Глава 34 способи забезпечення виконання зобов'язань

§ 1. Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язань

Забезпечення виконання зобов'язань (англ. есигНу/еп&игіп£ Іо реГогтапс оЬНаііопз.)¹ — це інститут, що історично склався ще за часів римського права

Римляни розробили досить розгалужену систему правових засобів забезпі чення зобов'язань, основними з яких були: завдаток, неустойка, порука у форі стипуляції, застава у формі ручного закладу, фідуціарної угоди та іпотеки.

Необхідність їх використання пояснювалась тим, що кредитор мав істотно інтерес у тому, щоб бути впевненим у виконанні зобов'язань, і в тому, щоб з безпечити собі стягнення збитків, на відшкодування яких він має право у ра невиконання зобов'язання. Крім того, кредитор заінтересований у тому, щоб сп нукати боржника до своєчасного виконання під страхом невигідних для боржн ка наслідків у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання².

В подальшому у зв'язку з рецепцією римського права інститут забезпечені виконання зобов'язань поширився в багатьох європейських країнах. З середні XIX ст. він стає об'єктом дослідження російських, а згодом і радянських ци лістів.

Радянські цивілісти, визначаючи поняття "забезпечення зобов'язань", в ш шу чергу наголошували на ролі, значенні І функціях, які вони відіграють у і вільному праві.

На думку К. Анненкова, під забезпеченням слід розуміти засоби або спосо( спрямовані на зміцнення зобов'язань, тобто на надання їм більшої вірності ще отримання за ними задоволення кредитором³.

Важливі положення про поняття забезпечення виконання зобов'язань еф мульовані Д. І. Мейєром. Способами забезпечення договорів він вважав вир лені юридичною практикою штучні прийоми для надання зобов'язальному пр; тієї твердості, якої йому бракує внаслідок його природи⁴.

Гражданское право. Словарь-справочник / Под ред. М. Ю. Тихомирова — М., 1996. — С.

Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерсь — М., 1996. — С 335.

³ Анненков К. Система русекого гражданского права. — СПб., 1901. — Т. 3. — С. 231.

⁴ Мейер Д. И. Русское гражданское право. — М.: Статут, 1997. — Ч. 2. — С. 236.

654 Глава 34

Г. Ф. Шершеневич перш ніж перейти до розгляду окремих способів забезпечення зобов'язань вказував, що зобов'язання дає право вимагати, але не примушувати до виконання дії, обіцяної боржником. Якщо з його боку немає і не може бути ніякого забезпечення в тому, що зобов'язання буде точно виконане, то необхідно забезпечити кредитору той майновий інтерес, який для нього пов'язується із зобов'язанням¹.

У юридичній літературі радянського періоду була розроблена концепція, суть якої в такому:

1. соціалістичні зобов'язальні відносини в переважній більшості здійснюються добровільно;

2. у разі несправності боржника закон передбачає засоби спонукання (примушування) до виконання, до яких належать: примусове виконання зобов'язання, а також позов про відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання;

3. ці заходи спонукання (примушування) є засобами загального характеру;

4. оскільки засоби загального характеру не у всіх випадках належним чиномзабезпечують інтереси кредитора, застосовуються додаткові забезпечувальніспособи, які мають спеціальний характер².

Ця концепція знайшла відображення у працях цивілістів того періоду, зокрема у роботах О. С. Іоффе. Він поділяв заходи, що забезпечують виконання зобов'язань, на дві групи. До першої віднесені заходи, що мають загальнозабезпе-чувальний характер для всіх видів зобов'язань і підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, для яких це заборонено законом, договором або характером відносин. Серед цих загальнозабезпечувальних заходів О. С. Іоффе називає спонукання (примушування) до виконання зобов'язання та покладення обов'язку відшкодувати спричинені порушенням збитки.

Але, навіть враховуючи всі позитивні риси загально забезпечувальних заходів, ці заходи не завжди зумовлюють необхідний практичний ефект.

Йдеться про ті випадки, коли боржник не виконує зобов'язання, але кредитор ніяких збитків не несе, або навіть при існуванні збитків кредитор внаслідок тих чи інших обставин не має можливості довести їх конкретний розмір. У такому разі вимога про відшкодування збитків або не пред'являється, або стає практично нездійсненною. Стосовно вимоги про спонукання боржника до виконання зобов'язання, то в чистому вигляді, без поєднання з вимогою про відшкодування збитків вона не завжди може бути реалізована.

До другої групи віднесені додаткові заходи — заходи забезпечувального характеру, які мають спеціальний характер і дають можливість домагатися виконання зобов'язання незалежно від того, чи було заподіяно шкоду кредиторові і чи є у боржника майно, на яке дозволяється звертати стягнення за виконавчими документами.

На підставі цієї характеристики забезпечувальних заходів О. С. Іоффе способами забезпечення виконання зобов'язань називав лише спеціальні забезпечу-

Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М.: СПАРК, 1995. — С. 290.

Гонгало Б. М. Общие положення об обеспечении обязательств и способах обеспечения обяза-тельств. Цивилистические записки. — Межвузовский сборник научньїх трудов. — М.: Статут; 2001. —С. 68.

Способи забезпечення виконання зобов'язань 65

вальні засоби, визначаючи їх як заходи, що мають не всеохоплюючий, а спеи альний, додатковий характер і застосовуються не до всіх, а лише до тих зобов': зань, для яких вони спеціально встановлюються законом або угодою сторін¹.

Концепція, яка базується на виділенні двох груп забезпечувальних заході загальних (основних), які можуть застосовуватись з метою спонукання до вик нання всіх без винятку зобов'язальних правовідносин, і спеціальних (додаткі вих), що застосовуються не до всіх, а лише до тих зобов'язань, для яких вон встановлені законом або передбачені угодою сторін, популярна і нині.

Так, В. С. Константинова загальнозабезпечувальними заходами називг комплекс різних правових норм цивільного права, які найбільш повно і точи відображають у законі економічне підрунтя правовідносин, сам договір, що дет, лізує зміст правовідносин, цивільну відповідальність, яка виступає матеріальни стимулом до належного виконання зобов'язань, оскільки має майновий характє і встановлений законодавчо обов'язок виконати зобов'язання в натурі.

До загальнозабезпечувальних заходів можна також віднести норми, які вст, новлюють принципи виконання зобов'язань, неприпустимість одностороннє відмови від зобов'язання чи зміни його умов, позитивне матеріальне стимули вання.

Спеціальними способами забезпечення зобов'язань визнаються засоби, п редбачені додатковими зобов'язаннями, що спонукають боржника належним чі ном виконати головне зобов'язання шляхом сплати визначеної грошової сум або звернення стягнення на попередньо обумовлене майно боржника чи майр третіх осіб².

За такого підходу система способів забезпечення зобов'язань являє собо підсистему (компонент) системи забезпечувальних заходів. Аналіз наведених літературі позицій дає підстави для загального висновку про те, що способ забезпечення виконання можна визначити як спеціальні заходи майнового х, рактеру, які спонукають (примушують) сторони до належного виконана зобов'язань і застосовуються лише до зобов'язань, для яких вони прямо пере, бачені в законі або встановлені угодою сторін.

Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов': зань закріплений у ст. 178 ЦК УРСР. Відповідно до цієї статті виконання з бов'язань може забезпечуватися згідно з Законом або договором неустойкою, з ставою, поручительством, завдатком ї гарантією.

Порівняно з ЦК УРСР, ст. 178 якого дає вичерпний перелік способів забе печення зобов'язань, що не підлягає розширеному тлумаченню, ЦК України мі тить принципово новий підхід до визначення способів забезпечення виконань зобов'язань, який полягає в тому, що як законом, так і договором можуть пере, бачатися й інші, крім встановлених ст. 548 Кодексу, способи забезпечення вик нання зобов'язань.

Природно виникає питання: які інституції цивільного права можна віднесі до способів забезпечення виконання зобов'язань, що не увійшли до переліку тр дицїйних способів, передбачених ст. 548 нового ЦК України. В сучасній юриди¹

¹ Иоффе О. С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит. — 1976. — С. 156—157.

² Константинова В. С. Правовое обеспечение хозяйственних обязательств / Под ред. В. А. Тархва. — Саратов, 1987. — С. 20—32.

656 Глава 34

ній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язань відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать: правила про зустрічне виконання зобов'язань¹; положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна; обов'язок власника відповідати за зобов'язаннями належного йому підприємства або установи; право кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати через суд визнання ЇЇ дійсною; право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації; положення про відповідальність, яку поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші². В. С. Константинова до них відносить акредитивну форму розрахунків і попередню оплату, яким притаманні характерні особливості забезпечувальних зобов'язань, оскільки кредитор наперед забезпечує собі оплату продукції (послуг), яку буде передано боржникові пізніше. Кредитор отримує спочатку зустрічне задоволення, а потім виконує свій обов'язок.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачити в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання у договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК УРСР. Так, ст. 130 передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, заінтересований у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано у тимчасове володіння або користування, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна⁴.

До способів, які можуть встановлюватись договором, можна віднести право-чини, укладені з відкладальною умовою.

Так, щоб забезпечити виконання зобов'язань за кредитним договором, позичальник продав кредитору з відкладальною умовою майно. При цьому сторони ставлять виникнення права власності покупця-кредитора в залежність від наявності факту невиконання позичальником-продавцем своїх обов'язків за кредитним договором, а як оплату покупної ціни при настанні вказаної відкладальної умови розглядають суму неповернутого боргу. До забезпечувальних засобів, які сторони можуть передбачити в договорі, в юридичній літературі віднесено угоди купівлі-продажу цінних паперів або валюти із зобов'язанням зворотного викупу

¹ Гражданский кодекс Российской Федерации. Научно-практический комментарий / Отв. ред.Т. Е. Абова, А. Ю. Кабалкин, В. П. Мозолин. — М., 1996. — Ч. І. — С. 523.

² Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Обшиє положення. — М.: Статут,2000. — С. 386.

Константинова В. С. Правовое обеспечение хозяйственньїх обязательств / Под ред. В. А. Тархо-ва. — Саратов, 1987. — С. 33.

Зобов'язальне право: Теорія і практика. Навчальний посібник / За ред. О. В. Дзери -* **" Юрінком Інтер, 1998.

Способи забезпечення виконання зобов'язань

через певний строк, які укладаються на фінансовому ринку (договори репс також угоди забезпечувального права власності (фідуціарні угоди)².

Широке поширення у договірній практиці суб'єктів цивільного права діс використання різних конструкцій попереднього договору як засобу забезпеч* виконання зобов'язань Йдеться про попередні договори купівлі-продажу, ц оренди, довірчого управління тощо³.

Така позиція викликає певні сумніви, оскільки забезпечувальні зобов'яза можуть забезпечувати лише дійсну вимогу, а не вимогу, яка може виникну-майбутньому, тобто реалізація забезпечувального зобов'язання повинна супрі джуватись виникненням основного зобов'язання. Оскільки забезпечувальне бов'язання має додатковий характер, то однією з умов його виникнення буде явність основного зобов'язання.

Вищеназвані додаткові способи забезпечення виконання зобов'язань, пер бачені законом чи встановлені угодою сторін, у юридичній літературі назива* заходами оперативного впливу, або нетрадиційними способами забезпечення конання зобов'язань.

Новелою нового ЦК України є те, що поряд з традиційними способами заб печення виконання зобов'язань — неустойкою, порукою, заставою, завдаткс гарантією — ст. 548 передбачає новий вид забезпечення — притримання мс на боржника кредитором.

Суть притримання, як способу забезпечення виконання зобов'язань, поляг в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі бс жникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов' зання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею в трат та інших збитків має право притримати ЇЇ до виконання боржникс зобов'язання.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо п ще не встановлено договором або законом. У ст. 597 закріплено такі обов'язк кредитора, який притримує річ: негайно повідомити боржника щодо притримаї ня речі, відповідати за втрату, псування або пошкодження притримуваного ма на, якщо не доведе, що це сталося внаслідок дії непереборної сили; не корист) ватися притримуваним майном.

Притримання речі кредитором не змінює ЇЇ власника. Боржник, річ якого кре дитор притримує, має право розпоряджатися нею, повідомивши набувача пр притримання речі і права кредитора.

Вимоги кредитора, який притримує річ, задовольняються з ЇЇ вартості в обся зі та порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених заставою.

У новому ЦК України розширено регламентацію такого способу забезпечення, як неустойка. Відповідно до ст. 551 ЦК України, на відміну від ЦК УРСР (ст. 179), неустойкою визначено не тільки грошову суму, а й майно (рухоме І не-

Скловська К. О возможности ограничения права собственности договором // Хозяйство и право, — 1999. — №5. — С. 109—113.

Майданик Р. Забезпечувальне право власності // Підприємство, господарство і право. — 2002. — № І. — С. 29—32.

³ Гражданское право: Учебник. В 2 т. / Под ред. Е. А. Суханова — М.: Бек, 2000. — Т. 2, полутом І. — С. 53—55.

і8 Глава 34

хоме), яке боржник зобов'язаний передати кредиторові у разі порушення ним оржником) зобов'язання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, вданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Що стосу-ься розміру неустойки, то відповідно до ст. 553 ЦК України розмір неустойки, значений законом, може бути збільшений угодою сторін. Сторони мають право іеншити розмір неустойки, але тільки у тих випадках, які допускаються за-ном.

ЦК України закріплює правило, згідно з яким сплата неустойки не позбавляє іедитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або нена-:жним виконанням зобов'язання. Таким чином, загальним правилом визнається авило про штрафну неустойку.

ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, по різному визначає юридичну природу зруки і гарантії. Ці правові інститути виписані за різними схемами, що ще раз дтверджує їх самостійність як способів забезпечення зобов'язань. З цього випивають такі ознаки гарантії, як її безвідкличність, непередаваність прав за га-антією, особливі підстави для її припинення.

Гарантія, як спосіб забезпечення виконання зобов'язання, юридично не зв'язана з основним зобов'язанням, і гарант відповідає перед особою, якій ви-іно гарантію, незалежно від відповідальності основного боржника.

Практика застосування гарантійних зобов'язань є поширеною і ефективною всьому світі. Вбачається, що оновлена гарантія стане надійним забезпечуваль-нм засобом і набуде поширення і в Україні.

Більш чіткої регламентації в новому ЦК України дістали відносини поруки. ,етальніше виписано права та обов'язки поручителя у разі пред'явлення до ього вимог (ст. 557) і права поручителя, який виконав зобов'язання (ст. 558), орядок припинення поруки (ст. 561). Крім передбачених у ЦК УРСР (ст. 194) ідстав припинення поруки, новий ЦК України передбачив ще три нові підстави: міну основного зобов'язання без згоди поручителя, що спричиняє збільшення ого відповідальності; переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не по-учився за нового боржника; відмову кредитора прийняти належне виконання оржника чи поручителя після настання строку виконання забезпеченого пору-ою зобов'язання (ст. 561).

Новий ЦК України також розширив сферу застосування завдатку. Цей спо-іб забезпечення відтепер можна буде використовувати у відносинах не тільки ііж громадянами, а й між юридичними особами. Вирішено також проблему спів-ідношення завдатку і авансу.

Забезпечення зобов'язань будь-яким із способів створює зобов'язальні право-ідносини між кредитором і боржником (або особою, яка забезпечує зобов'язаній боржника). Незважаючи на те, що кожен із способів характеризується специфічними ознаками, які притаманні тільки-йому, можна виділити низку загальних іис, характерних для всіх забезпечувальних зобов'язань. Такі риси в юридичній іітературі називають ознаками забезпечувальних зобов'язань. До таких ознак іалежать:

1. Спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі способи забезпечення (иконання зобов'язань. Основною метою є надання кредиторові певних гарантій іадоволення його вимог. Відмінністю є лише той конкретний правовий механізм, іастосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора.

Способи забезпечення виконання зобов'язань

2 . Специфіка забезпечувального зобов'язання полягає в додатковому (акісорному) характері відносно основного зобов'язання. Ця особливість забезпе'вального зобов'язання, його акцесорний характер, виявляється у багатьох ьментах, які частково відображено в загальних положеннях нового ЦК Україщодо забезпечення виконання зобов'язань.

По-перше, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність праі чину щодо його забезпечення і, навпаки, забезпечення виконання зобов'язан не спричиняє недійсності основного зобов'язання (ст. 549 ЦК України).

По-друге, забезпечувальне зобов'язання слідує долі основного зобов'язан при переході прав кредитора до іншої особи, зокрема, при уступці вимоги з новного зобов'язання.

По-третє, припинення основного зобов'язання, як правило, тягне за соб припинення і забезпечувального. Однак з цього правила можливі винятки. З рема, гарантійне зобов'язання не залежить від основного.

3. За загальним правилом, підставою для встановлення та способу забезчення виконання зобов'язання є угода сторін про таке забезпечення. І тільки ідо неустойки та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись безсередньо законом.

4. Виходячи зі змісту ст. 550 ЦК України, спільною для всіх забезпечуваних зобов'язань ознакою є форма правочину щодо забезпечення.

Відповідно до вказаної статті правочин щодо забезпечення виконання бов'язання вчиняється у письмовій формі. Недодержання письмової форми п вочину щодо забезпечення спричиняє його недійсність.

У доктрині цивільного права значна увага приділяється класифікації епосе забезпечення, яка сприяє з'ясуванню природи і змісту забезпечувальних зобоі зань, виявленню властивих їм спільних ознак І особливостей.

У юридичній літературі способи забезпечення виконання зобов'язань клг фікують за різними ознаками: за юридичною конструкцією; за правовою прр дою; за сферою дії¹; за суб'єктним складом; за відношенням виду забезпечеі до основного зобов'язання; за обсягом відповідальності² тощо.

Чітку і послідовну класифікацію способів забезпечення виконання зобо зань проводив у своїх дослідженнях О. С. Іоффе.

Так, за юридичною конструкцією способи забезпечення він поділяв на по зані і не пов'язані з попереднім виділенням майна для примусової реаліз обов'язку порушника. До перших належать застава і завдаток, до других — устойка, порука та гарантія. За такої класифікації виявляється неоднакова ес тивність різних забезпечувальних заходів.

Очевидно, що за рахунок заздалегідь виділеного майна забезпечити прим; ве виконання набагато простіше, ніж у випадку, коли таке виділення не б проведено.

За правовою природою способи забезпечення виконання зобов'язань под ються на такі, що є заходами юридичної відповідальності, і ті, що не належат заходів юридичної відповідальності. До перших відносяться неустойка та за ток, до других — застава, порука і гарантія.

¹ Иоффе О. С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит. 1976. — С. 156—157.

² АзІмов Г. Н. Забезпечення виконання зобов'язань: Навч. посібник. — Харків, 1995.

660 Глава 34

За сферою дії О. С. Іоффе поділяв забезпечувальні засоби на ті, що можуть бути застосовані між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука); що застосовуються у зобов'язаннях між юридичними особами (гарантія); у зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток)¹.

Залежно від часу і способу встановлення (виникнення) способи забезпечення виконання зобов'язань поділяють на спеціальні (виникають у момент виникнення зобов'язання) і універсальні (відшкодування боржником збитків, що їх зазнав кредитор у результаті невиконання зобов'язання)².

Класифікувати забезпечувальні зобов'язання можна за іншими критеріями, зокрема за механізмами їх реалізації. За цим критерієм розрізняють:

• забезпечення виконання зобов'язань шляхом звернення стягнення на майно боржника (застава);

• забезпечення виконання зобов'язань шляхом звернення грошових стягнень (неустойка, завдаток);

• забезпечення виконання зобов'язань шляхом притримання майна боржника;

• забезпечення виконання зобов'язань шляхом притягнення до відповідальності третіх осіб (порука, гарантія).

В проекті ЦК України в редакції від 25 серпня 1996 р. був передбачений поділ способів забезпечення виконання зобов'язань на дві групи: зобов'язально-правові і речово-правові. До першої віднесено неустойку, поруку, гарантію і завдаток, до другої — заставу і утримання³. Водночас проект ЦК України не визначив критерію, за яким було проведено такий поділ, очевидно віддаючи це питання на вирішення доктрині цивільного права. В подальшому законодавець відмовився від наведеної класифікації, і ст. 548 нового ЦК України встановлює відкритий перелік видів (вже не способів) забезпечення виконання зобов'язань.

У літературі висловлювалися різні точки зору з приводу підстав та доцільності поділу забезпечувальних зобов'язань на речово-правові і зобов'язально-правові. Деякі вчені-цивілісти зайняли позицію простої констатації факту існування подібної класифікації"⁴, інші недостатньо чітко і обгрунтовано поділяють способи забезпечення за характером забезпечення інтересів кредитора на речово-правові і зобов'язально-правові⁵, причому до зобов'язально-правових способів відносять заходи, що мають загальнозабезпечувальний характер відшкодування збитків.

Віднесення неустойки, поруки, гарантії і завдатку до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язань суперечок серед цивілістів не викликає. Всі зазначені інститути цивільного права мають зобов'язальну природу з усіма притаманними їм зобов'язанням ознаками.

Иоффе О. С. Обязательственное право. — С. 156—157.

2

Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право: Учеб. пособие. — К.: А. С. К, 2001. — С. 349—350.

Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996 року // Українське право. — 1999. Число 3.

Мацепура І. Способи забезпечення виконання зобов'язань // Українське право. — 1997. — №3. — С. 19.

Харитонов Е. О., Саниахметова N. А. Гражданское право: Учеб. пособие. — С. 349—350.

Способи забезпечення виконання зобов'язань

З начно більше питань виникає з приводу правової природи застави. Це нюється перш за все зобов'язально-правовими і речово-правовими елемеї властивими цьому способові забезпечення виконання зобов'язань.

Ряд авторів акцентують увагу на зобов'язально-правовій природі за Зокрема, В. В. Вітрянський виділяє сім зобов'язально-правових ознак праї режиму застави майна¹. Спроби довести зобов'язально-правову природу зг робилися і іншими авторами².

Речово-правові особливості застави дали змогу Г. Ф. Шершеневичу від її до речових інститутів. Він відзначав, що заставним правом визнається на чужу річ, що належить кредиторові для забезпечення його права вим зобов'язанням І полягає в можливості виключного задоволення із вартості Викладене дає підстави для висновку, що автор виділяв дві характерні озна ставного права, що підкреслюють його речову природу.

По-перше, заставне право є речовим правом, що належить до групи пр чужу річ. Речовий характер його виражається у тому, що, маючи своїм об'ї річ, заставне право всюди слідує за нею, незалежно від права власності н яке може переходити від однієї особи до іншої. По-друге, заставне право собою право на чужу річ, оскільки вартість майна може бути забезпеч* прав вимоги. К. Побєдоносцев також вважав, що внаслідок застави набува речове право, тобто встановлюється виключне право заставодержателя і ставлене право, незважаючи на те, що це майно не перестає бути чужим⁴.

Наведені різні точки зору цивілістів, що викладалися протягом не одно сятиліття, підтверджують надзвичайну важливість досліджуваного питаі складність його однозначного вирішення.

Розмежування речових і зобов'язально-правових способів можна пров( за характером дій кредитора, які він вчиняє для досягнення основної мети з печення. Там, де має місце забезпечення зобов'язання речовими способами дитор у разі невиконання основного зобов'язання має право самостійно вч* певні дії для задоволення свого Інтересу. Наприклад, заставодержатель має во у разі невиконання зобов'язання боржником реалізувати заставне майне рухомість, цінні папери, речі в обороті, рухоме майно тощо). Вимагати будь-додаткових дій від боржника за основним зобов'язанням йому не потрібно.

В зобов'язально-правових способах забезпечення зобов'язань за умови і конання угоди боржником кредитор має право вимагати виконання, крім оі ного, ще й додаткового обов'язку — сплатити визначену суму неустойки; і читель і гарант зобов'язані виконати зобов'язання замість боржника; особі дала завдаток і не виконала при цьому основне зобов'язання, зобов'язана тити подвійну суму завдатку. Отже, у всіх випадках боржник або третя с зобов'язані вчиняти певні дії, які знову ж таки вони можуть і не вчинити : них причин, і тоді інтереси кредитора знову залишаються незадоволенимн

Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положення. — М.: С 2000. — С. 402—403.

² Мейер Д. И. Русское гражданское право — М.: Статут, 1997. — Ч. 2. — С. 198—203. Шершеневич Г. Ф, Учебник русекого граждаского права — М., 1995. — С. 240. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Указ. соч. — С. 496.

662 Глава 34

стає питання щодо необхідності подальшого забезпечення вже Існуючого додаткового обов'язку.

Практичне значення наведеної класифікації полягає в тому, що вона свідчить про неоднакову ефективність різних забезпечувальних способів. Очевидно, що речово-правові засоби є надійнішими: кредитор одразу після невиконання основного зобов'язання може самостійно вчиняючи передбачені законом дії, задовольнити свій інтерес, а при забезпеченні неустойкою, порукою, гарантією чи завдатком йому потрібно очікувати на відповідні дії боржника чи третьої особи.

У зв'язку з цим у договірній практиці необхідно враховувати особливості того чи іншого способу забезпечення виконання зобов'язання і його можливості стосовно конкретної ситуації. Скажімо, неустойка і завдаток водночас є мірою цивільно-правової відповідальності і орієнтують боржника на виконання зобов'язання в натурі під загрозою застосування відповідальності, яка має реальний характер, оскільки стягнення неустойки у фіксованому розмірі не потребує додаткових зусиль, як наприклад, у випадку з відшкодуванням збитків, де потрібно обгрунтувати і довести їх розмір.

Порука і гарантія підвищують для кредитора вірогідність задоволення його вимог у разі порушення боржником забезпеченого ними зобов'язання.

Вибір способу забезпечення зобов'язання залежить і від змісту самого зобов'язання. Наприклад, для зобов'язань, що виникають із договору позики або кредитного договору, ефективнішими будуть такі способи, як застава, гарантія, порука.

Якщо йдеться про зобов'язання виконати роботу чи надати послугу, що виникають з договорів підряду, банківського рахунку тощо, більш доцільним є використання неустойки, оскільки інтерес кредитора полягає не в одержанні від боржника грошової суми, а у здобутті певного результату.

Роль інституту забезпечення виконання зобов'язань зумовлюється функціями забезпечувальних зобов'язань: стимулювання належного виконання основного зобов'язання; відновлення порушеного невиконанням чи неналежним виконанням права кредитора. У ряді випадків способи забезпечення виконують також інші функції. Так, неустойка і завдаток водночас є мірою цивільно-правової відповідальності; за допомогою завдатку здійснюється доказування факту укладення договору.

Загалом інститут забезпечення виконання зобов'язань, як сукупність норм, що закріплюють комплекс забезпечувальних заходів (загальних і спеціальних), слугує меті підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін зобов'язання (в першу чергу інтересів кредитора), належного його виконання, а також меті усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання зобов'язання.