IСТОPIЯ СВІТОВИХ ПОЛIТИЧНИХ ТЕОPIЙ

право розв’язувати питання віри за самою людиною, сприяло поширенню віротерпимості, свободи совісті та розвитку теорії прав людини.

В умовах релігійного розколу і феодальної роздрібненості францу-

зький мислитель XVІ ст. Ж. Боден у праці «Шість книг про республіку»

(1576) уперше сформулював поняття «суверенітет» як суттєву ознаку держави: це вища влада над громадянами й підданими, яка сама творить закони і є вільною від підпорядкування якимось іншим законам. Він виділив 5 ознак суверенітету: видання законів, обов’язкових для всіх підданих та установ; розв’язання питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія вищого суду; помилування.

Головні досягнення політичної думки Нового часу

Вивільнення політики від релігії поставило під сумнів тезу про божественне походження держави. Замість неї в Новий час з’являється тео-

рія суспільного договору, яку розробляли Т. Гоббс, Дж. Локк (Англія, XVІІ ст.), Ж.-Ж. Руссо (Франція, XVІІІ ст.). Згідно з цією концепцією держава розглядається не як господар, а як слуга суспільства, що не обмежує, а реалізує суверенітет народу. Втім, Гоббс («Левіафан», 1651) визнавав за народом лише одноразове право суверенітету, яке потім переходить до абсолютного суверена. Гоббс виходив із твердження про природний стан людства, в якому кожна людина має «природне право» – «право всіх на все», що породжує стан «війни всіх проти всіх». Виходом із цього жахливого стану і стає створення держави, тобто реалізація природного закону, який примушує кожну людину заради самозбереження шукати миру, а отже, поступатись частиною своїх прав, укладаючи угоду з іншими. Держава у Гоббса є продуктом договору між людьми, яким вони поступаються частиною своїх прав і приймають на себе обов’язки, проте сама держава (суверен) не є стороною договору, а відтак, і не приймає на себе ніяких зобов’язань. Однак у Локка («Два трактати про урядування», 1690) суспільний договір укладається між суспільством та державою, і цей договір не позбавляє людей їх природних прав, натомість покладає на державу як сторону договору певні обов’язки, серед яких найголовніші – захист суспільства та власності. Локк розглядав народний суверенітет як перманентне право, в тому числі і право змінити (навіть у виключних випадках – скинути) уряд, який не виконує або порушує свої зобов’язання. Саме Локкова версія теорії суспільного договору стала основою політичних конструкцій сучасного конституціоналізму та демократизму. Щодо Ж.-Ж. Руссо («Суспільний договір», 1762), то він розвинув на підставі ідеї суспільного дого-

вору концепцію народовладдя (суверенітету народу), тобто безпосеред-

нього здійснення народом владних функцій (законодавча влада має здійснюватись безпосередньо народними зборами) та його права на революцію. Основа свободи людини – реалізація загальної волі, яка спонукає кожного

19

ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

індивіда діяти на благо всього суспільства, яка вища від його конкретних інтересів. Ж.-Ж. Руссо відстоював ідеал егалітаризму, тобто рівності (перш за все – майнової), а також висунув ідею громадянської релігії як морального обов’язку перед суспільством – без обрядів і храмів історичного християнства.

Серед основних досягнень політичної думки Нового часу поряд із теорією суспільного договору найважливішою є теорія природних прав людини, яку розвивали у ХVІІ–XVІІІ ст. Г. Ґроцій (Голландія), Дж. Локк, Т. Пейн та Т. Джефферсон (США). Згідно з цією концепцією всі люди з’являються на світ рівними і мають від природи (точніше – від Бога) невід’ємні права на життя й прагнення до щастя. Дж. Локк формулює триєдине право кожної людини на життя, свободу та власність, обґрунтовуючи при цьому трудову теорію власності; він також приділяє велику увагу принципові віротерпимості. Якщо теорія суспільного договору ставила суспільство над державою, то теорія природних прав ставила особу над суспільством та державою. Ця теорія тісно пов’язана з християнською ідеєю рівності людей перед Богом, а ще – з протестантськими ідеями свободи віросповідання й свободи віруючого від церкви. На ній ґрунтується сучасний лібералізм і сучасні ліберально-демократичні режими.

Дж. Локк та Ш.-Л. Монтеск’є (Франція, ХVІІІ ст.) розвинули теорію поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як фундаменту свободи та безпеки громадян. Так була закладена ідея одного з головних механізмів сучасної демократії і правової держави. Монтеск’є («Дух законів», 1748) виділяв три форми державного правління: республіку, монархію, деспотію. Деспотія означає підпорядкування всього волі й самочинству вельможної особи. У республіці верховна влада перебуває в руках народу або його частини і здійснюється в суворій відповідності з політичними законами. У монархії управляє одна особа, але через установлені незмінні закони, внаслідок чого в ній, як і в республіці, панує політична свобода. Республіка спирається на доброчинність, монархія – на честь, деспотизм – на страх. Людині за природою притаманне зловживати владою. Тому верховенство закону може бути забезпечено лише надійним механізмом – механізмом поділу влади. При цьому у Монтеск’є йдеться не тільки про конституційне розмежування функцій державних органів, але й про поділ влади між різними соціальними силами. Слід зазначити, що інші мислителі Нового часу критично ставились до цієї ідеї, вбачаючи в ній можливу причину громадянської війни (Т. Гоббс). Натомість вона була розвинена творцями американського конституціоналізму (О. Гамілтон, Дж. Медисон), перш за все – в напрямі доповнення системою стримувань і противаг між гілками влади.

Теорію громадянського суспільства й правової держави розробляли німецькі філософи кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. І. Кант і Г. В. Геґель. Ідея

20

IСТОPIЯ СВІТОВИХ ПОЛIТИЧНИХ ТЕОPIЙ

громадянського суспільства як спільноти людей, що організує своє життя незалежно від безпосереднього втручання державного управління, набула поширення в європейському Просвітництві ХVІІІ ст. (Шотландія – А. Ферґюсон, Франція – Ж.-Ж. Руссо й інші). Геґель («Філософія права», 1821) розглядав громадянське суспільство як сферу реалізації особливих, приватних цілей та інтересів особистості, а державу тлумачив у дусі християнської ідеї свободи, особистої незалежності і рівності всіх перед законом, представництва і конституціоналізму. В основі права – свобода окремої людини, яка реалізується перш за все в праві приватної власності. У правовій державі механізм насильства й апарат політичного панування опосередкований і приборканий правом, уведений у правове русло. Втім, якщо Кант будував свою теорію правової держави на ліберальних принципах, то Геґель фактично відкидав ліберальну концепцію автономії особистості, віддаючи перевагу конституційній монархії в її конкретному – прусському – обличчі.

Упершій половині ХІХ ст. в Європі були розвинуті політикофілософські вчення утилітаризму (Є. Бентам), лібералізму (Б. Констан), демократії (А. де Токвіль), консерватизму (Ж. де Местр) та ін.

Усередині ХІХ ст., на ґрунті ідей утопічного комунізму XVІ – поч. XІX ст. (Т. Мор, Т. Кампанелла, А. Сен-Симон, Ш. Фур’є, Р. Овен) – скасу-

вання приватної власності, зрівняльного розподілу, осудження багатства та експлуатації людини людиною, – виникає політична доктрина марксизму, яка базується на визнанні визначального впливу економічних умов і мате-

ріальних інтересів на політичну сферу (економічному детермінізмі). К. Маркс і Ф. Енґельс розвинули вчення про державу – її походження, роль як знаряддя класового протиборства та її відмирання. Вони різко поставили проблему відчуження людини від політичної влади, але шукали шляхи подолання цього відчуження у боротьбі «всезагального класу-визволителя» – пролетаріату. Історична місія пролетаріату полягала, на їх думку, у знищенні капіталістичного суспільного устрою, здійсненні соціалістичної революції і створенні держави нового типу – диктатури пролетаріату. Марксизм розглядає класову боротьбу як рушійну силу історії, а революції – як її локомотиви; ним були висунуті гасла пролетарського інтернаціоналізму та створення пролетарської партії. Марксизм відкриває закономірності деяких особливих форм політичної діяльності, перш за все пов’язаних із класовою боротьбою й певним етапом розвитку капіталістичного суспільства, але не може розглядатись як всеохоплююча політична теорія.

Основні етапи історії політичної думки Росії

Суспільній думці Росії притаманне те, що політична ідеологія, апологетика державного устрою здебільшого переважала над політичною наукою. Політична ідеологія Росії формувалась під значним впливом христи-

21

ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

янської церкви, зокрема велику роль відіграла ідея «Москви – третього Риму», висловлена монахом Філофеєм (кінець XV ст.), тобто Москви як центру єдиного православного царства та московського царя як царя всіх православних (титул «боговінчаного царя» з обрядом помазання остаточно прийнятий Іваном ІV у 1547 р.). Поряд з апологетичним напрямом політичної думки розвивався опозиційний напрям, представники якого також не завжди об’єктивно підходили до політичних явищ. Так, уже у добу становлення Російської держави (XVІ ст.) теорії і практиці самовладної, необмеженої монархії (Іосиф Волоцький, Іван Грозний) протистояла ідеологія обмеженої, станової монархії (Андрій Курбський).

УХVІІІ ст. у Росії формується ідеологія освіченого абсолютизму (Феофан Прокопович, В. Татищев). Започатковуються традиції державноправової школи та створюються перші проекти конституційного устрою Росії (С. Десницький, Д. Фонвізін). Згодом О. Радищев висуває ідею респу-

бліки, яку відстоювали також деякі декабристи (П. Пестель). Слід зазначити, що політичним поглядам декабристів властиві певні суперечності – поряд із вимогами захисту прав особистої свободи та законності суду в «Руській правді» Пестеля відкидається право створювати недержавні політичні об’єднання (натомість проект Конституції Н. Муравйова передбачає таке право, але він виступав за конституційну монархію); відкидається також навіть думка про можливість федеративного устрою Росії.

УХІХ ст. виникають та набувають розвитку різні ідейно-політичні течії: теорія «офіційної народності» («самодержавие, православие, народность» як триєдина основа російської державності – С. Уваров), західництво (орієнтація на європейські зразки суспільного розвитку, що розгляда-

ються як універсальні і що має наслідувати Росія – Т. Грановський, В. Бєлінський) і слов’янофільство (відстоювання унікальності історичного шляху кожної країни і Росії зокрема разом з ідеєю її провідної ролі у слов’янському світі – О. Хомяков, І. Киреєвський), утопічний соціалізм (О. Герцен, М. Чернишевський, П. Лавров) та анархізм (М. Бакунін, П. Кропоткін), нарешті – марксизм та більшовизм (Г. Плеханов, В. Ленін). Біль-

шість ідей Леніна (про партію «нового типу», про імперіалізм як вищу й останню стадію капіталізму та про його «слабку ланку», про революційну ситуацію, про диктатуру пролетаріату і Ради як форму державного устрою та ін.) були фактично спробою пристосувати марксизм до російських умов і носили виразно ідеологізований характер.

Розвиток наукової політичної думки в Росії кінця XІX – початку XX ст. відбувався у двох головних напрямах. Представники політико-

правової школи руського ліберального конституціоналізму (Б. Чичерін,

П. Новгородцев, Б. Кістяківський) розвивали теорії природного права, по-

ділу влади, правової держави. Політичні концепції російських релігійних філософів (Вол. Соловйов, М. Бердяєв, С. Франк, П. Струве та інші) відріз-

22