Анрі Руссо — засновник примітивізму

Засновником примітивізму є Анрі Руссо (1844—1910), якого часто на­зивають "митником Руссо" — за місцем його основної роботи. А. Руссо не був в історії французького, а також і світового мистецтва першим "наївним" художником. Таких завжди було багато — "недільних ху­дожників", що не закінчували академій і малювали у вільний від ро­боти час. Але саме на початку XX ст. виникла естетична потреба у Мистецтві Руссо.

Майже все життя він творив у повній невідомості. Давав уроки му-^Зики, живопису, за мізерну платню малював портрети для торговців кварталу Плезанс, де жив. Як згадував Г. Аполлінер, перед почаїком роботи А. Руссо завжди обмірював людей з великою точністю, а під час сеансів розважав їх виконанням пісень, улюбленими з яких були "Ой, який же я застуджений", "Я в політику не устряваю", або вигаду­вав історії на кшталт того, як він брав участь у війні у Мексиці, або у франко-пруській війні врятував одне з французьких містечок від зни­щення. Сусіди запам'ятали його як бадьорого старого в чорному сюртукові з бантом на шиї, який завжди ходив із футляром для скрипки та шухлядою для фарб на ремені. Музика та живопис — дві його пристрасті. У неділю він часто грав у оркестрі в саду Тюїльрі.

Картини митця, показані в салоні "Незалежних" і "Осінньому са­лоні", викликали відверті насмішки та знущання. Незадовго до смерті А. Руссо був відкритий авангардистами. У 1908 році в майстерні П. Пікассо на його честь влаштували бенкет, а в 1911 році йому при­святили незалежну виставку, яка допомогла виявити багатьох при-мітивістів і сформулювати основні принципи примітивізму.

У творчості А. Руссо переважають дві теми. Перша — різноманітні сцени паризького побуту: весілля, хрестини, сімейні свята, прогу­лянки; у наївності та простоті цих побутових сцен є щось хвилююче, серйозне, патетичне. Друга тема — загадкова, фантастична, екзо­тична: тропічна рослинність, птахи, змії, мавпи — світ, забарвлений фантазією та вигадкою. Всі картини Руссо виписані дуже ретельно, в них немає нічого приблизного, хоча художник зазвичай порушує звичні пропорції та перспективу; фарби локальні, але ніде немає строка­тості. Чудово вмів підпорядковувати образну структуру твору зако­нам декоративної площини, почуттям ритму і кольору: зелене різних відтінків подекуди оживлене сплесками рожевого, жовтого, блакит­ного, чудово узгоджується з коричневим.

У картині "Тропічний ліс із мавпами" добре представлено декора­тивний орнаментальний стиль А. Руссо з елементами графічного ми­стецтва. Фантастичний тропічний ліс із родиною шимпанзе намальо­вано глибокими, контрастними кольорами. У живописі ця неосвічена й сповнена довіри людина перевтілювалась у майстра гармонії та контрасту з багатою фантазією, уявою, вигадкою.

Мова примітиву водночас і незвична, і проста. Вона свіжа, часом вражаюче виразна, завжди предметна та наочна. У будь-якому кон­кретному сюжеті автор примітиву прагне виразити вічні теми. У творчій біографії всіх художників-авангардистів був примітивістський період, у деяких мова примітиву стане основою їх творчості (А. Матісс; Ф. Леже; могутній, грубий, різкий примітив Н. Гончарової; любовний, ледь іронічний і естетизований примітив М. Ларіонова. Дитяча наївність малюнка та геометрична спрощеність притаманні всій твор­чості Н. Гончарової, яка разом зі своїм чоловіком М. Ларіоновим були центральними постатями мистецтва авангарду першого деся­тиріччя XX ст. У її картині "Коління льоду" казкова атмосфера ро­сійського зимового пейзажу сповнена свіжості та зачарування.

Пластичні ознаки примітивізму помітні у творах бойчукістів, М. Ж ка, О. Богомазова, О. Екстер, М. Бутовича та ін.).

Якщо західний авангард прийшов до примітиву через звернення до африканського (П. Пікассо), океанійського (П. Гоген) мистецтва то слов'янський авангард звернувся до власної, автентичної, селян­сько-архаїчної культури, власної ментальності, міського фольклору, обрядів, лубка, народної іграшки, архітектури.

Примітивізм у Росії почався з виставки творчості М. Піросманашвілі (Ніко Піросмані). Він писав свої прості сюжети, узяті з повсякденного життя, на чорній клейонці, продовжуючи народні традиції декоратив­ізму (лакові мініатюри Палеха, Федоскіна, жостовські таці). Надзви­чайно багата та складна змістовність його творів зростає мовби сама собою на досить простій основі, на відвертому дотримуванні прин­ципів наївного реалізму.