ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

лись за крок від ядерного конфлікту, безглуздість війни із застосуванням ядерної зброї стала зрозумілою і політикам. Гонка ядерних озброєнь тривала ще майже три десятиліття, проте вони розглядались уже в першу чер-

гу як інструмент стримування світової війни.

За оцінками вчених, існуючої ядерної зброї вистачить, щоб 15 разів, а хімічної – 4000 разів знищити все живе на землі. При цьому в перші три доби глобальної ракетно-ядерної війни може загинути більше 700 млн. людей. Унаслідок численних вибухів величезної потужності в атмосферу піднімуться мільйони тонн пилу, які щільною завісою закриють Землю від сонячних променів, і вже за два тижні середня температура на поверхні Землі сягне –25°С, наступить ефект, названий ученими «ядерною зимою». Він може тривати не менше від 1–2 років.

Але це не спинило локальних війн. Після Другої світової війни у світі відбулось не менше ніж 200 військових конфліктів і 20 війн середньої інтенсивності, жертвами яких стали десятки мільйонів людей. Тільки протягом 90-х років у 53 основних конфліктах загинуло 3,9 млн. чол. При цьому значно зросла частка втрат серед мирних громадян: якщо в період останньої світової війни близько половини загиблих були цивільними людьми, то в сучасних конфліктах – 80–90 %. Певною мірою це пов’язано з тим, що переважна частина сучасних війн – це внутрішньодержавні (громадянські, етнічні або релігійні) конфлікти.

Крім того, війна розглядається сьогодні як поліцейська акція міжна-

родного плану («гуманітарна інтервенція»), яка має на меті охорону зако-

ну, цивілізації та порядку на міжнародному рівні (війна 1991 р. у Перській затоці проти Іраку за відновлення суверенітету Кувейту; операція в Афганістані 2001 р. проти режиму талібів та терористичних баз; війна США і їх союзників з антитерористичної коаліції проти режиму Саддама Хусейна у 2003 р.). Характерною ознакою цих війн є масоване застосування авіації та інших технічних засобів, покликаних максимально зменшити військові втрати. Проте це тільки збільшує частку жертв серед мирного населення і провокує інтенсифікацію партизанських та терористичних методів боротьби з боку тих сил, проти яких спрямовуються ці «гуманітарні інтервенції».

Особливості розвитку міжнародних відносин у другій половині ХХ ст. Зміни міжнародної ситуації та балансу сил у світі на межі ХХ–ХХІ століть

Основні особливості й характерні риси міжнародних відносин у другій половині ХХ ст. можна узагальнити наступним чином.

• Після Другої світової війни остаточно склалась біполярна система. Ідеологічне протистояння двох таборів(капіталістичного начолізСША і соціалістичного на чолі з СРСР) утілюється у холодну війну, яка характеризується форсуванням гонки озброєнь, створенням військових блоків (НАТО та Організація Варшавського Договору) і мережі військових баз, використанням сили й погрози силою, економічною, інформаційною, дипломатич-

182

ОСНОВНI ПРОБЛЕМИ СВIТОВОЇ ПОЛIТИКИ

ною війною, а також локальними війнами (уКореї1950–53, уВ’єтнамі1959– 75, вАфганістані 1979–89). Закінчується намежі80–90-х років(символічним завершенням сталоруйнуванняберлінськогомуру10 листопада1989 р.).

•Відбуваються зміни у характері та ролі війн у зв’язку з удосконаленням озброєнь. На перший план виходить гонка ядерних озброєнь і яде-

рнестримування.

•Розпад колоніальної системи (у 1960 р. ООН прийняла Декла-

рацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, цей рік став «роком Африки» – відразу 17 країн цього континенту отримали незалежність; останняколоніальна імперія– португальська– зазналакрахув1975).

•Значне збільшення суб’єктів світової політики (держав та організацій – кількість членів ООН, наприклад, з 1945 по 2005 роки збільшилась із

51 до191).

•Протистояння Північ–Південь (між розвиненими країнами і країнами, щорозвиваються).

•Поява нових центрів сили – Західна Європа, Японія, Китай, «азіатськітигри» (ПівденнаКореята ін.), Індія.

•Інтернаціоналізація суспільного життя, створення взаємозалежногосвіту, включення економіки, культури, ідеологіївміжнародністосунки.

•Посилення ролі економічних чинників та інститутів (Всесвітній банк, Міжнароднийвалютний фонд, Світоваорганізація торгівлійін.).

•Загостренняглобальних проблем.

•Посилення ролі міжнародного права, переговорів, договорів, міжнароднихорганізацій, системколективноїбезпеки.

Наприкінці ХХ ст. відбулись дуже значні зміни ситуації та розста-

новки сил у світі, а саме:

•падіння соціалістичних режимів у країнах Східної Європи (1988– 1990 рр.), зникнення «соціалістичного табору» (розпуск Організації ВаршавськогоДоговоруіРадиЕкономічної Взаємодопомогив1991 р.);

•розпадСРСР(1991 р.);

•розпад Югославії (1991 р., потягнув за собою затяжну балканську кризу – низку етнічних війн між колишніми республіками або в середині їх) таЧехословаччини(1993 р.);

•об’єднанняНімеччини (3 жовтня1990 р.);

•поглиблення економічної і політичної інтеграції Європейського

Союзу.

Результатом цих змін стали: перебудова системи міжнародних стосунків, завершення протистояння двох систем та двох наддержав, завершення стану «холодної війни» і початок співробітництва великих держав у розв’язанні спільних проблем. Довготермінові наслідки цих змін ще тільки вимальовуються. Ці наслідки можуть бути як позитивними, так і негативними:

183

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

позитивні:

•зміцнення єдиної системи колективної безпеки на базі ООН, а також глобальної системи координації зусиль провідних держав світу у розв’язанніпроблемміжнародноїбезпекиіспівробітництва;

•обмеження гонкиозброєнь, першзавсемасовогознищення;

•подальша інтеграція Європи на базі зближення політичних та військовихструктур (ОБСЄйНАТО).

негативні:

•тенденція до гегемонії США, до монополярного світу і нав’язування американських інтересів іншимкраїнам;

•домінування НАТО як військово-політичного блоку в Європі та розширення його «зони відповідальності» на інші континенти, відродження військово-політичної конфронтації між НАТО і країнами, що не входять до цьогоблоку(Росія, СНД);

•загострення нових ліній протистояння: між США, Європою – й Азієюабомусульманськимсвітом; міжвеликимитамалимидержавами.

Актуальні проблеми світової політики

Скорочення ядерних озброєнь. Загалом у світі з часу винаходу ядерної зброї в 1945 р. було вироблено близько 128 тис. ядерних боєзарядів. Перетворенню цих озброєнь в першу чергу на інструмент стримування сприяв Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО),

підписаний СРСР і США в 1972 р., та перші угоди між наддержавами про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (1972 і 1979 рр.). Спроби розпочати скорочення ядерних озброєнь привели до підписання у 1987 р.

Договору про ліквідацію ракет середньої та малої відстані – першого в історії документа про ліквідацію цілого класу озброєнь. У 1991 р. підписа-

ний Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1)

між СРСР та США (він передбачив зменшення ядерних боєзарядів на стратегічних носіях кожної із сторін із 10–11 тис. до 6 тис.), а в 1993 р. – СНО-2 між Росією й США (верхня межа стратегічних ядерних боєзарядів знижена до 3500). У 2002 р. Росія і США підписали новий Договір про скорочення стратегічних наступальних потенціалів (СНП, або СНО-3), який передба-

чає скорочення до 2012 року ядерних боєзарядів до 1700–2200 одиниць (фактично станом на 2006 рік Росія та США мають відповідно 3,5 і 4,5 тис. ядерних боєзарядів).

Нерозповсюдження ядерних озброєнь. У 1968 р. був підписаний

Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який закріпив легальний ста-

тус п’яти ядерних держав (США, СРСР, Велика Британія, Франція, Китай) та створив механізм контролю за нерозповсюдженням ядерної зброї (важливу роль у цьому відіграє створене ще в 1957 р. Міжнародне агентство з атомної енергії – МАГАТЕ). У квітні 1995 р. Договір продовжений безтер-

184

ОСНОВНI ПРОБЛЕМИ СВIТОВОЇ ПОЛIТИКИ

міново, але проблема нерозповсюдження залишається дуже гострою, адже, незважаючи на те, що він підписаний 186 державами, поза Договором залишились держави – фактичні або потенційні власники ядерної зброї (Індія, Пакистан, Ізраїль, Бразилія, Куба). Так, у 1998 р. серією випробувань заявили про наявність у них ядерної зброї Індія і Пакистан, а в жовтні 2006 р. перше випробування ядерної зброї провела Північна Корея. Фактично має ядерну зброю, хоча офіційно це й не визнає, Ізраїль. Підозри щодо проведення робіт у напрямі створення власної ядерної зброї в Ірані та ін. країнах спричиняють різноманітні запобіжні заходи з боку ООН або окремих великих держав.

Заборона ядерних випробувань. За час існування ядерної зброї зафіксовано близько 2100 випробувань, із них майже 1500 – підземні. З 1963 р. існує Договір про заборону ядерних випробувань у космосі, атмос-

фері та під водою, до якого, однак, не приєднувались Франція і Китай. Утім, згодом стала зрозумілою й небезпека підземних вибухів. На думку вчених, близько 65 % усіх землетрусів, зареєстрованих за останні 45 років, спричинені ядерними випробуваннями. З необхідністю остаточно заборонити ядерні випробування, нарешті, погодились усі ядерні держави, і у вересні 1996 р. був відкритий до підписання Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань 1. Станом на вересень 2005 р. Договір підписали 176 та ратифікували 125 держав, проте він поки що не набрав чинності, оскільки його не ратифікували 11 з 44 держав, які мають ядерну технологію (США, Китай, В’єтнам, Єгипет, Ізраїль, Індонезія, Індія, Іран, Колумбія, Пакистан, КНДР).

Заборона хімічних та біологічних озброєнь. Їх застосування забо-

ронялось ще Женевським протоколом 1925 р. У 1972 р. була підписана

Міжнародна конвенція про заборону біологічної і токсичної зброї та їх знищення. Проте, як вважають експерти, близько 20 країн так чи інакше порушували цю Конвенцію. У 1992 р. підписана Конвенція про заборону хімічної зброї та її знищення 2, а в квітні 1997 р. почала діяти Організація по забороні хімічної зброї. Станом на кінець 2004 р. учасниками цієї Конвенції і членами Організації є 167 країн світу, які зобов’язались ліквідувати хімічну зброю до 2007 року. Але це пов’язано з величезними труднощами та екологічною небезпекою. Промислову базу для створення хімічної зброї мають не менше 100 країн світу, що ускладнює контроль і робить цю зброю досить доступною для терористів.

Обмеження звичайних озброєнь. З упровадженням механізмів об-

меження і скорочення зброї масового знищення, а отже – послабленням її стримуючої ролі, – стало очевидним, що не меншу небезпеку мають величезні арсенали звичайних озброєнь. У листопаді 1990 р. у Парижі був під-

1Україна ратифікувала в 2000 р.

2Україна ратифікувала в 1998 р.

185

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

писаний Договір про звичайні збройні сили в Європі, який передбачив об-

меження різних видів озброєнь для 30 держав 1. Виконання положень цього Договору привело до скорочення вже в кінці 1995 р. понад 50 тис. одиниць важких озброєнь у Європі. До кінця 1994 р. здійснене повне виведення колишніх радянських військ із країн Європи (Східної Німеччини, Польщі, Чехословаччини, Угорщини) та Балтії. У грудні 1997 р. в Оттаві

125 країн підписали Конвенцію про заборону протипіхотних мін 2 як анти-

гуманної зброї, спрямованої в першу чергу проти мирного населення. Важливість цієї проблеми демонструють такі цифри: за статистикою ООН, у 64 країнах світу в районах колишніх і нинішніх конфліктів установлено 110 млн. протипіхотних мін. Ініціатори цієї кампанії нагороджені Нобелівською премією миру за 1997 р.

Розширення НАТО. Організація Північно-Атлантичного Договору

(НАТО) створена в 1949 році як військово-політичний союз західних держав, відверто орієнтований проти Радянського Союзу та його союзників. Спочатку його учасниками стали 12 країн (США, Велика Британія, Франція, Канада, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Ісландія, Норвегія й Португалія). У 1952 р. до блоку приєднались Греція і Туреччина, у 1955 прийнята ФРН (у відповідь на це СРСР організував свій військово-

політичний блок – Організацію Варшавського Договору), у 1982 – Іспанія.

Після розпаду СРСР та ОВД постало питання про розширення НАТО на схід, у першу чергу – за рахунок країн Східної Європи і деяких колишніх радянських республік. У січні 1994 почала діяти Програма «Партнерство заради миру», до якої приєднались близько 30 держав, із яких 12 подали заявки до НАТО. Після довготривалих переговорів Росія та Україна підписали в 1997 р. документи про особливе партнерство з НАТО. Це відкрило шлях до розширення НАТО (адже до цього Росія вкрай негативно ставилась до можливого входження до НАТО своїх колишніх союзників) – у липні 1997 р. в Мадриді відбулась Сесія Ради НАТО, де було прийняте рішення про прийом найближчим часом нових членів, також створена Рада Євроатлантичного партнерства для організації цього процесу. Перше розширення НАТО на схід (якщо не рахувати приєднання Німецької Демократичної Республіки до ФРН у 1990) відбулось у 1999 р. – були прийняті Польща, Чехія та Угорщина. У 2004 р. прийнято ще 7 країн: Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія. Загальна кількість членів НАТО становить тепер 26 країн.

Інтеграція Європи. Провідною політико-економічною організацією залишається Європейський Союз, створений за Римським договором у 1957

як Європейське економічне співтовариство. За Маастрихтським догово-

1Після розпаду Радянського Союзу дія цього Договору поширилась на Україну, яка ратифікувала його в 1992 році.

2Україна ратифікувала в 2005 р.

186

ОСНОВНI ПРОБЛЕМИ СВIТОВОЇ ПОЛIТИКИ

ром (1993 р.) економічна та політична інтеграція 12 країн-членів (Франція, ФРН, Італія, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Ірландія, Греція, Данія; з 1995 року, зі вступом Австрії, Швеції та Фінляндії їх стало 15) була значно розширена. У 2002 році введена єдина європейська валюта – євро (у 12 країнах ЄС, крім Великої Британії, Швеції, Данії). Шенгенський договір (1995) передбачає відкритість кордонів у межах ЄС. Розширюють діяльність також Західно-Європейський Союз, Рада Європи та інші організації. У 2004 р. відбулось найбільше в історії розширення ЄС – одразу було прийнято 10 країн (Польща, Чехія, Угорщина, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія, Мальта і Кіпр), таким чином загальна кількість країн-членів ЄС досягла 25. На 2007 рік запланований вступ Болгарії та Румунії, можливо, також – Хорватії. У жовтні

2004 р. у Римі був підписаний Договір про Конституцію для Європи. У разі набрання цим документом чинності після його ратифікації всіма країнамиучасницями можна буде говорити про остаточне перетворення міжнародного союзу на своєрідну федеративно-конфедеративну наддержаву.

Гарячі точки. Це райони конфліктів, як міждержавних, так і внутрішніх, – відкриті або перманентні війни, політичні протистояння. За да-

ними Стокгольмського Міжнародного інституту проблем миру, у 2004

році відбулось 19 значних військових конфліктів (переважно – внутрішньодержавних), і ця цифра майже не змінюється останніми роками. Приклади – Близький Схід; Ірак і Перська затока; Афганістан; колишня Югославія (Хорватія-Сербія, Боснія, Косово); колишній СРСР (Чечня, Карабах, Абхазія) та інші.

Зокрема, 20 березня 2003 р. коаліційні сили на чолі з США почали війну проти Іраку, звинувативши режим Саддама Хусейна у розробленні зброї масового знищення, а також допомозі терористам. ООН не давала прямої санкції на військову операцію, тому в безпосередніх військових операціях брали участь лише найближчі союзники США – Велика Британія та Австралія, хоча згодом до «антитерористичної коаліції» приєднались десятки країн, у тому числі й Україна. Вже 9 квітня 2003 р. війська США вступили до Багдада, але, як виявилось, це було тільки початком довготривалої війни, в котрій за 3 роки американці втратили більше ніж 2 тис. військових. Звичайно, жертви серед іракського населення значно численніші. Згодом було доведено, що зброї масового знищення в Іраку насправді не було, отже, ця війна все виразніше вимальовується як чергова спроба Сполучених Штатів установити свій контроль над провідними регіонами з видобутку нафти та заявити про свою світову гегемонію. Захоплення іноземних заручників в Іраку, а також терористичні акції в інших країнах, наприклад, у Мадриді в березні 2004 р., змусили окремі країни припинити свою участь в антиіракській коаліції (Філіппіни, Іспанія та ін.). У червні 2004 р. влада була формально передана американською військовою адміністрацією іракському громадянському уряду, а в 2005 р. проведені парламентські вибори і референдум із прийняття Конституції, проте нормалізація життя в Іраку відбувається дуже повільно: продовжуються терористичні акти проти американського військового контингенту, а також періодично загострюються конфлікти

187