 ст. 294 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для їкиття і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Під довкіллям розуміється не лише природа, а й усе те, що оточує особу на роботі, вдома та поза ними, все те, що має створювати для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечувати гідне людини життя.

Право на безпечне для життя І здоров'я довкілля означає забезпечену законом можливість користуватися здоровим та сприятливим для життя навколишнім природним середовищем, дихати чистим повітрям, вживати чисту питну воду тощо, а також можливість перебувати у сприятливому для життя і здоров'я середовищі проживання (включаючи місця проживання, побуту, відпочинку, навчання, харчування, а також продукцію народного господарства)'.

Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої упра-вомоченої особи. Так, громадянин самостійно визначає місце свого проживання, побуту, відпочинку, навчання тощо. Пасивний характер має зміст обов'язку не-визначеного кола осіб, оскільки вони повинні утримуватися від дій, що порушують право управомоченої особи, тобто не повинні псувати, забруднювати навколишнє середовище.

Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.² та ст. б Основ законодавства про охорону здоров'я.

Праву громадян на одержання достовірної Інформації про стан довкілля повинен відповідати встановлений у законодавстві обов'язок тих чи інших суб'єктів надавати таку інформацію. Його покладено на місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.

Громадянин, реалізуючи своє право на інформацію, може оскаржити відмову У наданні Інформації до суду. За рішенням суду може бути припинена і діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю (ч. 2 ст. 294 ЦК України), а незаконною така діяльність визнається, якщо вона призводить до ни-Щення, псування, забруднення довкілля.

Красавчикова Л. О. Понятие и система личньїх, не связанннх с имущественньїми, прав граж-Дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. — Єкатеринбург, 1994. — С. 29.

Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991р // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.