3. Предмет доказування

Для судового розгляду винятково важливе значення має предмет доказування чи, іншими словами, питання про те, що потрібно доказувати. Правильне визначення предмета доказування сприяє цілеспрямованості процесу, забезпечує повноту дослідження фактичних обставин справи.

У ЦПК предмет доказування окреслено ч. 3 ст. 60, за якою доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Певна річ, таке визначення не вирізняється особливою конкретикою обставин, як, скажімо, предмет доказування у кримінальному процесі (ст. 64 КПК). Проте у процесуальній формі, за якою розглядаються найрізноманітніші категорії справ неможливо прописати предмет доказування як уніфіковану формулу, саме тому доводиться послуговуватися загальним логічним шаблоном.

В юридичній літературі предмет доказування структурують на такі елементи:

1. юридичні факти матеріально-правового характеру, які сторони кладуть в основу своїх вимог і заперечень;

2. юридичні факти процесуально-правового характеру, на які сторони посилаються в своїх вимогах і запереченнях;

3. юридичні факти, включені до предмета доказування за ініціативою суду;

4. обставини, які не мають юридичного значення, але запропоновані сторонами або судом з метою правильного вирішення справи.

Предметом доказування можуть бути як позитивні, так і негативні юридичні факти.

Так, ч. 5 ст. 1187 ЦК передбачає, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з її вини (негативний юридичний факт). Довести цей факт можна, зокрема, посиланням на позитивний факт. У даному випадку відповідач може довести відсутність з його боку вини по­силанням на те, що шкода виникла в результаті нездоланної сили чи з вини самого потерпілого або що шкоду заподіяла інша особа.

Предметом доказування є також юридичні факти, що обґрунтовують заперечення сторін. Такі заперечення поділяються на матеріально-правові і процесуально-правові. Перші спрямовані на спростування права позивача на позов у матеріальному змісті, другі - на доказування відсутності в позивача права на позов у процесуальному змісті.

За ч.1 ст. 60 ЦПК кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Таким чином, обов'язок доказування і представлення доказів розподіляється між сторонами за принципом: той, хто посилається на юридичні факти, що обґрунтовують його вимоги чи заперечення або інші обставини, що мають значення для справи, повинний їх довести шляхом представлення суду відповідних доказів. Це правило поширюється не тільки на сторони - позивача і відповідача, але і на третіх осіб, представників сторін, прокурора.

Суд повинен дотримуватися встановленого законом розподілу між сторонами обов'язку доказування. Не можна вимагати від відповідача доводити те, що повинен зробити позивач, і навпаки.

Разом з тим, серед юридичних фактів, що входять у предмет доказування, є такі, що не потребують доказування, серед яких:

1. Факти визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.1 ст.61 ЦПК).

Наприклад, при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини при розлученні її батьків, сторони визнають той факт, що батько дитини має кращі умови проживання та вищий матеріальний рівень).

2. Факти визнані судом загальновідомими, тобто відомими широкому колу осіб, в тому числі і складу суду (ч.2 ст.61 ЦПК).

Такі обставини не потребують доказування через очевидність об'єктивності їх існування. Як правило, загальновідомими є юридичні події (обставини, настання, зміна чи припинення яких не залежать від волі людини): аварія на Чорнобильській АЕС, землетрус, повінь тощо.

3. Факти встановлені судовім рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, тобто преюдиціальні факти (ч.3 ст.61 ЦПК).

Преюдиціальний зв'язок рішень у цивільних, господарських або адміністративних справах пояснюється тим, що одні й ті ж самі факти можуть тягти за собою різні юридичні наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди може бути предметом доказування як в адміністративній справі, метою якої є оскарження протиправних дій органів державної влади, так і у цивільній справі, основною метою відкриття провадження у якій є відшкодування заподіяних потерпілому збитків.

4. Факти встановлені вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративне правопорушення з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони особою, стосовно цивільно-правових наслідків дій якої суд розглядає справу. Дані обставини також є преюдиціальними фактами (ч.4 ст.61 ЦПК).

Іншими словами, для суду в таких випадках обов'язковий не весь вирок, а лише та його частина, що стосується питань: чи мали місце відповідні дії і чи зроблені вони даною особою. Дані питання варто вважати вирішеними (преюдиціальними). Суду, що розглядає цивільну справу, пов'язану з раніше розглянутою кримінальною справою, немає сенсу знову займатися дослідженням і перевіркою вказаних фактів.

5. Законне припущення (презумпція) - це твердження, яке вважається встановленим за законом, якщо в судовому засіданні не буде доведено інше.

Використовуючи презумпцію, суд вправі визнати дійсним існування певного юридичного факту, не вимагаючи від сторони, що на нього посилається, доказів. Це допускається за умови, якщо даний факт за припущенням, що базується на суспільній практиці, є прямим наслідком чи причиною іншого, доведеного факту (фактів) і не спростовується під час розгляду справи. Презумпції закріплені в ряді статей ЦК (277, 1166, 1187, 1209) та інших нормативних актах.

Презумпції мають матеріально-правове і процесуальне правове значення. В законодавчих актах, як правило, вказується процесуально-правове значення презумпції. Воно полягає в тому, що сторона, що посилається на презумпцію, звільняється від доказування передбачуваного (презюмованого) факту. Наприклад, ч.2 ст. 1166 ЦК встановлює презумпцію вини особи, яка заподіяла майнову шкоду, у зв'язку з чим потерпілий зобов'язаний довести тільки наявність шкоди, протиправність дій відповідача і причинний зв'язок між цими діями і шкодою. Потерпілий, що обґрунтував наявність зазначених фактів, не зобов'язаний доводити вини особи, що причинила шкоду. В даному випадку така вина передбачається.

У зв'язку з презумпцією розподіл обов'язків по доказуванню відбувається не за правилами ст. 60 ЦПК: не особа, яка заявила про факт, повинна доводити його існування, а її опонент доводить відсутність такого факту.