4. Джерела цивільного процесуального права

Під джерелами цивільного процесуального права як зовнішньої форми його вираження розуміють нормативні акти, які містять норми даної галузі права.

Основним джерелом цивільного процесуального права є Конституція України, яка закріпила найважливіші принципи судочинства. Згідно ст. 8 КУ вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії, в зв'язку з чим безпосередньо на ЇЇ підставі гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.

Іншим джерелом цивільного процесуального права є міжнародні договори та угоди з питань цивільного судочинства, оскільки за ст. 9 КУ чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. За ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 року, якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Одним з найважливіших міжнародних актів тут виступає Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікована Законом від 17 липня 1997 року, яка поширила на Україну дію прецедентів Європейського суду з прав людини.

Важливим джерелом цивільного процесуального права є Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК) від 18 березня 2004 р. Він детально врегульовує порядок судочинства в цивільних справах і складається з 415 статей, згрупованих у 10 розділів (11-й розділ - це прикінцеві та перехідні положення).

Доповненням до Цивільного процесуального кодексу є Закон України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 року, що регулює порядок утворення та діяльності третейських судів та встановлює вимоги щодо третейського розгляду.

Окрему групу законів, які хоча і не є суто процесуальними за змістом, однак однозначно визнаються джерелами цивільного процесу, так як містять деякі принципи організації та діяльності судів та інших правоохоронних органів (суб'єктів). Серед таких законів можна виділити, наприклад,

• Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., який визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в нашій державі, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів тощо;

• Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., який обумовлює умовний порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку;

• Закон України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р., який встановлює основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання, правовий статус державних виконавців;

• Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р., який визначає порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок;

• Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., який закріплює норми, що регламентують участь прокурора в цивільному судочинстві;

• Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р., який формулює правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної діяльності з метою забезпечення правосуддя України незалежною, кваліфікованою і об'єктивною експертизою, орієнтованою на максимальне використання досягнень науки і техніки.

Джерелом цивільного процесуального права є також Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1991 року, який встановлює розміри судового збору, як складової частини судових витрат.

Серед джерел цивільного процесуального права містяться також окремі норми законів, що регулюють різні матеріальні правовідносини. До них, зокрема, можна віднести

• ст. 218 Цивільного кодексу України (ЦК) - Правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину,

• ст. 154 Сімейного кодексу України (СК) - Права батьків по захисту дитини,

• ст. 221 Кодексу законів про працю (КЗпП) - Органи, які розглядають трудові спори,

• ст. 24 Закон України «Про захист прав споживачів» - Судовий захист прав споживачів тощо.

Для правильного і точного застосування норм цивільного процесуального законодавства важливе значення мають роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, видані з питань застосування законів у сфері цивільного судочинства. Наприклад, Постанова №3 від 28 березня 1972 року «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним»; Постанова №5 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» та інші.

Питання про віднесення роз'яснень Пленуму Верховного Суду України до джерел цивільного процесуального права є дискусійним. Одні автори вважають, що вони носять нормативний характер, інші дотримують протилежної точки зору. (Гусєва М.А., Фархутдінов Я.Ф.) На нашу думку, при вирішенні даної проблеми слід враховувати зміст керівних роз'яснень. Вони можуть мати директивний характер, характер нагадування про необхідність дотримання тих чи інших норм, роз'яснення їх змісту, а також - заповнення пробілів у чинному законодавстві. В останньому випадку роз'яснення є джерелом цивільного процесуального права незважаючи на те, що Верховний Суд виходить за межі своїх повноважень, оскільки він не наділений правотворчими функціями.

Допустимим, а іноді навіть необхідним, в цивільному праві є застосування аналогії права та закону.

Так, за ч. 7 ст. 8 ЦПК якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Законодавець забороняє відмовляти у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (ч 7, 8 ст. 8 ЦГІК).

Також, цивільний процесуальний закон, як і будь-який інший закон, діє стосовно осіб у часі і просторі.

Дія цивільного процесуального законодавства стосовно осіб полягає в тому, що відповідно до ст. 4 ЦПК суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси. Іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації також мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Під час таких звернень іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 410 ЦПК).

Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак (ст. 5 ЦПК).

Дія цивільного процесуального закону в часі зводиться до того, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує або звужує права, що належать учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч 3, 4 ст. 2 ЦПК).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі передбачає поширення їх на всю територію України, тому суди цивільної юрисдикції повинні їх застосовувати під час розгляду і вирішення цивільних справ.