Особливості радянського концептуалізму

У радянському мистецтві концептуалізм сформувався наприкінці 60-х — на початку 70-х років і став першим художнім напрямом (після 20-х років), який стадійно збігався із західним рухом. Найпослідов­ніше принципи концептуалізму реалізувалися в творчості московських художників Іллі Кабакова, Римми та Валерія Герловіних, Андрія Мо­настирського та групи "Колективні дії" (КД).

На межі 70—80-х років концептуалізм розвивається в Одесі. В оде­ському концептуалізмі можна викремити дві лінії: а) "м'яку": С. Ануфрієв, Д. Нужин, А. Маринюк, А. Музиченко, В. Федоров; якоюсь мірою К. Цахес (Резун-Звєздочотова) та група "Перці" (Л. Скрипкіна, О. Пет­ренко); б) "жорстоку": Л. Войцехов, Ю. Лейдерман, І. Чацкін і ті, що стоять дещо осторонь, — С. Мартинчик та І. Степіна. Основним цен­тром одеського концептуалізму стають: спочатку "комуна" В. Сальни­кова в Отраді, а згодом — квартира Ануфрієвих на вулиці Сонячній і помешкання Л. Войцехова на вулиці Асташкі.

Особливості радянського концептуалізму пов'язані зі статусом його як "неофіційного" мистецтва та з характером об'єктів "досліджен­ня" — соцреалістичної зображувальної мови, форм масової ідеоло­гічної продукції.

Для концептуалістів соцреалізм — це не тільки матеріал, що підлягає деконструкції (і в цьому його істотна відмінність від соц-арту), але й "мова", подібна до безпосередньої реальності. Він пронизує все буття людини, диктує і нав'язує йому логіку розуміння та сприйняття світу. Імітація й цитування радянськими концептуалістами стилістики соцреалістичного живопису виявляла ідеологічну природу цієї зображальної мови.

Поєднання традиційної та авангардної позиції є також специфіч­ною рисою радянського концептуалізму. Потяг концептуалістів до традицій авангарду обумовлений саме його концептуальністю. В 1913 році В. Гнєдов видає "Поему Кінця", що являла собою чисту сторінку. Цікавість до взаємодії словесної і візуальної мови реалізувалася в концептуалізмі у вигляді своєрідного жанру рукописних книг або книг-об'єктів. У 70-ті роки в цьому жанрі працювали Р. і В. Герловіни, А. Монастирський, Д. Пригов. Вони розвинули тенденцію, котра була лише намічена у футуристичних книгах: візуалізація словникового тек­сту та заміна його пластичною формою.

Радянський концептуалізм формувався й існував на стику образо­творчого мистецтва й літератури. Іноді межа виявляється настільки тон­кою, що точно визначити жанр роботи просто неможливо, а творчість багатьох концептуалістів представлена водночас і літературою, й плас­тичними мистецтвами. На відміну від західного "лінгвістичного" концеп­туалізму радянський є "літературним" варіантом концептуального мис­тецтва. Повчальна, ідеологічно насичена словесність легко перекладаєть­ся на мову антихудожніх схем-концептів. Художники-концептуалісти по­єднують установку на зоровий образ слова з розповідним моментом.

Для історії формування концептуалізму мають значення лубок, пла­кат, книжкова ілюстрація — своєрідні форми поєднання розповіді й зображення. Орієнтація на розповідність, літературність нашого кон­цептуалізму пов'язана з розвитком внутрішніх традицій.

Довіра до слова у нас завжди була більшою, ніж до зображення, ь ряду інших мистецтв завжди домінувала література. Тому проблема взаємних стосунків слова та зображення стала надзвичайно актуаль­ною для радянського мистецтва, коли в усіх сферах життя панує де­магогія і, зрештою, самі слова перестали щось означати. З особли­вою гостротою постала проблема тексту й контексту.

Об'єкт з'являється на перехресті літературних кодів, які завжди кон­кретні й не універсалізуються. Московский концептуалізм є реакцією на культуру, яка індивідуальну точку зору, а часто — і зміст взагалі — систе­матично заміняє мовою, колективними висловлюваннями. Концептуаліз­мом керує усвідомлення того, що візуальне в культурі є літературним, що акт споглядання може відбуватися лише через словесні ряди.

Яскравим прикладом московського концептуалізму, течії глибоко своєрідного походження (завдячуючи не тільки специфіці соціальної реальності та західним впливам, але й успадкованим гуманістичним традиціям радянської літератури та філософії), — може бути творчість І. Кабакова, одного з визнаних лідерів авангарду 60—80-х років. У його творах найбільш яскраво та пронизливо віддзеркалювались міфи буденної свідомості, забитої соціальними стереотипами, відірваної від світової культури та власного живого досвіду. В картинах І. Каба­кова слова часто "витискають" зображення, а граматично правильна мова може існувати ніби окремо від мислення.

Іронія Кабакова схожа на гоголівську або чеховську. Як і в А. Чехо­ва, його світ насичений паузами, порожнинами. У нього нема кри­тичного осуду реальності, але є стійке усвідомлення трагізму життя, є теплота та співчуття до людини, що захищається від цієї просторо­вої порожнечі культурними і соціальними міфами.

Персонажі альбомів І. Кабакова часто схожі на "маленьку людину" російської літератури або персонажів-фантомів М. Гоголя. У концеп­туальних картинах слова й речі існують як рівноцінні, що належать одній реальності.

Концептуалізм знайшов найсприятливіший ґрунт у країнах колиш­нього Союзу, тому що особлива увага до ідейного боку твору завжди була однією з основних рис радянського мистецтва і переважала над іншими завданнями, в тому числі — й над естетичними. І зараз в основі творчості більшості художників лежить намагання на ґрунті своїх філософських поглядів, переважно інтуїтивного характеру, ви­рішувати моральні та соціальні проблеми.

Концептуалізм не сперечається з поширеними твердженнями на зразок: "моя міліція мене береже", "людина крокує мов хазяїн", "вчи­тися, вчитися і ще раз вчитися", "кожна куховарка...", а "роздмухує" їх до такої міри, що вони згасають самі. В цьому розумінні він є продовженням і подоланням нашої утопічно-ідейної традиції. Сар­казм творів І. Кабакова, Д. Пригова, Б. Орлова, І. Чуйкова та ін. по­рушує благоговійне заціпеніння перед чудом мистецтва. Мета їхніх акцій полягає зовсім не в глузуванні над естетичними і етичними цінностями. Викриттю підлягають сакралізовані стереотипи, їхні ви­рази, котрі необережно сприймаються довірливою публікою як вияв вічних істин. Йдеться про тип мистецтва і типаж художника, через які влада або ринок здійснювали керівництво суспільною свідомістю.

Герой концептуалізму — гранично соціалізована особистість, що розмовляє головним чином добре відрепетируваною, високоідейною, високолітературною мовою ідейних штампів. У концептуалізмі зву­чать легко впізнавані інтонації гімнів і рапортів, старовинних романсі і довгий час співаних шлягерів, класичних творів, внутрішньополітич­них передовиць і міжнародних фейлетонів.

Особливістю поетики концептуалізму є використання відомих, на­бридливих назв — усього того, що несе на собі відбиток чужинності, цитатності, вторинності — наприклад, назви оповідань В. Єрофеєва "Лист до матері", "Дівчина і смерть". Дитинство К.У. Черненка в поемі Т. Кибирова описується на основі біографії Павлика Морозова, його високоврочистий виступ на пленумі Спілки письменників, присвяче­ний "свободі творчості", — на основі архетипу "подяка партії рідній".

Але не тільки суспільно-політичні ідеї створюють сюжет концепту альної творчості — до її сфери входить ідейність, якою вона є. ідейність, що виявляє себе у всіляких "забобонах" улюбленої думки гуманістичних, моралістичних, національно-патріотичних, побутово-масових, філософсько-космічних та ін.

Усвідомлення тотальної ідеологізації життєвого простору стало од нією з центральних проблем концептуалізму в 70-ті роки. З нею по­в'язаний і своєрідний міф про "концептуальність" пройнятого ідео­логією простору, що нас оточує.

На приборкання й обмеження ідеології спрямовані утворювані кон цептуальними роботами ситуації: неспроможності судження, порож нечі в сприйнятті, паузи й зупинки, навіть внутрішньої мови. Інши метод звільнення від ідеології пов'язаний з імітацією й тавтологічни використанням художником-концептуалістом різних ідеологічних схем, символів та штампів, що самоспустошуються.

Картина Г. Друскіна "Тотальний лексикон" побудована за зразком таб­лиці, де в кожній клітинці міститися персонаж, що символізує один із міфів нашої свідомості останніх десятиріч. Утворився гігантський ката­лог, за яким можна не тільки знайти вже справжні міфологічні елементи, але й вирахувати можливі новотвори майбутнього. Концептуалізм відграв значну роль у розкріпаченні художньої та соціальної свідомості.

Усвідомлення тотальної присутності ідеології і в житті, і в свідо­мості людини виявляє одночасно й неможливість її остаточного по­долання. Точніше — неможливість будь-якої фіксації, втілення вільного від ідеології "художнього тексту", щоб він одразу ж не виявляв с оєї ідеологічної природи. Мовчання, бездіяльність, порожні простори — це і "форми", у яких концептуалісти намагаються натякнути на мож­ливість існування в культурі просторів, вільних від ідеології. Але вони демонструють тільки проект цього безпосереднього простору, що зав­жди вислизає; завжди залишається неназваним, невтіленим. Єдиною формою для нього стає сама відсутність форми — порожнеча.

У творчості І. Кабакова мотив порожнього простору всередині рами посідає чільне місце. Порожнеча, що облямована рамкою, переводить увагу не на фрагментування чогось, що укладається в ній, але са(^а дія обрамлення і є засобом виявлення й окреслення цілісного просто­ру, У котрому може щось з'явитися, може виникнути зміст. Людське буття, завжди орієнтоване на зміст, актуалізується в складні часи на

зламі тисячоліть. Прагнення змісту — один з основних мотивів сучас­ної людини, він не зводиться до інших потреб і невивідний з них.

Заслуга концептуальності в тому, що вона розуміє й виставляє на огляд ту етикеткову природу, яка старанно приховувалась "ідейні­стю" та "плановістю" і яку намагалися видати за риси самої дійсності чи закони історії. Концептуальність — та стадія розвитку ідейності, коли вона вже не намагається "видати свої творіння за щось інше, чим вони є насправді", але оголює їхній штучний і насильницький, підроблено-навмисний характер.