Глава 20

ПРАВО ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ФІЗИЧНИХ ОСІБ (ГРОМАДЯН)

§ 1. Загальні положення

Право приватної власності є головною правовою формою насамперед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Ук-заїні радянського періоду, як і в інших республіках колишнього Союзу РСР, таке іривласнення забезпечувалося інститутом права особистої власності.

Жовтнева революція 1917 р. започаткувала появу нової соціалістичної сус-іільно-економічної формації, основною метою якої стало знищення насильниць-шми методами зароджуваних в Росії та в інших республіках колишнього Союзу ⁵СР відносин капіталістичної приватної власності і поширення режиму соціаліс-'ичної власності на знаряддя праці та засоби виробництва. Для громадян основ-юю індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ стала осо-іиста власність.

Норми цивільного законодавства про особисту власність базувалися на відпо-іідних ідеологічних постулатах марксистсько-ленінського вчення про власність у оціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили сновні ознаки особистої власності та її місце в соціалістичній економіці, розгля-,аючи таку власність як індивідуальну форму присвоєння результатів своєї праці інше з метою задоволення особистих потреб. При цьому К. Маркс і Ф. Енгельс собисту власність визначали як особисто придбану своєю працею, що створює снову особистої свободи. Отже, в марксистсько-ленінському вченні про особис-у власність у соціалістичному суспільстві визначальними стали Ідеї про її тру-Ьве походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адек-атне юридичне оформлення у всіх законодавчих актах. Відповідно дозволялося іати в особистій власності лише предмети вжитку особистого споживання, ком-юрту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заоЩа-ження.

На деякі об'єкти права особистої власності громадян у законодавстві перед-ачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (наприклад, щодо жилих бу-инків, нежилих будівель, продуктивної і робочої худоби, дозволених дрібних за-обів виробництва). І хоч для переважної більшості об'єктів права особистої ласності законодавець не" встановлював прямих кількісних обмежень, можли-ості громадян у створенні особистої власності безпосередньо залежали від чітко

Право приватної власності фізичних осіб (громадян) 32с

визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства яка в умовах соціалізму вважається головним регулятором міри праці і споживання.

Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їхніх правомоч-іностей повністю підпорядковувалися суто особисто-споживчому призначений: такої власності. Формально на відносини власності громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1963 р. про те, що "власникові належать правг володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом". Тобто, діяло правило: власник має право вчиняти правомочності щоді І майна лише в межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише за підставами, переліченими в законодавчих актах під загрозою неможливості виникнення на таке майно права власності, набуте зг іншими підставами.

Особливу роль у недопущенні "збагачення" громадян відігравала норма пре те, що особиста власність не повинна "служити для одержання нетрудових доходів, використовуватись на шкоду інтересам суспільства" (ч. З ст. 88 ЦЬ УРСР). Громадянам заборонялося займатися приватнопідприємницькою діяль ністю і використовувати для цього власне майно, здавати його за договорам* найму за плату в розмірах, що перевищували граничні межі, встановлені законо давчими актами. Звертає на себе увагу відсутність конкретних критеріїв для ви значення дійсного змісту понять "нетрудовий доход" і "використання майна ні шкоду інтересам суспільства". Не мали вони однозначного тлумачення ні в судо вій практиці, ні в юридичній науці. Така невизначеність сприяла застосуваннк зазначеної норми в інтерпретації, що змінювалася залежно від коливань в ідей но-політичному курсі керівництва СРСР і союзних республік і що в кінцевому підсумку призводило до Істотних порушень майнових прав громадян (наприклад у період так званої кампанії "боротьби з нетрудовими доходами", проведеної від повідно до Постанови ЦК КПРС "Про заходи щодо посилення боротьби з нетру довими доходами" від 15 травня 1986 р. і прийнятих на її розвиток законодавчим актів)¹. Громадянам дозволялося лише займатися визначеними в законодавств деякими видами індивідуальної трудової діяльності. Основним же джерелом фор мування особистої власності для переважної більшості громадян слугувала пра ця в соціалістичному громадському секторі економіки.

Наступною важливою ознакою особистої власності громадян був її похідниі характер від соціалістичної власності, що безпосередньо зазначалося у преамбу лі ЦК УРСР. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було зумовле но пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та все охоплюючою дією комуністичної ідеології.

Однак наприкінці 80 — на початку 90-х років стали відбуватися такі соціаль но-економічні та політичні процеси, які засвідчили подальшу безперспективніст соціалістичного шляху розвитку суспільства, започаткували умови для карди нального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР УРСР.

У результаті цих процесів на основі Декларації про державний сувереніте України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийняла Закон "Про еконо

¹ СПСССР.—1986. —№21.—Ст. 119—121.

324 Глава 20

мічну самостійність Української РСР"\ у ст. 4 якого передбачалися три форми власності: державна, колективна та індивідуальна (особиста і приватна трудова). Детальну правову регламентацію власність громадян дістала в Законі України "Про власність". При цьому індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність за своїм розміщенням передувала іншим формам власності².

Індивідуальна власність громадян, як одна з форм власності в Україні, проіснувала недовго. 7 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України " Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України³, яким замість права індивідуальної власності було запроваджено нову форму власності — "право приватної власності", що знаменувало перемогу прихильників ринкових реформ. Введення приватної власності, однак, не призвело до істотних змін у переліку об'єктів права власності, визначеного Законом України "Про власність" (у первісній редакції) стосовно права індивідуальної власності, що засвідчило притаманність останній усіх ознак приватної власності.

Таким чином, у 1992 р. остаточно завершилося юридичне визнання приватної власності в Україні. Проте, це не зняло гостроту проблеми подальшого врегулювання відносин власності громадян, оскільки відповідні норми ЦК УРСР не зазнавали змін, адекватних суспільно-економічним відносинам. Переважна частина норм цього кодексу фактично суперечила новому законодавству про власність, що породжувало небажаний правовий вакуум у регулюванні важливої сфери цивільних правовідносин. Лише 16 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла закон про внесення змін до ЦК УРСР та деяких законодавчих актів⁴. Зокрема, з ЦК УРСР були виключені глави 7, 8, 9, статті 87, 87^і, 88, 100—104, 106, 108, 111, 117, 120—127. Стаття 86 була викладена в редакції ст. 2 Закону України "Про власність" з введенням до неї нової ч. 6, у якій зазначається, що відносини власності регулюються Законами України "Про власність", ЦК УРСР, іншими законодавчими актами. Цілком зрозуміло, що головним джерелом правового регулювання відносин власності громадян став Закон України "Про власність", а інші законодавчі акти набули значення субсидіарних. їх аналіз дає певне уявлення про поняття права приватної власності в сучасний період.

Необхідними економіко-правовими ознаками для визначення сутності при-затної власності, як і будь-якої іншої існуючої форми власності, насамперед можуть слугувати: її об'єктний склад; її суб'єктний склад; обсяг правомочностей власника; характер співіснування приватної власності з іншими формами власності.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права приватної власності (у первісній редакції — індивідуальної власності) є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній

¹ Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 34. — С. 499.

Порівняно із Законом СРСР "Про власність в СРСР" від 6 березня 1990 р., в якому передбача-іася "власність громадян СРСР" безвідносно до її внутрішнього змісту, такий підхід до шрішення іроблеми визначення правової форми індивідуального привласнення матеріальних блх був значно ірогресивнішим.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 38. — Ст. 562.

⁴ Голос України. — 1994. — 6 січня.

Право приватної власності фізичних осіб (громадян) 32

ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошої кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничог призначення (п. 1). Крім того, об'єктами права власності громадян є твори на) ки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші р« зультати інтелектуальної праці (п. 2).

З правової точки зору особливої потреби в законодавчому закріпленні таког деталізованого орієнтовного переліку об'єктів права приватної власності громг дян не існує. Проте введення його до Закону України "Про власність" відіграл певну соціально-політичну роль в адаптації суб'єктів цивільних правовідносин д нових відносин власності. Оскільки ця мета фактично вже досягнута, в новом цивільному законодавству України перелік об'єктів права приватної власносі громадян, на наш погляд, має бути сформульований за узагальнюючими крит ріями, а саме: об'єкти особисто-споживчого призначення; об'єкти виробні чо-підприємницького призначення; об'єкти інтелектуальної праці. В приь ципі таке майно може належати суб'єктам будь-якої іншої форми власності.

У новому ЦК України в редакції від 29 листопада 2001 р. запропоновано так норму: фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, з вийнятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належат (ст. 326). Цей підхід до визначення об'єктного складу приватної власності грс мадян, хоч і відрізняється від його визначення в Законі України "Про власність' але має свої вразливі місця, оскільки є надто абстрактним і редакційно невдг лим, що є небажаним явищем для конструювання правових норм, а також мож створювати певні труднощі при застосуванні правової норми на практиці.

Важливою є норма п. З ст. 13 Закону України "Про власність" про те, щ склад, кількість і вартість майна, яке може перебувати у власності громадян, н обмежується, крім випадків, передбачених законом. Тобто проголошується при цип: громадяни можуть мати у власності будь-яке майно, у будь-якій кількості ч будь-якої цінності, якщо законом не встановлено безпосередніх обмежень. Зрс зуміло, що такі обмеження мають мати винятковий характер, зумовлений відпс відними загальнодержавними інтересами, міжнародними угодами і принципам* умовами підприємницької діяльності. Формально подібний принцип певною м рою діяв і щодо особистої власності громадян, об'єктами якої, як уже зазначалс ся, було переважно майно особисто-споживчого призначення. Водночас вартіст цього майна фактично обмежувалася існуючою в соціалістичній економіці жорсі кою системою оплати праці і споживання. Безперечно, що І в умовах переход до ринкової економіки мають діяти певні регулятори джерел достатку громадя з метою недопущення різкої диференціації населення, а відтак і поділу його лиш на багатих і бідних. Такими регуляторами в сучасних умовах можуть бути, зої рема, норми фінансово-податкового законодавства.

Відповідно до Закону України "Про власність" суб'єктами права приватш власності в Україні є громадяни України, громадяни інших республік (у перві ній редакції), Іноземні громадяни та особи без громадянства. Громадяни інши радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства користе ються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майн нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими акт; ми України (ст. 11).

Таким чином, нове законодавство про власність визнало суб'єктами прав приватної власності лише фізичних осіб, що відповідає загальній концепції Закс

Ї26 Глава 20

іу України "Про власність". Щодо юридичних осіб, то за чинним законодав-:твом вони є суб'єктами права колективної власності. Водночас за своїм еконо-іічним змістом власність недержавних юридичних осіб також може розглядати-:я як приватна, наприклад, коли вони основані на власності фізичної особи або :їлькох фізичних осіб або недержавних юридичних осіб.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу іівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає вста-ювлення можливих обмежень у придбанні Іноземними громадянами або особа-ш без громадянства деяких видів майна або його використання (наприклад, сто-овно земельних ділянок).

Наступною ознакою, яка характеризує сутність права власності у будь-якому успільстві, є ступінь свободи власника у здійсненні правомочностей щодо на-іежного йому майна. В соціалістичному суспільстві, як уже зазначалося, влас-ик здійснює правомочності володіння, користування і розпорядження майном у іежах, встановлених законом. При цьому особиста власність підпорядковуєть-я соціалістичній власності з наданням відповідних переваг останній, встанов-енням численних обмежень для першої. Звичайно, подібне надання "свободи" ласникові неприйнятне для суспільства з ринковою економікою і приватною ласністю. Тому в Законі України "Про власність" було закладено принципово ові, визначальні підходи, відповідно до яких власник на свій розсуд володіє, ко-истується і розпоряджається належним йому майном і має право вчиняти щодо вого майна будь-які дії, що не суперечать закону, використовувати його для осподарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Такі права мають усі ласники, у тому числі й громадяни, що додатково підтверджено в ст. 19 Закону 'країни "Про власність", у якій прямо обумовлено право громадян використову-ати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої зако-ом діяльності. Нове законодавство про власність встановило юридичну рів-ість приватної власності громадян з Іншими Існуючими в Україні формами ласності. Наведене свідчить, що воно надає власникові максимально можливий економічно доцільний обсяг свободи щодо належного йому майна на відміну від оціалістичного устрою, в якому панував принцип обмежень і заборон.

У кожній державі економічні відносини власності взагалі І власності грома-нн зокрема набувають відповідного правового регулювання, яке здійснюється ереважно нормами цивільного права. У такому разі слід говорити про право ласності громадян. При цьому в цивільно-правовій науці прийнято розмежову-ати право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Так, в об'єктивному значенні право приватної власності громадян— це окупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність оомадянам майна споживчого і фінансово-виробничого призначення та за езпечують власникам-громадянам здійснення права володіти, користувалися і розпоряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його ля будь-яких цілей, якщо інше не передбачено законом.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні— це пе-гдбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати -улодіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій озсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.

Як відомо, у приватній власності громадян можуть бути будь-які об'єкти осо-«то-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної пра-

Право приватної власності фізичних осіб (громадян) 327

ці, якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бути те ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з додержанням спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством України, склад і кількість майна можуть обмежуватися у приватній власності громадян лише законом.

Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України та ст. 9 Закону України "Про власність", не можуть перебувати у власності окремих громадян об'єкти права виключної власності народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава має право визначити об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р.¹ (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2.

До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної вДодатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї,які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніхсправ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а такожспеціальні матеріали і обладнання для його виробництва

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавнихформ власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку № 2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії І культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 35. — Ст. 517.

328 Глава 20

справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік у майбутньому може і поповнитися. Крім того, він повинен бути визначений не постановою Верховної Ради України, а законом, проект якого вже перебуває на її розгляді.

Як відомо, цивільним законодавством СРСР і УРСР встановлювалися кількісні та інші обмеження щодо права особистої власності на жилий будинок (а з часом і на квартиру). Зокрема, відповідно до статей 101, 102 ЦК УРСР в особистій власності громадянина міг бути лише один жилий будинок або частина його, розмір якого не повинен перевищувати 60 кв. м жилої площі (з 1985 р. — 80 кв. м). Оскільки Законом України "Про власність" ці обмеження прямо не скасовувалися, а лише зазначалося, що "склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом" (ст. 13), то виникли підстави для сумнівів щодо подальшої чинності норм ЦК УРСР, які обмежували кількість і розміри жилих будинк'в (квартир) громадян. Така невизначеність поглибилася у зв'язку з прийняттям Закону України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України" від 17 жовтня 1990 р., у ст. 11 якого зазначалося, що розміри індивідуальних житлових і господарських споруд на селі не регламентуються. Норма ст. 11 зберегла свою чинність і після прийняття Закону України "Про власність", а також після подальших змін і доповнень, що вносилися в Закон від 17 жовтня 1990 р.

Звідси можливий логічний висновок: у селах зберігаються обмеження щодо кількості жилих будинків, а в містах — щодо кількості і розмірів жилих будинків. Відповідно І Пленум Верховного Суду України в своїй постанові "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право індивідуальної власності на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р.¹ рекомендував судам при розгляді справ даної категорії враховувати ст. 11 Закону від 17 жовтня 1990 р. (п. 1). І лише після вилучення з ЦК УРСР статей 100—104 та інших відповідно до Закону від 16 грудня 1993 р. остаточно зникли правові підстави застосування норм, які обмежували право власності на жилий будинок (квартиру).

Звичайно, передчасно стверджувати, що сьогодні кожний громадянин може мати у власності кілька квартир (кілька будинків) або житло будь-якого розміру. По-перше, в Україні поки що існує дефіцит житла, а по-друге, у переважної більшості громадян відсутні необхідні кошти для придбання житла в таких обсягах. Крім того, можливе певне регулювання розмірів жилих і нежилих споруд, що зумовлюватиметься наявністю земельних ресурсів населених пунктів, встановленими правилами їх архітектурної забудови тощо.

¹ Право України. — 1992. — № 2. — С. 79. (Водночас у нотаріальній практиці при посвідченні договорів купівлі-продажу вже після прийняття Закону СРСР "Про власність в СРСР" від покупців не вимагалося подання довідки про наявність у них житла на праві власності).

Право приватної власності фізичних осіб (громадян)

О собливим об'єктом права є земля. Як відомо, в період існування СРСР ді принцип абсолютної державної монополії на землю. Земля, її надра, води і лі становили виключну власність держави і надавалися тільки у користування. Декларації про державний суверенітет України такі об'єкти були проголошу власністю її народу. Відповідно в Земельному кодексі України від 18 груд 1990 р. (у первісній редакції) та Законі України "Про власність" сформував новий правовий інститут, який встановлював умови і порядок надання землі гг. мадянам у довічне успадковуване володіння, який, однак, не набув необхци-правової завершеності у зв'язку з введенням Законом від 30 січня 1992 р., пор з державною колективної І приватної форм власності на землю¹. Тому до Земе.г ного кодексу України 18 березня 1992 р. були внесені істотні зміни І доповнень які формально засвідчили повноцінність інституту права приватної власності Україні.

Земельним законодавством встановлюється спеціальний правовий режим ц до умов набуття права власності на земельні ділянки та здійснення громадянаі правомочностей власника, обмежуються їх розміри, що зумовлено особливосп ми такого об'єкта права власності та його значенням у суспільстві. Ці особливе ті полягають у тому, що об'єктом права власності є не земля взагалі як фізичн об'єкт матеріального світу, а земельна ділянка як правова категорія з чітко с ресленими межами. На відміну від інших об'єктів права власності, щодо як власник має право здійснювати будь-які дії (змінювати місцезнаходження, сг живати, навіть знищувати чи псувати), земельна ділянка має використовувати лише відповідно до її цільового призначення (для сільськогосподарського вире ництва, забудови тощо), власник не повинен завдавати їй шкоди, знищувати псувати її під страхом застосування до нього санкцій.

Враховуючи загальнонародні інтереси, обмеженість розмірів земельних \ сурсів кордонами території України, законодавець передбачив певні розміри ; мельних ділянок, що можуть перебувати у приватній власності громадян. Т для ведення селянського (фермерського) господарства було дозволено надава у приватну власність земельні ділянки, розмір яких має не перевищувати 50 сільськогосподарських угідь і 100 га усіх земель (ст. 52 ЗК України в редак 1992 р.). Відповідно до земельного та приватизаційного законодавства грома нам України надано право одержати безоплатно у власність земельні ділянки ' ких розмірів: до 0,6 га — для ведення особистого підсобного господарства в а жах населених пунктів; до 0,25 га — в сільських населених пунктах, до 0,15

• в селищах міського типу (членам колективних сільгосппідприємств — до 0,га, в містах — до 0,1 га) для будівництва та обслуговування жилого будишгосподарських будівель і споруд; до 0,12 га — для ведення садівництва; до 0,1

• для індивідуального дачного будівництва; до 0,01 га — для будівництва іщвідуальних гаражів.

У деяких випадках громадяни можуть мати у власності земельні ділянки і над площу, що передається їм безоплатно. Так, вони можуть придбати у місі вих рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянсьі го (фермерського) господарства понад 50 га за відповідну плату (ст. 18 1 України в редакції 1992 р.). У даному разі законодавець не встановлює певн

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 25. — Ст. 354.

З Глава 20

лежувальних розмірів земельних ділянок. Не встановлені вони і щодо тих ді-

юк, які набуваються громадянами за угодами у Інших власників.

У новий ЗК України внесено певні корективи в нормування набуття земель-* ділянок. Зокрема, не встановлено їх граничних максимальних розмірів. Вод-ас однією з новел стало введення положення ст. 121 ЗК України 2001 р. про

що для ведення фермерського господарства громадяни мають право на безоп-гну їм передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної влас-;ті в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподар-сих підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради,

знаходиться фермерське господарство, а якщо таких підприємств немає — у змірі середнього паю по району. В інших випадках ці розміри є такими: для ве-іяя особистого селянського господарства — не більше 2 га; для будівництва і :луговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна

янка) — не більше 0,25 га, в селищах — не бІльше0,15 га, в містах — не біль-

0,10 га; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 га; для цівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га. Як видно з наведеного, вий ЗК України багато в чому зберіг правонаступність щодо нормування зе-льних ділянок, що передаються безоплатно. Однак необхідно зазначити, що вий ЗК України не встановив граничних обмежень розмірів земельних діля-к, отримуваних громадянами за цивільно-правовими підставами. І лише в п. 13 рехідних положень ЗК України зазначено, що на період до 2010 р. громадяни зридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподар-кого призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути ільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

У сучасних умовах поширився обіг цінних паперів, значення яких в умовах ціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України "Про цінні пари і фондову біржу" цінними паперами є грошові документи, що засвідчують аво володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, а їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у гляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та Інших ав, що випливають з цих документів, іншим особам. Зазначеним законом цін-ми паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації утрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначей-кі зобов'язання України, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери, юридичній літературі називаються й інші документи, що мають ознаки цінних іперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні квитки, страхові »ліси, накладні, варанти, коносаменти¹. Проте, на наш погляд, не всі з перелі-них документів є повноцінними цінними паперами (зокрема, накладні, страхові ліси, іменні ощадні книжки, не розіграні і програшні лотерейні квитки). У но-іму ЦК визначено поняття цінного паперу, групи та види цінних паперів, але : наведено конкретного їх переліку (статті 195, 196). Цінні папери як об'єкти івільних прав мають відповідати встановленій законом формі, містити усі необ-дні для них реквізити. За чинним законодавством випускати цінні папери (тоб- бути емітентом) мають право лише юридичні особи. Однак громадянин може

Шевченко Я. М., Венецька М. В., Кучеренко І. М. та ін. Власник І право власності. — К-.

Право приватної власності фізичних осіб (громадян) 331

стати власником будь-яких видів цінних паперів, як правило, у необмеженій кількості. Можливо також певне регулювання відносин з придбання деяких цінних паперів, наприклад акцій, з встановленням тих чи інших обмежень. Так, придбати акції акціонерного товариства закритого типу можуть, як правило, лише засновники, такі акції не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Громадянин може стати власником (співвласником) цілісних майнових комплексів підприємств різних організаційно-правових форм, які мають статус юридичної особи та здійснюють виробничу, комерційну чи іншу діяльність з метою одержання прибутку. В Законі України "Про підприємства в Україні", інших законодавчих актах та в юридичній науці поняття "підприємство" вживається в розумінні суб'єкта права, а іноді — об'єкта права¹. Так, п. 5 ст. 10 зазначеного закону підприємству як суб'єкта права надаються відповідні повноваження з розпорядження його майном, а в ст. 14 визначаються повноваження власника з управління підприємством як об'єктом права. Більше того, в деяких випадках законодавець застосовує поняття "власник майна підприємства", що може дати підстави для висновку про те, що, наприклад, громадянин, який заснував приватне підприємство, не є його власником як об'єкта права, а стає лише власником майна підприємства. Така позиція законодавця на практиці може призводити до певних непорозумінь. Так, у разі смерті власника приватного підприємства можна дійти висновку, що спадкоємці набувають лише прав на майно підприємства і не мають права визначати подальший статус підприємства як юридичної особи. Однак такий висновок був би позбавлений правової логічності та економічної доцільності. Так чи інакше законодавець встановлює спеціальний правовий режим майна підприємства, який стосується порядку набуття, обліку, використання та відчуження цього майна. Правовий режим майна підприємства, безперечно, перебуває під впливом статутних положень, визначених власником-засновником.

Відповідно до ст. 49 Закону України "Про власність" володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним чи третейським судом. Водночас це означає, що власник не зобов'язаний мати письмовий доказ належності йому того чи іншого майна, за деякими винятками. Право власності на окремі об'єкти обов'язково має підтверджуватися спеціальним документом, зокрема свідоцтвом про право власності на жилий будинок, свідоцтвом на спадщину, державним актом на право приватної власності на землю, нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.