Глава 25

;ті сервітути припиняються зі смертю особи, на користь якої було 40 сервітут. Речове право може бути припинено також законом або су-енням.

речових прав на чужі речі чи майно здійснюється на тих самих заса-захист права власності. Кожен суб'єкт речового права на чужу річ чи

право на захист відповідно до положень, передбачених ЦК України -у права власності. При цьому захист надається не тільки проти пося-с осіб, а й проти посягань власника речі чи майна, обтяженого речовим такій колізії речове право виявляється сильнішим за право власності, пає терпіти обмеження свого права власності, визначені речовим

§ 2. Право володіння чужим майном

ішренішим серед речових прав на чуже майно чи речі є володіння чу-з чи майном. За своєю юридичною природою володіння не є правом, ший стан, за яким володілець має певну річ чи майно, вважає цю річ :воїм, яке належить йому за правом, але самого права не має. Про те, пець не має права на річ, якою володіє, він може знати, а може й не і визначення володіння це значення не має.

для такого фактичного стану необхідні два елементи: об'єктивний — мати річ у своєму володінні І суб'єктивний — вважати дану річ своєю, належить йому за правом. За наявності цих двох елементів фактична речі в певної особи визнається володінням. Звідси випливає, що воло-іе не право, а факт, фактичне володіння, фактичний стан, за яким во-іає річ і вважає її своєю.

ке статися, що володілець фактично має річ, яку вважає своєю, але не на неї? Таке трапляється не так вже й рідко. Наприклад, ЦК України , що на ряд особливо цінних речей право власності до набувача пере-пе за умови нотаріального посвідчення відповідного договору. Якщо та-р нотаріально не засвідчений, він не набуває юридичної чинності і, от-власності до набувача не преходить. Але річ уже передано набувачеві, кувач зник — виїхав на постійне місце проживання за кордон — і і договір належним чином не бажає. Постає запитання, хто є набува-речі, наприклад, квартири, будинку, автомобіля тощо? Адже право на дану річ до набувача не перейшло, власником він не став, а став 'ДІльцем і, мабуть, ні в кого не викликає сумніву те, що таке фактичне потребує відповідного захисту з боку права.

а навести й інші приклади виникнення володіння. За загальним прави-іиком придбаної речі не стане той, хто придбав її від особи, яка сама рава власності на цю річ і не могла передати іншій особі право, якого ала. Власник позичив певну річ позичальнику на певний строк, який ив, а позичальник річ не повертає. Власник позиченої речі вимог про ія речі до позичальника також не заявляє — забув чи з іншої причини, іавовій підставі позичальник володіє чужою річчю? Такої правової піде" )го немає, є факт: він має річ і вважає її своєю, оскільки власник від

Речові права на чуже майно 483

Ось у цьому й полягає феномен володіння — права немає, а правовий захист надається. З цього приводу точиться досить жвава дискусія уже протягом тисячоліть — від стародавнього римського приватного права і до наших днів. Пояснень цього феномена багато, але жодного визнаного хоч би більшістю дослідників. € різні погляди та їх прихильники. Одні вважають, що володіння — це право, тому й захищається правом, другі — це не право, а факт, а захищається, щоб не допускати самоправства І не дестабілізувати правопорядок. Є й інші пояснення.

Проте слід визнати, що володіння як юридичний факт можливе без відповідного правового підґрунтя, тобто без правового титулу — безтитульне володіння, про що було сказано вище. І саме про це безтитульне володіння йдеться. Володіння, яке спирається на певний правовий титул — це законне володіння і воно не потребує якогось спеціального захисту, крім того, що надається тим самим титулом, на який воно спирається. Якщо це володіння власника, воно захищається правом власності, якщо це володіння наймача, орендаря тощо, то воно захищається відповідним договором.

Спеціального захисту потребує саме те володіння, яке не має під собою правового титулу, безтитульне володіння. В інтересах суспільного ладу та громадського порядку воно повинно мати правовий захист. Це визнав і законодавець України, але не прямо, а побічно. Законодавець, по-перше, визнав наявність такого безтитульного володіння у статті про право власника на витребування майна від особи, яка незаконно заволоділа ним. У цій статті проголошена норма: "Власник має право витребувати своє майно від будь-якої особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним". Отже, законодавець України визнав наявність незаконного володіння і наявність безтитульного володіння — без відповідної правової підстави.

У главі про захист права власності нового ЦК України йдеться також про добросовісне і недобросовісне володіння, яке також є безтитульним і незаконним. Але ЦК надає певну охорону як добросовісному, так і недобросовісному володінню. На жаль, ці цілком виправдані засади захисту права власності стосовно добросовісного і недобросовісного відповідачів за віндикаційним позовом не знайшли адекватного відображення у главі ЦК України про володіння. Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, законодавець нібито визнає наявність безтитульного володіння у формі добросовісного чи недобросовісного, а з Другого — визнає лише володіння, яке спирається на правовий титул.

Так, одна з норм про володіння проголошує, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на Інших підставах, встановлених законом. Але ж таке володіння справді є правом на володіння, оскільки воно спирається на правовий титул. Це володіння безперечно підлягає захисту. Проте, як було показано, законодавець визнав наявність безтитульного, тобто незаконного володіння, але чомусь не надав йому захисту. Це істотна прогалина у новому ЦК України, яка суперечить іншим нормам цього Кодексу.

Законодавець визнає наявність недобросовісного володіння. Глава про володіння містить норму про обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власногті чи інше поол. -л -.'-. ' —*