Глава 14 представництво і довіреність

§ 1. Представництво

Поняття представництва. Представництво в цивільному обороті має ши-

оку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фак-

ичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку пред-

гавляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у

азі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли

особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок

зороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реа-

зовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї

•атутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання

ституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді, гос-

ідарському та третейському суді).

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок з за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий їєнь професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили унтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою мської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне аво до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональ-о природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Рег ехігапеагп регзопагп поЬіб іиіл поп роіезі — Неможливе придбання на нашу користь через сторонню бу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особисті, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не вивалася. Лише за юстініанської епохи (527—565 рр.) можна знайти ознаки одження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (ргосига-¹ — повіреним у договорі доручення — загальні повноваження представницт-(особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором Шог) — управляючим маєтком — обмежені повноваження представництва з дажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого цставництва: усі придбання прокуратор І інститор роблять на своє Ім'я. Виколи доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди більшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином. Пред-ництво тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, і він укладав, не породжував ніяких прав для родини, яку він представляв, іаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків овно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським

Представництво і довіреність 197

правом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, що представництво веде сзоє походження від доручення.

Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персонального характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує розвиток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.

Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583—1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку преставляють, за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.

Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, яка вперше в цивільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно не є за своєю природою.

Таке спорощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.

Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшості французьких екс-колоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луїзіана запозичили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як результат доручення.

У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автономією. Йєрінг (1818—1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття "ргосига", запровадженого в 1861 р., Лабан розвинув свою "теорію сепарації", яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і повіреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваженнями, які має представник — позірний для укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють — довірителя, з іншого боку.

Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою, відповідності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в рамках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.

Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Україна) та ін.

ЦК УРСР не містить визначення представництва. Проте зміст ст. 62 дає змогу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що грунтується на Довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки.