Особливості сучасного українського мистецтва

Визначною рисою українського мистецтва завжди був зв'язок зі своїми традиційними витоками. Він притаманний і неакадемічному живопису (андеграунду), який ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко в повній ізоляції видавав оригінальні рішення.

Незважаючи на те, що сучасний український митець часто наслідує, пародіює, обігрує мистецтво Європи та США, говорити про друго­рядність в епоху постмодернізму, по-перше, просто безглуздо, а по-друге, — українське мистецтво завжди перероблює запозичені ідеї так, що їх важко впізнати.

Так трапилось зі слов'янським авангардом, коли, філософськи пе­реосмисливши ідеї західноєвропейського кубізму й футуризму, В. Кан-динський та К. Малевич перетнули межу предметності, перейшли до абстракціонізму, вивели слов'янський авангард на передові рубежі. Основою такого блискучого злету слов'янського авангарду було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури — ікони, лубка, символіки, вишиванки — в живописі; до архаїзованих форм слов'ян­ської мови, православних і язичницьких "заклинань" — у літературі.

Автентичність притаманна і постмодерністському мистецтву; вона виявляється в тенденції до синкретизму, до злиття різних видів мис­тецтва, єдності стилів і жанрів. Постійне повторення ситуації від сти­ку до стику, незначна інформаційна відмінність наступної строфи від попередньої, відкритий нескінченний ритм є також характерним для народного мистецтва. Ще одна "первісна" характеристика постмо­дернізму — його ритуальність, що виявляється в акціях, хепенінгах, перформансах, головне в котрих — сам факт переживання дійства.

Але автентичність сучасного українського мистецтва переважно ви­являється не в цьому, а в збереженні менталітету і глибинних, духов­них зв'язків зі своєю традиційною культурою. Розробляючи ті ж самі теми, проблеми, що й сучасні художники Заходу, які використовують ідентичні прийоми, — слов'янські художники якось інакше розставля­ють акценти в усвідомленні катастрофічної дійсності, кризової свідо­мості людини XX ст.

Для художника Заходу безоглядне руйнування традицій, викриття, невідхилення стає самоціллю. Слов'янська ментальність інакша: за­перечуючи, містифікуючи, митець завжди вірить у якийсь Абсолют, Надідею, вищу Істину; власне, заради неї він творить свої дійства. Найяскравіше ця віра виявляється в кризові епохи. У кінці XIV ст., коли Русь відроджувалась із попелу монголо-татарської навали, усві­домлювала трагізм і перспективи своєї історії, в іконописі найпопу-лярнішою стала тема страждань Христових. У цих іконах не акцен­тується увага на стражданні, не зображується поранене тіло Христа, знаряддя тортур, немає гострого драматизму, бурхливих емоцій, різких рухів, що характерно для західноєвропейських ікон" того часу, які відтворили смутний світ пізнього середньовіччя.

У "Розп'ятті" Діонісія граційна лінія вигнутого тіла Христа, широко розкинуті руки нічого не мовлять про страждання. Ступні ніг не скрю­чені, як на готичних розп'яттях, а невимушено стоять на нижній попе­речині хреста. Колорит ікони світлий, святковий. У православній іконі з її м'якістю ліній та кольорів, ліричностю, з її стійкою іконографією, в якій проглядає спокійне, ясне, цілісне ставлення до життя, завжди при­сутні мрія, віра в добро, у кращі часи, прагнення наблизитись до ви­щої Істини. І невипадково завершенням православних храмів, за спо­стереженням Є. Трубецького, є "цибулинка", яка нагадує палаючу свічку, спрямовану у небо як символ людської душі — невдоволеної, заглиб­леної в пошук, спраглої за досконалістю — і цей процес є Істина.

У сучасному українському мистецтві, на противагу західній тен­денції деконструкції, заперечення усіх і всього, виявляється лінія по­шуку духовної основи нового відродження.

Прикметна риса слов'янського мистецтва — увага до натурфіло­софського, космічного початку. Саме цей теософський та антропо-софський фон найістотніше відрізняє слов'янське мистецтво від євро­пейських шкіл. Ці ідеї чітко зазвучали у К. Малевича, В. Кандинсько-го, О. Богомазова — через художників 30-х років — до нового аван­гарду 50—80-х років. Це власні витоки, власна оригінальна іден­тичність, котру високо цінують на Заході.

Мистецтво Кандинського, Малевича, Архипенка дало надзвичайно потужний імпульс європейським і американським художникам. Для прикладу: весь радикалізм талановитих американських художників-мінімалістів (Сола Левіта чи Рейнгарда), — це не що інше, як відро-

дження радикалізму Малевича. Парадоксально, але саме Америка чимало успадкувала зі слов'янського авангарду.

Для сучасних українських художників одна з найголовніших про­блем — визначення свого ставлення до спадку, потужної традиції — при тому, що постмодернізм передбачає осмислення минулого.

Загострена духовність "космічність", як називали це на початку сто­ліття авангардисти, притаманна образно-пластичному ладові й су­часного українського мистецтва. Наприклад, улюблена тема М. Кри­венка — природа: тремтлива або спокійна вода, віддзеркалення у воді, сніг, вітер, трава, через котрі виявляється психічний стан ху­дожника. Його палітра аскетична: переважно пастельні кольори, ча­сом майже одноколірні полотна; його форми — чиста неопосередко-вана експресія, чуттєвий образ переживання унікального стану; його творчість — потяг до позакультурної комунікації з безкінечністю Все­світу та людського підсвідомого. У "Квітучій планеті" І. Марчука відчу­вається глибоке та природне поріднення людини з навколишнім світом. Картини О. Дубовика, Е. Петренка, Ю. Левченка — це своєрідні картини-ідеї, в яких відчутна космічна основа.

Художники прагнуть висловити зміну відносин людини та природи, культури й трансцендентного начала, що пронизує світ. Поновити втрачений зв'язок з універсумом, відтворити нову духовну цінність у світі, де абсурд здається єдиною, не скомпрометованою цінністю.

О. Клименко зображає сучасність крізь призму середньовіччя — з його загостреним відчуттям пошуку морального ідеалу, ствердження людської гідності, прославленням людської шляхетності. В його ос­танніх роботах "Чаша Грааля", "Зірка Грааля" та інших домінує золо­таво-жовтий колір.

Це сакральний колір православної ікони, колір, що виражає стан Духу Горнього Світу, царства Світла і Мудрості. Якщо О. Клименко у своїх творах базується переважно на загально слов'янських принци­пах культури середньовіччя, то творчість Ганни Король повністю ви­ходить із візантійсько-київських традицій зі своїм колористичним ком­позиційним та духовно-смисловим навантаженням. Працює вона зде­більшого в техніці батику, досягаючи чудової синьо-бузкової гами з енергетичним ядром золотаво-жовтого (цикл "Великодневі подарун­ки") або золотаво-коричнюватого звучання з різними відтінками зе­леного — від насиченого до блідого, просякненого живим світлом жовтого ("Два янголи", 1998; "Душі криниця", 1998). Композиції її робіт динамічні, лінії енергійні, мають повторюваний, наростаючий ритм, що надає їм духовного напруження та особливої поетичної принадності. Причому гострі кути завжди поєднуються з м'яким, співу­чим овалом, створюючи виразну національну ауру. Твори Г. Король глибокі за своїм змістом, близькі за світовідчуттям сучасникам. У її "Спогадах" образ крокуючої Жінки-Богоматері з палаючою свічкою в руці, полум'я якої розташоване, мабуть не випадково, в ділянці сер­ця, втілює православно-національне сприйняття образу Богоматері як уособлення, що страждає, палає і переймається скорботами кож­ного. Всезагальне тут переважає над індивідуальним. Це насампе­ред спогади про самого себе та роздуми не тільки про сьогодення, а й про далеке-далеке минуле і про своє вічне життя в майбутньому.

Твори Г. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджують позачасові цінності, які наближають нас до універсаліз­му Всесвіту, дозволяють відчути єдність із духом Космосу.

В. Кандинський, вивчивши вплив кольору на психіку людини і вод­ночас вираження кольором духовного стану людини, вважав, що жов­тий — кольорове зображення божевілля, самоспалення. А. Тарков-ський у своїх останніх фільмах "Ностальгія", "Жертвопринесення", зня­тих на Заході, стверджував, що людина розлучається з "нормальним життям, з розумом і упорядкованою картиною світу і прямує в світ за межами норм та понять людей не заради самоствердження, а зара­ди наближення до царства суті. Це слов'янський менталітет — Віра в Сенс по той бік заперечення, розуму, хаосу". І, можливо, інтуїтивно О. Клименко, Г. Король та ін. у своїх роботах приходять до жовтого кольору з його особливою енергетикою й національно-значеннєвим сакральним звучанням.

Українському сучасному мистецтву чужа деструктивність, йому ближчий скоріше конструктивний обрис абсурдного мистецтва.

Українські художники лише напівсприйняли одне з найголовніших правил гри поставангарду: постійно ставити питання, запозичувані з нехудожньої сфери — науки, ідеології, соціології тощо, але вирішують­ся вони пластичною мовою, а не мовою символів "об'єкта", хепенінгу.

Дослідження закономірностей живописного простору, його зв'язків та взаємодії з пластичними формами, гармонійного колориту, певна стилізація є традиційними для українського мистецтва. Закони живо­писності кольору цікаво досліджуються О- Животковим в кольорис-тичній гамі "Композиції №1" (Пам'яті Г. Гавриленка, 1996 р.). Най-тонші нюанси сіро-біло-чорного кольору переходять у світло. Есте­тизм — це, напевне, теж одна з рис національного менталітету. Праг­нення в усьому знайти, створити, оточити себе прекрасним має вияв в українському мистецтві і житті здавна — можливо, з того часу, коли воно зазнало впливів еллінізму.

Особливістю національної традиції є чуттєво-образне, духовно-ре­лігійне, екзистенціальне усвідомлення людського буття на противагу західній ментальності, в якій панували неологізм, імперативність ми­слення, тиранія абстракції. Скоріш за все, українському неомодерн-ізмові непритаманний пафос заперечення, соціальної критики, світо­гляду. Він має вплив не стільки на раціональну, скільки на емоційну сферу, викликає потік образно-поетичних асоціацій, різних почуттів.

Зв'язок з непроминущим, вічним, життєустрій, естетизм, катар-сичне переживання, яке збуджується творами, — це те, що відрізняє українське мистецтво від західноєвропейського постмодернізму.

Розглянемо ці особливості на прикладі творчості Йозефа Бойса — центральної фігури західного мистецтва другої половини XX ст., та представника українського трансавангарду Арсена Савадова, карти­на якого "Смуток Клеопатри" (1987 р.) стала своєрідною емблемою українського постмодернізму. Обох митців турбує одна й та сама довічна проблема Життя і Смерті, торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності, але зовсім по-різному підхо­дять вони до її втілення. Твір Й. Бойса "Я'юЬХкгаіХе" (справедлива, правильна енергія) є своєрідною ілюстрацією думки, що Бог приніс

себе в жертву для того, щоб духовно відродити матерію, Землю. Сам твір, виконаний за принципом колажу, являє собою безладно розкидані чисті шкільні дошки, які символізують метушню буденності, розумово-логічне пізнання, а над ними здіймаються три мольберти, як три хрести на Голгофі. На одному з мольбертів є напис: "Make the secrets productive". "Secrets" — це всеохоплююча енергія, яка прони­зує однаковою мірою як духовне, так і матеріальне. Лише той, хто цю енергію відчуває, оживлює світ як ціле і переборює роз'єднаність Я і світу, духу і матерії, любові та ненависті.

На виставці "Дух і матерія" в Берліні (вересень 1999 — грудень 2000 р.) експонувався ще один об'єкт Бойса, що являв собою три високі купки, що складалися з прямокутників чорної повсті. Не ви­падково три — вони ніби продовжували мотив трьох мольбертів-хрестів. Отже, ідеї цих глибоких за змістом творів, які відкривали концептуально виставку, не були оформлені в художньо-образній формі, не привертали уваги і тим більше не викликали яскравих пе­реживань, поки глядач не отримував певну інформацію. Справа в тому, що повсть, жир, мед, віск не випадково є основними матеріа­лами, з якими працював Бойс. Жир та повсть добували з людського тіла в концтаборах, і ці матеріали в ракурсі трагічної історії людства в XX ст. символізували в його творчості загибель духовного. Чорний колір повсті нагадував попіл, що залишався від кремації людського тіла і асоціювався з трагедією людського духу в фашистських конц­таборах. Отже, ці матеріали є символами Смерті в європейській куль­турі XX ст., але з другого боку — це символ Життя в особистій біо­графії Й. Бойса: саме жир, повсть, мед допомогли відродитися йому з попелу небуття: фізичного і духовного. Під час Другої світової війни Бойс був військовим льотчиком. Його літак було збито над Кримом, і пораненому Бойсу вдалося катапультуватися. У непритомнілому стані, з сильним запалення легенів його знайшли пастухи-татари у горах і виходили. Вони розтирали його жиром, закутували у повсть та поїли водою з медом. Відтоді Бойс став активним пацифістом, багато з його художніх акцій спрямовані проти війни.

Зовсім з інших принципів розкривається ця тема в одній з останніх робіт А. Савадова (у співавторстві з О. Харченком) — "Дипінсайдер", яку було представлено навесні 1998 року в галереї ЦРІ Сороса. "Ди­пінсайдер" ("Deepinsider") перекладається як "той, що проникає усе­редину". А що може бути глибшим за помешкання Смерті? Проект мав дві частини. В одній показано підземелля, де працюють шахтарі, серед яких раптом з'являються юнаки в балетних пачках. Стомлених шахтарів дратують ці "куртуазні танцівники", які невідомо звідки при­були. Але поступово, кадр за кадром, зникала будь-яка відмінність між цими двома групами знедолених: все ставало чорним від антра­цитового пилу, виникло "своєрідне братерство в імлі". У другій час­тині проекту показано наземне помешкання Смерті — цвинтар, на якому метушаться довгоногі красуні біля огорожі, позують на фоні траурних процесій, закусують на дерев'яному столі, лежать на вінках. Поряд поставлені ціни на вдягнені на них імпортні речі: кімоно — 160 дол.. сандалі — 220 дол. тощо.

Тема Смерті, через яку пізнається сенс життя, вступає в явну су­перечність з убогістю і метушнею на цвинтарі, безглуздо тяжкою, спустошливою працею шахтарів, коли за вугілля вони часто розпла­чуються життям. Цей твір А. Савадова дає нам змогу відсторонено подивитися на самих себе, пережити мізерність, убогість власного життя, бо переповнюючись незначними подіями, гонитвою за реча­ми, престижем, грошима, наше буття перетворюється на пил, смерть ще за життя.

Тема Смерті підкреслює швидкоплинність та непотрібність того мот­лоху, з якого в дійсності складається життя. Але залишається відкри­тим питання: чи можливо через усю метушню прорватися до Сенсу і Вічності?

Отже, А. Савадов на відміну від Й. Бойса іде від образів, конкрет­них ситуацій, які моментально підключають емоційне переживання, а потім осмислення їх розкриває глибокий філософський зміст, що стоїть за ними. Це притаманне загалом школі українського постмо­дернізму в живописі.

Сучасне українське необарокове (постмодерністське) мистецтво розробляє ті ж самі теми, проблеми, що й сучасні художники Заходу, використовує ідентичні прийоми, залишаючись у межах національ­них медіатипів, архетипів, міфологем, традицій.