Глава 25

іьому нагадаємо, що обидва ці види володіння є незаконними, тобто без-ми, в них немає права на володіння, водночас законодавець говорить право володіння.

країни не містить відповіді на запитання, як має захищатися добросовіс-ділець (але незаконний) від посягань третіх осіб. Законодавець такому ю правового захисту не надає. Те саме слід сказати і про недобросовісне я — воно взагалі жодному правовому захисту не підлягає. Навряд чи це є суспільним інтересам. Адже це означає, що в такого володільця об'єкт я може бути вилучений будь-якою особою незалежно від того, чи має ця усь підставу для такого вилучення. Не можна визнати також, що такий доовідає інтересам правопорядку, який існує у державі, я чином, слід чітко розрізняти володіння законне і незаконне. Законним ям, як уже було сказано, визнається володіння, яке спирається на від-правовий титул. Якщо фактичне володіння такого титулу не має, воно ся незаконним.

онне володіння у свою чергу поділяється на добросовісне і недобросо-ібросовісним визнається володіння, коли володілець не знав і не міг зна-;, що він володіє чужою річчю чи майном. Критерієм розмежування цих юдіння є суб'єктивний фактор — незнання про неправомірність свого я.

ачати характер володіння має право тільки суд. Лише з урахуванням авин справи, з якої виникло володіння чужою річчю чи майном, суд мо-зчити добросовісність чи недобросовісність володіння. При цьому суд, чи добросовісність, повинен виходити з того, що володілець не знав і не знати, що він володіє чужим. Тобто обставини, у зв'язку з якими виник-іння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірнос-набуття. Разом з тим, суд повинен мати на увазі, що фактичне володін-іється правомірним, якщо інше не випливає з закону або не встановлено л суду.

ладом незаконного, але добросовісного володіння може бути (це найчас-ає на практиці) випадок, коли покупець, купуючи річ у продавця, не той не мав права її продавати, а обставини купівлі-продажу не давали ,ля сумніву в правомірності такого правочину.

і володілець знав або повинен був знати, що він володіє чужим майном, тичне володіння визнається недобросовісним. У цьому випадку застосо-суб'єктивний критерій визначення недобросовісного володіння. Суду ь встановити, чи знав володілець або чи міг знати про неправомірність юдіння. Якщо покупець купує якусь річ за явно заниженою ціною, то це ого насторожити: чи має право продавець її продавати, і фактичного володіння на добросовісне і недобросовісне має практичне і при розв'язанні віндикаційних позовів, що заявляються власниками ебування свого майна від будь-якої особи, яка незаконно, без відповідної підстави заволоділа ним. Проте слід мати на увазі, що відповідно до за-положень про договір купівлі-продажу право продажу товару, крім ви-шмусового продажу та інших випадків, передбачених законом або інши-)вими актами, належить власникові. Але з цього загального правила ^є тний виняток: якщо продавець не є власником товару, покупець набу*

Речові права на чуже майно 485

власник не має права зажадати від нього товар. У цьому разі покупець стає законним володільцем-власником. Це означає, що за новим ЦК, добросовісне володіння, хоч і не має правового титулу, все ж не позбавлене певної правової охорони. У разі добросовісного володіння за певних умов володілець може стати власником чужої речі, що перебуває у його володінні.

Знову постає запитання, хто є тією особою, добросовісним володільцем, яка не має правового титулу на володіння і ще не стала власником цієї речі. До речі, вона є тим самим фактичним володільцем без правового титулу. За новим ЦК України (між іншим, і за ЦК УРСР), добросовісний володілець стає власником чужої речі за умови, що власник не має правових підстав для її віндикації. Хто має визнати той факт, з якого моменту даний володілець стає власником речі, хто має засвідчити, що він уже власник, а не володілець, — на ці запитання новий ЦК відповіді не дає.

Добросовісний володілець може стати власником чужої речі і внаслідок спливу строку набувальної давності — 10 років для нерухомого майна і 5 років для рухомого майна.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок: суб'єктом володіння, тобто фактичним володільцем може бути будь-яка особа, яка може бути суб'єктом права власності, тобто власником.

Проте, за новим ЦК України суб'єктом володіння може бути будь-яка особа, яка фактично тримає у себе чужу річ. Це може бути позичальник, орендар, наймач та інші. Зазначені та інші особи, які тримають чужу річ на законних підставах, безперечно мають право на захист від посягань третіх осіб, у тому числі і від власника, адже це законне володіння.

Одна й та сама чужа річ може перебувати у володінні кількох володільців — співволодільців.

Отже, фактичний володілець, чинним цивільним законодавством наділений певними правами та обов'язками.

Добросовісний володілець може здійснювати стосовно свого об'єкта володіння ті самі права, що власник, але до того часу, поки він не знає про неправомірність свого володіння. Після того, як добросовісний володілець дізнався про неправомірність свого володіння, він перетворюється на недобросовісного володільця. Останній зобов'язаний негайно повернути чужу річ чи майно особі, яка має на нього право власності або інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку, заінтересована особа має право вчинити позов до суду про витребування майна.

Фактичне володіння, крім зазначених вище підстав припинення речових прав на чужу річ чи майно, може припинитися витребуванням майна від володільця власником або іншою особою, яка має право на дану річ чи майно.

Цивільно-правовий інститут володіння має дуже давній родовід. Він служить людству і за умов ринкової економіки. Його місце у системі цивільного законо-давтсва і цивільного права об'єктивно визначено. Інститут володіння існував І існує незалежно від нашого бажання.