Лекція 18. Судові рішення

1. Поняття і види судових рішень. Розмежування між рішення суду та ухвалою.

2. Поняття, зміст та суть судового рішення. Вимоги, які пред’являються до рішення суду.

3. Набрання сили судового рішення. Категорії справ, які відносяться до негайного виконання рішення суду. Особливості звернення рішення суду, які належать до негайного виконання.

4. Ухвали суду першої інстанції; їх особливості.

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої ін­станції завершується ухваленням рішення або постановленням ухвали (ст.. 208 ЦПК).

Рішення, ухвали судів виступають процесуальною формою вираження діяльності по застосуванню права і мають узагальнюючу назву — судові постанови.

Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ по­зовного провадження, окремого провадження закріплюються в процесуальній формі рішення.

Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені пе­ред судом особами, котрі беруть участь у справі, в заявах і клопотаннях, і що виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочин­ства у справі, називаються ухвалами.

Судові рішення — акти правосуддя у справі грунтуються на встановле­них в судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і проце­суального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження — до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання — наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні — про перетворення правовідносин.

Рішеннями про присудження будуть постанови суду, якими підтверджу­ються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуд­жується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жи­лого приміщення).

Рішення про визнання — постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних і обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

Конститутивні рішення — постанови суду, спрямовані на зміну чи при­пинення правовідносин (ними будуть рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін).

Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю ви­рішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими — вирі­шуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК).

В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду. Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість ви­никнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтер­нативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і винесення альтернативного за змістом рішення суду.

Постановлення альтернативного рішення можливе також тоді, коли пози­вач в процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на ін­ший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій і які у випадку не­можливості їх виконання одночасно визначають інший спосіб це зробити.

Заочним визнається рішення, ухвалене судом у відсутності відповідача, належним чином повідомленого і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Рішення суду ухвалюються іменем України. В цьому проявляється публічний характер рішення, як владного акту. Вирішуючи спір, суд діє від імені держави Україна. Рішення ухвалюється негайно після закінчення судового розгляду.

В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави. Застосування примусової сили дер­жавою — це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може за­стосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосу­вання є його рішення.

В рішенні суду є також елементи декларативного характеру — підтверд­ження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку по­винен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій.

Судове рішення — акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики.

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, су­дове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуван­ню норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або ви­рішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів гро­мадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтере­сів. Рішенням реалізується владна воля держави — сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин.

Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій Украї­ни, система господарства і власність.

В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості.

Застосування в рішенні закону розкриває перед широкими масами насе­лення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до них ' і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» в п. 1 (в редакції постанови № 15 від 25 травня 1998 р.) звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Консти­туцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення прого­лошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливі­шим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку іменем України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.

Норми гл. 7 («Судові рішення») ЦПК визначають, що рішення суду по­винно бути законним і обгрунтованим (ст. 213), ухвалене у передбаченому порядку (ст. 209), викладеним в письмовій формі, за встанов­леним змістом (ст. 210) і проголошене публічно (ст. 218).

Законність рішення суду визначає його правосудність. Відпо­відно до статті 213 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування за­кону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Рішення буде законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги ци­вільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирі­шив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають засто­суванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, який регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту за­конодавства України.

Обгрунтованість судового рішення — це його правильність з фактичної сторони. Відповідно до статті 213 ч.3 ЦПК умовами обгрунтова­ності рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для спра­ви; доведеність обставин, які мають значення для справи, котрі суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обста­винам справи.

Обгрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі об­ставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані в судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслід­ки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом — відпо­відати ст. 215 ЦПК.

Зміст судового рішення — це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів.

Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 215 ЦПК обов'язково в рішенні суду зазначається:

1) час і місце його ухвалення; 2) назва суду, що його ухвалив; 3) прізви­ще та ініціали судді та секретаря судового засідання; 4) сторони та інші осо­би, які брали участь у справі; 5) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі; 6) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини; 7) наявність по­рушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог; 8) на­зва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався; 9) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення. Зазначені вимоги щодо змісту рішення об'єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності.

Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості. Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі передані на його вирішення правові питання.

Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чіт­ку і конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання, зокрема: пов­ністю або частково задовольняються позовні вимоги чи в ньому відмовле­но; які конкретно права позивача визнані або поновлені; розмір грошових сум чи перелік майна, що присуджується стороні; які конкретно дії і на ко­ристь кого повинен виконати відповідач або якими іншими передбаченими законом способами підлягає захисту порушене право.

Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не по­винні включати умови, які поставили б його виконання від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови ви­конання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.

Порядок ухвалення рішення передбачений статтею 209 ЦПК. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після розгляду справи, більшістю голосів суддів, які входять до складу суду в даній справі.

Рішення суду ухвалюється в нарадчій кімнаті з додержанням її таєм­ниці — ніхто не має права бути присутнім в ній, крім складу суду в даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були вислов­лені в нарадчій кімнаті.

Ухвалене рішення викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім скла­дом суду, який бере участь у його ухваленні. Виправлення в рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів (ст. 219 ЦПК).

Рішення проголошується прилюдно. Проголошення рішення суду – це прилюдне доведення судом його змісту до відома осіб, які беруть участь у справі. Проголошення рішення відбувається усно шляхом зачитування суддею тексту рішення, виготовленого у нарадчій кімнаті. Проголошення рішення без видалення суду в нарадчу кімнату або іншою особо (замість судді) не допускається.

Проголошується усе рішення повністю або лише його вступна та резолютивна частини. Це питання вирішується на розсуд суду залежно від того, складає він повний текст рішення одразу, чи відкладає це на певний строк (не більше 5 днів) відповідно до ч.3 ст. 209 ЦПК.

У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду, тобто повідомляє конкретну дату.

Рішення проголошується негайно після закінчення судового розгляду, тобто після виходу суду з нарадчої кімнати. Негайність означає, що суд не вправі відкладати проголошення рішення на інший час.

Після оголошення рішення суд, який його ухвалив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч. 2 ст. 218 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необгрунтованим, виступають під­ставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному по­рядку та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами.

Деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених за­коном випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; ухвалення додаткового рішення; роз'яснення рішення (статі 219—221 ЦПК).

Виправлення описки і арифметичної помилки в рішенні (ст. 219 ЦПК). Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визна­ченні об'єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою — неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність в рішенні суду у виз­наченні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних по­милок грунтується на цифрових даних, що були предметом домагання сто­рін та дослідження суду.

Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у спра­ві, розпочати розгляд питання про виправлення описок і арифметич­них помилок.

Розгляд питання провадиться в судовому засіданні з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засі­дання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не пере­шкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть ко­ристуватися належними їм правами з врахуванням специфіки предмета судового розгляду. Результати розгляду вимоги про виправлення описки чи явної арифметичної помилки закріплюються в постановленій судом ухвалі, яка може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.

Ухваленням додаткового рішення (ст. 220 ЦПК) виправляються пору­шення вимоги вичерпності, якій повинно задовольняти судове рішення. Відповідно до п. 1 ст. 220 ЦПК додаткове рішення може бути ухва­лено тоді, коли щодо якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення. Прикладом для ухвалення рішення з цих підстав може бути справа за позовом працівника підприємства про поновлення на роботі і виплату за вимушений прогул, в якій суд ухвалив тільки рішення про поновлення на роботі, не вирішивши питання про оплату вимушеного прогулу. Коли вимога, хоч і була пред'явлена в суд, але в судовому засіданні не розглядалася, сторони не пред'являли доказів і не давали пояснень, то для вирішення такої вимоги у порядку ухвалення додаткового рішення підстави відсутні.

Суд має право ухвалити додаткове рішення також тоді, коли ним було розв'язане питання про право, але не зазначено точно розміру присуджено­го стягнення або які дії треба виконати (п. 2 ст. 220 ЦПК). Такі випадки мо­жуть мати місце тоді, коли судом буде визнано право на одержання відшко­дування за пошкодження майна, ушкодження здоров'я, але не присуджено розміру відшкодування. Додатковим рішенням виправляється рішення су­ду, ухвалене на користь кількох позивачів, без зазначення, в якій час­тині рішення стосується кожного з них, або, що стягнення є солідарним.

Суд, ухвалюючи рішення, за наявності підстав, визначених ст. 367 ЦПК, зобов'язаний допустити по ньому негайне виконання. Невиконання цієї вимоги може бути усунено ухваленням додаткового рішення (п. З ст. 220 ЦПК).

Додатково рішення ухвалюється також у випадках, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п. 4 ст. 220 ЦПК).

Порушення процесу про ухвалення додаткового рішення можливе за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи суду. Заява подається до суду, що ухвалив рішення, до закінчення строку на виконання рішення. Розгляд заяви про ухвалення додаткового рішення провадиться у порядку, встановленому для розгляду цивільних справ.

Роз'яснення судового рішення (ст. 221 ЦПК) настає тоді, коли його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація такого рішення викликає труднощі чи стає неможливою.

Право вимагати роз'яснення рішення мають особи, які брали участь у справі, і державний виконавець (ст. 221 ЦПК). Право роз'яснення рішення належить лише суду, який його ухвалив в колегіальному складі чи одноособово.

Право вимагати роз'яснення рішення — строкове. Подача заяви допус­кається, якщо рішення не виконано або ще не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлено до примусового виконання.

Заява про роз'яснення рішення розглядається судом протягом 10 днів за правилами ци­вільного судочинства з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розглядові. Ухвала суду про роз'яснення рішення може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання. Роз'яснення рішення можливе без зміни його змісту в межах вирішеної судом правової вимоги.

Набрання рішенням суду законної сили

Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання ним чинності (законної сили).

Відповідно до ст. 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Рішення суду набирає законної сили:

• після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження (10 днів з дня проголошення рішення), якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано;

• після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений статтею 294 цього Кодексу (20 днів з дня подання заяви про апеляційне оскарження);

- після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не скасоване. У випадку оскарження, рішення вступає в законну силу в момент постановлення апеляційним судом ухвали про відхилення апеляційної скарги (подання) або в момент постановлення ухвали про зміну рішення. Це положення залишається незмінним і у випадку, якщо в скарзі (поданні) вказується на неправильність рішення лише в певній частині. Часткове оскарження рішення суду перешкоджає вступу рішення в законну силу в цілому, як в оскарженій, так і в неоскарженій частині.

Набрання рішенням суду законної сили породжує правові наслідки:

• вирішується спір між сторонами;

• рішення суду стає загальнообов‘язковим;

• рішення суду може бути виконане примусово;

• рішення суду є незмінним та остаточним. Разом з тим, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них;

• не допускається заявлення в суді тотожного позову;

• не допускається оспорювання в іншому процесі встановлених судом фактів і правовідносин.

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства; на захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, на зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі неухильного виконання Конституції, законів України та поважання правил співжиття, честі і гідності людини. Властивість судо­вого рішення, що набрало законної сили, виявляється в правових наслідках, які воно викликає. їх характер в юридичній літературі визначається по-різ­ному.

Насамперед, з набранням законної сили рішення стає ефективним — набуває властивість викликати певні результати. Результативність його грунтується на авторитетності і загальнообов 'язковості.

Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, грунтуєть­ся на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних правовід­носин: на об'єктивній істині, що розкриває дійсні взаємовідносини сторін, їх права і обов'язки; на авторитеті суду, як органу держави, котрий здійснює правосуддя; на демократичній цивільній процесуальній формі розгляду і вирішення справи. Авторитетність судового рішення забезпечується його правоохоронним, запобіжним і виховним впливом.

Загальнообов'язковість забезпечує впровадження в життя положень рі­шення. Набравши законної сили, воно обов'язкове для всіх установ, під­приємств і організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України (ст. 124 Конституції, ст. 14 ЦПК).

Загальнообов'язковість виявляється в таких результатах як стабільність і реалізованість.

Стабільність — надання судовому рішенні, що набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який: а) встановлює неможливість його оскарження з боку заінтересованих осіб і зміну судом, котрий його по­становив; б) підкреслює завершеність у розв'язанні рішенням конкретного правового питання; в) характеризує його стійкість. Стабільність забезпечу­ється: незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю.

Незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає в тому, що після його проголошення суд, який постановив рішення, не має права сам його скасувати або змінити (ст. 213 ЦПК).

Неспростовність рішення — неможливість апеляційного оскарження для сторін та інших осіб, які брали участь у справі.

Виключність — неможливість для сторін, інших осіб, які брали участь у справі, а також їх правонаступників заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав (ч. 2 ст. 223 ЦПК).

Преюдиціальність — обов'язковість фактів і правовідносин, встановле­них рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть оспорювати в іншому про­цесі встановлені судом факти і правовідносини .

Реалізованість характеризується як гарантована для захисту права мож­ливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених рішен­ням суду, що набрало законної сили. Реалізованість — це здійсненність судового рішення, тобто, це гарантована можливість добровільного і при­мусового виконання рішення суду, а також сприяння інших осіб у його ви­конанні.

Правова дія здійсненності в часі обмежена процесуальним строком дав­ності примусового виконання рішення, не діє на рішення про стягнення періодичних платежів і про визнання (ст. 21 Закону «Про виконавче про­вадження»). Для інших наслідків законна сила рішення є безстроковою. Початок дії здійсненності різний: залежно від того, передбачається чи ні су­довим рішенням негайне виконання. Здійсненність в розумінні дії в часі має й інші особливості. Коли суд використовує право під час постановлення рішення на відстрочку або розстрочку (ст. 217 ЦПК), то здійсненність виявляється пізніше інших правових наслідків загальнообов'язковості. Вла­стивість дії здійсненності у цих випадках залежить від волі суду, в той час, коли дія всіх інших наслідків законної сили рішення судом не може бути змінена.

Ухвали суду першої інстанції

Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом провадження у справі в суді першої інстанції, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або за­криття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (ч. 2 ст. 208 ЦПК).

Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовід­носин, на створення належних умов для всебічного, повного і об'єктивного розгляду та вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Для виявлення специфіки ухвал в юридичній літературі наводиться їх класифікація за різними підставами.

Залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі, вони можуть бути класифіковані на такі види:

а) ухвали, спрямовані на порушення цивільного процесу в справі (ст. 127 ЦПК), а також в питаннях виправлення описки і арифметичної помилки (ст. 219 ЦПК), ухвалення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК), б) ухвали, які забезпечують розвиток процесу в справі, — ними вирішують­ся окремі процесуальні питання, які виникають під час підготовки справи до розгляду, вирішення судом справи і виконання судового рішення — про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, органів держав­ного управління, про залучення додаткових доказів, призначення експерти­зи, відкладення розгляду в справі та ін.;

в) ухвали, які перешкоджають виникненню цивільного процесу в справі (перетинальні) і дальшому його розвитку (заключні). Перетинальні — ухвали про відмову в прийнятті заяви (ст. 122 ЦПК), зупинення провадження у справі (статті 201-202 ЦПК), заключними ухвалами закінчується провадження у справі без винесення рішення —закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК), залишення позову без розляду (ст. 207 ЦПК);

г) ухвали по застосуванню санкцій за цивільні процесуальні правопорушен­ня;

д) ухвали, які сигналізують про порушення законності й істотні недоліки в роботі підприємств, установ, організацій з метою вжиття заходів до їх усунення — окремі ухвали (ст. 211 ЦПК).

Залежно від суб'єктів, які постановили ухвали, їх можна класифікувати на одноособові і колегіальні. Ст. 209 ЦПК передбачає, що ухвалу по­становляє суд у повному складі, а у випадках, передбачених Кодексом, — суддя одноособово. Все залежить від того, в якому складі розглядається справа. Відповідно до ст. 18 ЦПК суддя одноособово розглядає всі цивіль­ні справи, підвідомчі суду. При роз­гляді справи колегіально ухвали приймаються також колегіально. Але пи­тання, пов'язані з рухом справи в суді, діями судді по підготовці справи, вирішуються суддею одноособово, крім ви­падків, коли вони виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів.

За процесуальною формою втілення ухвали класифікуються на самостійні і протокольні (журнальні).

Суд постановляє самостійні ухвали в нарадчій кімнаті, які втілюються в письмову форму окремого процесуального документа, підписуються всім складом суду і приєднуються до справи (закриття провадження у справі — ст. 205ЦПКтаін.).

Протокольні (журнальні) ухвали з окремих нескладних питань суд постановляє, пора­дившись на місці в судовому засіданні. Вони заносяться до журналу судо­вого засідання (про порядок допиту свідків, експертів і дослідження інших доказів).

За змістом ухвала, постановлена в нарадчій кімнаті, повинна містити: час і місце постановлення; найменування та склад суду, прізвище секрета­ря судового засідання; назву осіб, які беруть участь у справі, і предмета спо­ру; суть питання, що розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановлюючи ухвалу; висновок суду; порядок і строк оскарження ухвали.

Ухвала, яка постановляється судом без видалення до нарадчої кімнати, за змістом повинна містити: суть питання, яке розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановлюючи ухвалу; висновок суду ( ст. 210 ЦПК).

Всі ухвали оголошуються одразу після їх постановлення. Питання про те, чи набирають вони законної сили, умови і порядок набрання, правові наслідки законної сили, ЦПК окремо не врегульовані. В теорії цивільного процесу щодо цього були висловлені різні думки.

Аналіз норм ЦПК свідчить, що всі ухвали набирають законної сили, але одні з них, які підлягають оскарженню, після закінчення строку на апеляційне оскарження , інші — з часу проголошення (ст. 218 ЦПК).

Заключні ухвали з набранням законної сили набувають властивостей за­конної сили судового рішення.