§ 3. Особливості деяких різновидів права спільної власності

Правове регулювання спільної власності (часткової і сумісної) може мати особливості, зумовлені призначенням того чи Іншого об'єкта, складом або хяпак-

Позво спільної власності 40

тером зв'язків учасників спільної власності. В умовах становлення правової сиі теми України більш-менш врегульованими виявилися відносини лише спільні часткової власності, за винятком спільної сумісної власності подружжя. Тому подальшому більша увага надаватиметься висвітленню питань правового режим часткової власності. Проте, певні положення про спільну часткову власність мі жуть певною мірою застосовуватися і до не врегульованих відносин сумісні власності, якщо інше не визначено угодою співвласників та не суперечить сутності.

Право спільної власності на житловий будинок (квартиру). Одним найпоширеніших об'єктів права спільної часткової власності громадян (нині -також права сумісної власності) є житловий будинок. Право спільної часткові власності на нього може виникнути внаслідок укладення договорів купівлі-прі дажу або дарування, отримання кількома особами будинку у порядку спадкуваі ня, а також спільної забудови. Відповідно до законодавства громадянину у вст новленому порядку надається земельна ділянка для індивідуального житлової будівництва. Проте нерідко забудовникові надають різну допомогу інші осоЄ (члени сім'ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві чітко не визначено пр вові наслідки такої допомоги. Тому судові органи, розглядаючи справи цієї кат горії керувалися відповідними постановами Пленуму Верховного Суду СРС Пленуму Верховного Суду УРСР.

Так ще у постанові Пленуму Верховного Суду СРСР "Про судову практик в справах про право особистої власності на жилі будівлі" від 31 липня 1962 вказувалося, що за загальним правилом участь окремих осіб своєю працею коштами у будівництві жилого будинку на ділянці, відведеній забудовникові, і може бути підставою для визнання за ними права спільної власності на жилр будинок. Такі особи лише мали право претендувати на відшкодування забудо ником понесених ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пл нум зазначив, що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані праї співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовникс і фактичним співзабудовником про будівництво будинку з метою створені спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої ради народних депутат на зміну договору про надання земельної ділянки.

Пізніше позиція Верховного Суду СРСР з цього питання дещо змінилася, постанові Пленуму "Про судову практику по розгляду спорів, пов'язаних з пр вом особистої власності на жилий будинок" від 31 липня 1981 р. збережено л ше одну умову для можливого визнання судом права спільної власності за фа тичним співзабудовником. Для цього має бути встановлено, що між офіційні забудовником і фактичним співзабудовником була домовленість про створені спільної власності на жилий будинок, і саме з цією метою співзабудовник вкл Дав свою працю і кошти у забудову.

При вирішенні такого спору суд відповідно до цивільно-процесуального заи нодавства мав притягнути до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють с мостійних вимог на предмет спору, виконком місцевої ради народних депутат¹ колгосп, радгосп, інше сільськогосподарське підприємство, які виділяли для Є Дівництва будинку земельну ділянку, щоб з'ясувати їхнє ставлення до пред'яви ^Них вимог. При цьому думку таких третіх осіб щодо поданого позову суд щ ^х°вував у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо раніше суд б

404 Глава 23

ної власності на частину будинку при запереченні виконкому на зміну договору про надання земельної ділянки, то за постановою Пленуму від 31 липня 1981 р. рішення суду могло бути альтернативним.

Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли своє підтвердження також у наведеній вище постанові Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами). Водночас у ній містяться нові рішення і роз'яснення щодо висвітлюваних правовідносин. У цій постанові зазначається, що участь інших осіб у будівництві жилого будинку, здійснюваного забудовником, не створює для них права власності на жилий будинок, крім випадків, коли це не передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України "Про власність" таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велося подружжям у період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність) або велося за рахунок спільної праці членів сім'ї (у такому разі будинок стає їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, мають право вимагати не визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування своїх витрат на будівництво (купівлю), якщо допомогу забудовникові (покупцю) вони надавали не безоплатно. Нині аналогічні ситуації можуть мати місце і за участю юридичних осіб.

Виникає запитання, у якій формі мають укладатися угоди про створення спільної власності шляхом сприяння у забудові. Такі угоди, по суті, є договорами про сумісну діяльність, передбачену ст. 430 ЦК УРСР. Оскільки для договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої форми укладення, то тут мають застосовуватися загальні правила про форму угод (усна або письмова). Однак, як правило, громадяни не укладають письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за законом необхідно. У таких випадках фактичний співзабудовник має подати докази про наявність угоди про створення спільної власності на забудову, а також про розмір допомоги основному забудовникові.

Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий будинок, співвласники мають право укладати угоди про розподіл користування реальними частинами жилого будинку. При цьому вони повинні додержуватися правил ч. 2 ст. 113 ЦК УРСР про те, що забороняється такий порядок користування жилим будинком, за якого учасникові спільної часткової власності виділяються у користування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, коридор, комора тощо). Розмір виділених у користування приміщень, як правило, має відповідати розміру часток у праві спільної власності громадян. Якщо неможливо досягти такої відповідності (наприклад, внаслідок архітектурно-будївельних особливостей жилого будинку), можливі розбіжності між частками у праві спільної власності і розмірами конкретних приміщень за наявності згоди співвласників. За відсутності такої згоди спір вирішує суд. Якщо перепланувати будинок відповідно до часток у праві власності неможливо, суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у користування менших за розміром приміщень і присудження йому з інших співвласників грошової компенсації залежно від проведеного перерозподілу часток у праві спільної власності на жилий будинок.

Право спільної власності 40

Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будиь ком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавстві Проте, якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за угодої між собою встановили порядок користування відокремленими приміщеннями 6 динку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного і таку угоду ноті ріально посвідчено і зареєстровано у виконавчому комітеті місцевої ради наро; них депутатів, то вона є обов'язковою і для особи, яка придбає частку у спільні власності на цей будинок (ст. 118 ЦК УРСР). Для здійснення можливих буд вельних змін необхідно отримати дозвіл виконкому місцевої ради народних деп татів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виділення часток у жр лому будинку. Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду Україн від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами) при вирішенні справ про виділ натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам нале жить мати на увазі, що це допустимо, якщо кожній із сторін може бути виділен відокремлену частину будинку зі самостійним виходом (квартиру) або є технічн можливість переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Якщо ж виділення частки будинку в натурі неможливе, суд може на підстаЕ відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку Це можливо також стосовно учасників спільної сумісної власності. Якщо немож ливо виділити частку в натурі або встановити порядок користування ним влас нику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Врг ховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, щ виділяється, зобов'язати решту співвласників сплатити йому відповідну грошов компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням мотивів (незначниі розмір частки не дає можливості здійснити виділ у натурі, власник у даному бу динку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначеною пс становою дано й інші роз'яснення щодо здійснення права спільної власності н, жилий будинок.

Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квар тири в багатоквартирних будинках, набуті в порядку приватизації, погашенні паю членом житлового, житлово-будівельного чи іншого товариства, викупу най мачем квартири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відносин спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартирних будинків перебува ють у власності окремих громадян, то водночас виникає право спільної власност на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одн, або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником цих квартир І власником усього будинку (житловим чи житлово-будівельниг кооперативом, підприємством тощо). Крім того, в одному будинку одні квартирі можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, Інші — н. праві спільної сумісної власності. Наведені та інші можливі варіанти спільною здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорі правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов'язаних з цими правовідносина ми, необхідно керуватися як загальними нормами цивільного законодавства, таї і спеціальними актами законодавства, зокрема Правилами користування примі Щеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, Типовим статутом

406 Глава 23

товариства (об'єднання) власників квартир (будинків)¹, статутами цих товариств (об'єднань). Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. За ст. 359 нового ЦК така добудова є власністю цього співвласника і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Право спільної власності селянського (фермерського) І особистого підсобного господарства. Громадянам надається право ведення сільськогосподарського виробництва, крім суспільного сектора економіки, шляхом утворення самостійного селянського (фермерського) господарства, займатися різними видами індивідуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.

Фермерське господарство є основним родом занять громадянина і основним джерелом його прибутків. Утворення фермерського господарства, його правовий статус та припинення визначаються Законом України "Про селянське (фермерське) господарство", іншими законодавчими актами. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, що об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути особи, у тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором. Селянське господарство може бути створено навіть однією особою. Після виконання передбачених законом умов (зокрема, одержання державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у раді народних депутатів, набуваючи статусу юридичної особи.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, може бути різне майно споживчого і виробничого призначення, необхідне для його функціонування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Володіння, користування і розпорядження майном здійснюють члени селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю (ст. 17). Проте поза увагою законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна, відповідальності членів господарства за борговими зобов'язаннями. Не врегульовані ці відносини і в новому ЦК. Тому, очевидно, ця проблема має вирішуватися з урахуванням загальних положень ЦК України про спільну власність.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" з цього приводу було зазначено, що у разі виходу із складу фермерського господарства одного чи кількох його членів, виділ їхньої частки в натурі не повинен позбавити господарство необхідного йому майна. Якщо неможливо виділити їм частку в натурі, виплачується грошова компенсація.

¹ Приватизація житла в Україні. — К., 1993. — С. 22—36.

Право спільної власності 4С

Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільсько господа ських підприємств (раніше — члени колгоспів), робітники і службовці, для яку воно є допоміжним джерелом отримання додаткових прибутків. Закон не пере, бачає конкретних ознак особистого підсобного господарства та вимог щодо йоі спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набув; чітко окресленої організаційно-правової форми. Проте, якщо ведення особистої підсобного господарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його чл ни мають додержуватися законодавства про підприємництво. Щодо правової режиму майнових відносин членів підсобного господарства, то, на наш погля. визначальною може бути норма п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", ; якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільно сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, чинному цивільному законодавстві немає спеціальних правових норм, які б рег лювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при в никненні майнових спорів між членами такого господарства слід застосовуваї загальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) -норми сімейного законодавства про майнові відносини подружжя та інших чл нів сім'ї. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про селянське (фермерське) госп дарство" цей закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність гром дян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються Індивідуальним колективним садівництвом та городництвом.

Чинне законодавство не містить також переліку видів діяльності, якими м жуть займатися члени особистих підсобних господарств. Однак у ряді випадк це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки. Земельний кодеі України передбачає право громадян України на одержання земельних ділянок власність чи користування, зокрема для ведення особистого підсобного господа ства, садівництва, традиційних народних промислів (статті 6, 7 і 58). У принци ведення особистого підсобного господарства можливе і без надання для цьо спеціальної земельної ділянки (заняття художніми промислами, технічним мод люванням, пошиттям одягу тощо).

Водночас варто пам'ятати, що кожен з членів фермерського чи особисто підсобного господарства може мати і своє особисте майно, майно споживчо призначення або інше, не пов'язане з веденням такого господарювання, яке і підпорядковане правовому режиму спільності.

Особливості права спільної власності за участю організацій (юрі дичних осіб). До прийняття Закону "Про власність в СРСР", Закону Україї "Про власність", як уже зазначалося, виникнення спільної власності за учасі організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і право регулювання таких відносин. У ЦК УРСР їх регулюванню було присвячено б€ посередньо всього кілька статей (статті 112—117, 430—434), відповідно до які не могла виникнути спільна власність між організаціями, що володіли майном ' праві оперативного управління.

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було ладення договору про сумісну діяльність (ст. 430 ЦК), за яким сторони зобов зувалися спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи устаь ви (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичж

408 Глава 23

особою), водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, пологових, жилих будинків тощо.

У колишньому СРСР склалися в основному дві правові форми об'єднання майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну діяльність. Учасники такого договору об'єднують належне їм майно і стають співвласниками на засадах часткової власності. Для цього учасники договору роблять внески грошима, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з правами юридичної особи для /правління їхнім спільним майном. При другій правовій формі майнового об'єднання організації своїм коштом утворювали спеціальні міжколгоспні, коопера-гивно-державні, державно-кооперативні підприємства з правами юридичної осо-5и, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській пяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, колгоспи і радгоспи мали входити до складу виробничих об'єднань, зберігаючи за ;обою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право )перативного управління (нині право повного господарського відання) на не пе-едане об'єднанню майно.

Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об'єд-іань визначався переважно спеціальним законодавством, зокрема Типовим поло-кенням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію у сис-емі Держагропрому СРСР¹. Нині такі підприємства реформуються шляхом іриватизації державної частки.

Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної особи, юзпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі (ідприємства не є суб'єктами права власності, а тому не мали права були розпо-ядитися належним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію пільної власності. Якщо діяльність міжгосподарського підприємства припиняла-я, його майно поділялося у відповідних частках між усіма учасниками.

Виробничі та агропромислові об'єднання мали права юридичної особи і здій-нювали свою діяльність на основі майна, внесеного колгоспами і радгоспами на мовах права оперативного управління. Водночас колгоспи і радгоспи зберігали вою економічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час найпоши-енішою формою об'єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об'єднай-я — так звані РАПО. Проте така форма об'єднань виявилася малоефективною, зв'язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було надано пра-о вільного виходу з них, що фактично призвело до їх ліквідації.

У ході економічних реформ в Україні було знято політичні і правові перешко-и на шляху створення ефективніших форм співпраці підприємств різних форм гсасності та виробничої кооперації. Правовою підставою для цього є, зокрема, г. З Закону України "Про власність", яка передбачає об'єднання майна грома-*н, юридичних осіб і держави та утворення на цій основі змішаних форм влас-зсті, у тому числі власності спільних підприємств за участю українських та Іно-:мних юридичних осіб і громадян. У цьому разі між юридичними особами може іникнути як спільна часткова, так і спільна сумісна власність на певне майно.

¹ Бюллетень нормативних актов министерств и ведомств СССР. — 1987. — № 9.

Право спільної власності __ 409

У ринкових умовах переважною формою підприємства стають різні господарські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.), утворювані засновниками (юридичними особами, громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за рахунок власних коштів, техніки, устаткування та іншого майна статутний фонд, що стає власністю цього господарського товариства. Однак, втрачаючи право власності на майно, передане до статутного фонду, засновники водночас набувають відповідних корпоративних прав, у т. ч. право на одержання дивідендів з урахуванням їх частки у статутному фонді. У разі виходу засновника (учасника), зокрема з товариства з обмеженою відповідальністю, йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На його вимогу та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково у натуральній формі (ст. 54 Закону України "Про господарські товариства"). Тобто можливі випадки, коли засновник (учасник) товариства може знову набути у власність майно, передане ним до статутного фонду.

І все-таки найпоширенішою формою об'єднання юридичними особами діяльності і майна є договори про сумісну діяльність, якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права спільної власності. Нерідко з цього приводу між ними можуть виникати спори.

Так, державна комунальна фірма "Київпобут" у зв'язку з відсутністю власних коштів 4 лютого 1993 р. уклала з Експортно-імпортним банком України договір, за яким банк зобов'язався частково фінансувати будівництво будинку побуту, а фірма "Київпобут" зобов'язалася надати банку відповідну частину виробничих приміщень у власність (повне господарське відання). Однак після завершення будівництва фірма "Київпобут" відмовилася виконати це зобов'язання. Рішенням арбітражного суду м. Києва від 9 березня 1994 р. було задоволено позов Експортно-імпортного банку України про визнання за ним права власності на відповідну частину спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв. м¹.

Залишається невизначеною у законодавстві, юридичній літературі правова природа підприємства, основаного на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. В Законі України "Про власність" власність такого підприємства дістала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права колективної власності є невдалою, оскільки дає підстави для ототожнювання її зі спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що, з однієї сторони, власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої — колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується концепція подвійного І навіть потрійного власника щодо одного й того самого майна, що неприпустимо для правової системи. Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 р., у якій не передбачено колективної форми власності.

Архів арбітражного суду м. Києва. Справа № 11/14. —1996.

410 Глава 23

Особливості права спільної власності територіальних громад. Стаття 142 нової Конституції України передбачила можливість виникнення спільної власності територіальних громад сіл, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Крім того, територіальні громади сіл, селиш І міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій та установ. Оскільки такі відносини ще не дістали спеціального законодавчого врегулювання, то на них можуть поширюватися окремі загальні положення про спільну власність.