Людина в контексті постмодерністського світобачення

До XX ст. моделі світобачення людини завжди були упорядковані, тобто мали центр, вісь сенсу та розумно влаштовану систему влас­тивостей і предметів. В античні часи таким центром вважали родову людину як міру всіх речей, за середньовіччя — Бога, у гуманістів Відродження —- це творча вольова особистість, у просвітників — Ро­зум, у XIX ст. — індивідуальність. Навколо центру групувались цінності у вигляді бінарних опозицій: рай і пекло, розум і неосвіченість, доб­ро і зло, прекрасне і бридке тощо, без яких картина світу, здавалось, не могла існувати.

У цій картині світу людина завжди прагнула знайти своє місце, відповісти на запитання: хто я є, що я можу. За традиційними антро­пологічними уявленнями, це місце задане якоюсь людською першо-сутністю (чи то homo sapiens, чи homo faber, чи homo volus, чи homo ludens, чи чимось іншим). Першосутність, так би мовити, визначала це місце в світі. Але в XX ст. стало зрозумілим, що ніхто і ніщо цього місця не гарантує.

Одним із структуротворчих елементів постмодернізму стало надан­ня рівного права на висловлювання, яке навіть не потребувало відгуку. Людина, річ, квітка, вода, кішка мають власну точку зору. Людина не над, а нарівні з усіма. ЇЇ вилучено з ієрархії; головне —- рівність усіх.

Особливістю моделі сучасного буття є відмова від монізму уніфікації, тоталітаризму та заохочування множинності, вивільнення плюраль-ності, спрямованість до хаотичності. Криза антропоцентризму — одна з основних тем XX ст. Сприйняття людини як незалежної індивіду­альності, невтомного працівника, творця цивілізації західного зразка лишається в минулому.

Витвором цивілізації розуму, що відмовилась від трансцендентного, духовного, стає одномірна людина, конформістський тип особистості, у якої відсутній моральний стрижень. Р. Музіль в есе "Нація як ідеал і як дійсність" (1922) відзначив, що людина з етичного погляду — щось майже безформне, несподівано пластичне, на все здатне. Доб­ро та зло коливаються в ньому, як стрілка чутливих терезів. "Демонія" фашистської свідомості формувалась на реальній межі добра і зла, світла і темряви, на зламі тверезої, упорядкованої поверхні австрій­ського бюрократизму та підспудної його ірраціональності.

У конформістському типі особистості відсутній згаданий мораль­ний стрижень. Вона щиро вірить, але не роздумуючи йде під гаслами дня, що з часом діаметрально змінюються. Такий тип свідомості проаналізував А. Бертолуччі у своєму фільмі "Конформіст", показав­ши, що саме на ньому трималось масове поширення ідей фашизму в демократичній Європі. Його головний герой, учитель за фахом, при нагоді готовий визнати себе істинним соціалістом, поборником сво­боди й навіть повірити в це, хоча вітає становлення фашистського режиму.

У 60-х роках стало зрозумілим, що одномірна людина і конформіст беруть гору. Одномірна людина — витвір цивілізації розуму, що відмо­вилась від трансцендентного, духовного й закономірного, прийшла до стадії розпаду людської особистості. Відбулося фактично відчу­ження людини від її людської сутності. Відоме твердження М. Фуко про "смерть людини" означає відмову від певного образу людини, насадженого просвітницькими ілюзіями та надмірним антропоцен-тричним оптимізмом. Цей образ людини, в якому воля до влади, панування є провідною, де наявне прагнення перетворити світ згідно зі своїм розумінням і потребами, олюднити його, повністю розчини­ти в собі — різко критикується постмодерністами.

Людина осмислюється ними як незавершена істота, пластична й непостійна; свідомість її відкрита, надзвичайно лабільна. Це людина з почуттям можливості, тобто її властивості ще не застигли в межах чогось одиничного, конкретного, вони перебувають у стані перманент­ного акту творення.

Р. Музіль у своєму романі "Людина без властивостей" пропонує по­зитивну програму незавершеності сучасної людини. Головний герой роману Ульріх — немаска, не роль, не характер, у нього немає устале­них властивостей. Його свідомість відкрита, нестала. Він може вільно спілкуватись із людьми протилежних поглядів, характерів. Так навколо Ульріха та й у ньому самому накопичувались відомості про переконан­ня, віру та оману епохи (подібне відбувається навколо головного героя в горьковському "Климу Самгіні", в "Докторі Фаустусі" Т. Манна).

Ульріх знає, що може стати всім, і знання цього оберігає його від егоцентризму, від вбивчо серйозного ставлення до особистих думок та вчинків, яке притаманне людям, замкненим у "в'язниці характе­ру". А таких людей більшість. Музіль якось записав у своєму щоден­нику, що в Німеччині немає людей, є тільки професії. Чиновник має особисту думку, однак керується він не нею, а логікою інстанцій: на роботі — свідомо, поза нею — сам того не помічаючи. Він не ховаєть­ся за бюрократичну машину, просто стає її частиною. Залишається тільки роль. Все інше (за непридатністю) всихає. Людина стає од­номірною.

Ульріх не носить масок, адже й не змінюється в тому сенсі, в яко­му змінюються інші люди. Адже мінливість — це його внутрішня кон­станта, його єдина властивість. Далеко не кожна зміна вітається Ульріхом. Йому не імпонує ідея прогресу й такі зміни, що нівелюють особистість, поглиблюють відчуженість, розширюють декаданс. Прик­метною здатністю людини без властивостей є тлумачення життя не стільки як необхідність, скільки як можливість. Такій людині прита­манний дар іти "поряд із собою", не рахуючись із примхами своєї натури. Життя для нього — не сцена для самовиявлення, а калейдо­скоп подій, який створює безліч можливостей при кожному повороті. Для Ульріха світ, за висловлюванням Музіля, — це "великий дослідницький центр", де випробовуються І заново створюються кращі людські форми. Головними заповідями людини постмодерністської епохи є твердження: "все буде корисним", "людина може все".

Для визначення сутності сучасної людини Мераб Мамардашвілі вво­дить поняття "розмірність людського можливого". Це поняття має на увазі, що сутність людини можна розуміти не як потенційну без­кінечність, а як актуальну безкінечність. Це не те, що існує як прихо­ване, раз і назавжди дане, а те, що постійно змінюється, самоскла-дається людиною. При цьому людські можливості, здібності вдоско­налюються, розвиваються — не лінійно, а у відповідні періоди, як правило, кризові, коли формується нове світосприймання.

Питання людської сутності, підвалин людського існування є постійно відкритим, історично проблемним. Вивчаючи його сучасна філософія відмовляється від орієнтації на абстрактне загальне й пере­орієнтовується на локально особливе, виняткове людське життя. Су­часна людина має широкий простір для множинності виявів та про­дукування суті, зануреної в конкретно-історичну культурну практику. Пошук нової духовності випливає на базі синтезу раціональних та ірраціональних форм ставлення до життя, які були притаманні люд­ству на ранніх етапах. М. Фуко в лекціях у Колеж де Франс говорить про духовність як внутрішнє зусилля людини, як намагання "видобу­вати себе зсередини" на основі певної системи цінностей.

У XX ст. втратили цінність такі людські якості, як активність, воля, діяльність, цілеспрямованість, за допомогою яких вирішувались життєві проблеми. Саме життя вирішує питання, які з часом поста­ють перед людиною. У контексті життя виникає багато нових можли­востей, і людина, як космічна істота, що розвивається в єдності зі всесвітом, здатна відчути, осмислити та прийняти їх.

Світ, саме життя, починаючи з А. Бергсона, бачиться філософами як єдиний безперервний і необоротній потік, в якому спонтанно, твор­чо народжуються нові форми, зберігається унікальне й неповторне. Незважаючи на те, що в світі представлена нескінченна різноманітність індивідуальності, не припиняється оновлення соціуму, культурно-історичних центрів та периферій; життя зберігає єдність соціальної вічності та історичних часів.

Подібне світовідчуття можна зустріти у філософії пізньої римської античності, яка осмислювала духовну переорієнтацію людства на межі першого тисячоліття, коли гинула поганська цивілізація й зароджува­лась християнська. Плотін, який очолював школу платоніків, зазначав, що якби зруйнувалась яка-небудь суспільно-політична система — то не біда. "Зате з'явилась би якась інша. Я нещасний, а ти щасливий. Ну й нехай собі. Значить, у світі існує гармонія. Я помру. Нехай. Зате народиться інший. Разом ми входимо в загальносвітову гармонію і становимо її симетрію". Для людини XX ст. відчуття непроминущого, вічного, надприродного в історії стало особливо гострим і пов'язується із сенсом, сутністю життя.