Постмодернізм в українському живописі

Виникнення школи українського постмодернізму в живописі пов'я­зують із Манежною виставкою 1988 р. (іноді її називають "українська хвиля", "український трансавангард"). Найцікавіші художники пост­модернізму—А. Савадов, О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харчен­ко, О. Голосій; художники групи "Паризька комуна", "Вольова грань національного постмодернізму", "Одеської школи" — О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов та ін.

Своєрідною емблемою українського постмодернізму стала карти­на Арсена Савадова "Смуток Клеопатри" (1987 р.). На ній зображено чоловікоподібну матрону верхи на тигрі. Картина сповнена іронічної цитатності: широкоплеча Клеопатра подібна до "Колгоспниці" В. Му­хіної, титанічних "баб" Є. Вучетича; та й сама композиція — це пара­фраз "Принца Бальтазара-Карлоса" Д. Веласкеса. Це звернення до Веласкеса, мабуть, не є випадковим, тому що Київ у колишньому Радянському Союзі мав єдиний оригінал цього художника — "Інфанту Маргариту", яка визнана своєрідною візитною карткою міста, а сам Київ — містом Веласкеса. Суто київські асоціації викликає картина позою Клеопатри, яка нагадує кінні пам'ятники Богданові Хмельниць­кому та Щорсу, і вільно варіює тему "українського хаосу".

Сама картина — це своєрідна надметафора з невичерпністю змістів та ходів, натяків на щось, що може і здійснитися, й не здійснитися в ролі значеннєвого образу.

Образний лад картини конструктивно вивірений, і водночас вона невимушено артистична за виконанням. Особливий настрій ство­рюється зухвалістю кольорового рішення: червоний контур навколо фігури тигра, блакитний жезл у руці, драпірування, а також доісто­ричний пейзаж, низька смуга обрію.

Кожна деталь — як вулкан чи рокальна абстрактна деталь на пер­шому плані, — підсилює двоякість, абсурдність, псевдореальність кар­тини.

У статиці картини відчувається свідомо прихована автором енер­гійність, а у вмінні деформувати форми — своєрідна антипластика.

Картина не вписується в жодну зі звичних систем художнього мис­лення: в ній є щось від холодного раціоналізму "гіперреальності", є відгомони гри "концептуального мистецтва та сюрреалізму, певна екзотика соц-арту і чуттєвості абстрактного експресіонізму"; а зага­лом їй притаманні глибокий постмодерністський метафоризм, який принципово відрізняється від традиційної метафоричної асоціації, де є загадка та відгадка, мораль притчі, на яку натякає автор.

Творчість українських художників надзвичайно різнопланова. Тут трапляються неоромантизм і психоделіка, експресіонізм і неоархаї-ка, можна зустріти елементи соц-арту та реалізму. Наприклад, пред­ставникам одеської чи, як її ще називають "південноросійської" шко­ли живопису (О. Ройтбурд, В. Рябченко, С. Ликов, В. Трубникова та ін.) притаманні вишукана красивість, камерний ліризм, м'якість, за­гострено чутлива виразність спонтанного художнього жесту та, як багатьом сучасним митцям, численне цитування з класики світово­го мистецтва. Не зважаючи на загальні риси, кожний має індивіду­альні пріоритети: у В. Харченка це — Північне Відродження і бароко, для С. Ликова — неоархаїка. Картини В. Трубникової наповнені місти­цизмом, постмодерністською символікою: сфінкси, Медузи-Горгони, коринфські капітелі. Парадоксальні ситуації миротворчості, образи-емблеми, образи-символи трапляються і в картинах В. Рябченка, які завжди гарні за колоритом, декоративні.

Цікаво працюють останнім часом О. Гнилицький, якого критики нази­вають творцем "кучерявого стилю" ("Дискусія про таємницю", 1987 р.) та О. Голосий. У 1991 році О. Голосий мав персональну виставку в

ЦБХ (Центральному Будинку художника) в Москві. О. Кулик запропону­вав незвичайний спосіб демонстрації його робіт. Картини не висіли на стінах, а їх маленькі хлопчики розвозили по залу на дерев'яних кон­струкціях з колесиками. Глядачі тулились до пустих стін, а величезні полотна "наїжджали" на них, змінюючи масштаб і простір. Рух картин, дзенькіт дзвіночків, які були прив'язані до підрамників, музичний фон, створюваний синтезаторами Інфанте, спричинювали відчуття ірреаль­ності, дитячих фантазій, що були співзвучні сюжетам картин, розря­дженому метафізичному простору кращих його полотен ("Психоделіч-на атака блакитних кроликів", "Без назви", "Розмова"). Навіть навмис­на зневажливість, брудні потоки фарби, які символізували спогади, тугу художника за зникаючим живописом, не псували враження від картин, де все — непідроблено щире: жах, іронія, тверезість і деяке божевілля.

Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в царині позараціонального суб'єктивного. Інтуїції, "духовному зору" надава­лися привілеї. Це характерно як для творчих груп "Седнів І", "Сед-нів II", так і для кола "Паризька комуна" (ідеолог О. Соловйов), а також для одеситів, які на III Міжнародному артфестивалі (1998 р.) пред­ставили проект "Тихий карнавал підсвідомості" (Л. Нестеренко, В. Ов-сейко, Р. Гарасюта, В. Харченко). З підсвідомості художника — на полотно, з полотна — через очі і свідомість — у підсвідомість гляда­ча. Це одвічний шлях мистецтва — тихий карнавал підсвідомості. Творчість іншої групи одеситів (В. Гончара, В. Гончарової. Р. Іллічо-вої, Е. Кульчик, О. Стайкова), яка також була представлена на III арт­фестивалі, об'єднує психологічний напрям творчості. В їхніх робо­тах переплітаються, взаємодоповнюючи один одного, світ реальний і ідеальний, свідомості і підсвідомості. Спільним є прагнення до пізнан­ня світу в його цілісності, чуттєвого і надчуттєвого, відчутного та тон­кого. Художники групи "Паризька комуна" орієнтовані на деструк-тивність трансавангарду, вільно орієнтуються у світових художніх тра­диціях — від давніх культур, витонченої пластики японських образів, німецького романтизму до Сальвадора Далі, представників поп-арту. Вони декларують надзвичайний суб'єктивізм, вивільнення з-під норм. Пластична гра їхніх образів побудована на рівновазі інтелектуальних та чуттєвих засад.

Живопис останнього десятиріччя XX ст. демонструє величезне роз­маїття образних систем. Вибір пластичної мови відповідає лише інди­відуальним вимогам.

У мистецтві 90-х років нема спокою, утихомирення, але водночас нема й критиканського негативізму. У мистецтво ввійшло нове поко­ління молоді, достатньо мудрої, яка знає ціну щохвилинної правди. Ці митці говорять сучасною інтернаціональною художньою мовою, їхні рухи специфічні, породжені внутрішнім культурним контекстом, без якого вони не можуть бути до кінця розкритими і почутими. У цілому ж факт комунікації вітчизняного та зарубіжного мистецтва ви­дається симптомом нормалізації художньої ситуації.