ПОЛIТИЧНА СВIДОМIСТЬ I ПОЛIТИЧНА КУЛЬТУРА

Засоби масової інформації у демократичному суспільстві є компонентами політичної системи поряд із парламентом, виконавчою владою, незалежним судом. Їх навіть називають «четвертою владою» – не в розумінні «четверта державна», а в розумінні «влада громадянського суспільства». Це образний, метафоричний вислів, який свідчить, що преса – влада своєрідна. Вона не є владою у прямому значенні слова, тобто не є аналогічною із законодавчою, виконавчою чи судовою владою. Ця своєрідність насамперед у тому, що ЗМІ не можуть приймати рішень, наказувати, зобов’язувати, притягати до відповідальності. ЗМІ здійснюють свою полі-

тичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій.

Отже, основні функції мас-медіа в ліберально-демократичному суспільстві: контроль за владою, тиск на владу, встановлення взаємин та довіри між владою й суспільством. Утім, в авторитарно-тоталітарних режимах, де ідеологія та преса одержавлені, засоби масової інформації дійсно є лише інструментом державної (партійно-державної) влади: «Газета – не только коллективный пропагандист и коллективный агитатор, но также и коллективный организатор» (В. Ленін).

Загальна кількість часописів України за останні роки зросла в кілька разів. У 1996 р. було 5325 зареєстрованих видань, із них 3953 газети і 1025 журналів. Станом на 2004 р. в Україні зареєстровано 20 903 періодичних видань. 8859 від цієї кількості – видання загальнодержавної сфери розповсюдження (з них 3427 газет, 4073 журнали), 12 044 – місцевої сфери. Постійно розширюється також мережа телета радіоканалів. Здійснення функцій ЗМІ пов’язане не стільки з їх кількістю, скільки з їх незалежністю. З цього приводу зауважимо, що серед періодичних видань загальнодержавної сфери розповсюдження лише близько 5 % засновані державними органами влади або органами місцевого самоврядування; частка недержавного сектора телебачення і радіомовлення в телерадіоінформаційному просторі України перевищує 96 %, і тільки 4 % належать державним мовникам.

Особливо високими темпами в Україні, як і в усьому світові, розвивається такий найсучаснішій засіб масової інформації, як Інтернет. У 2005 р. їм регулярно користувалось 18 % громадян країни, і лише за рік ця цифра зросла вдвічі.

Політична культура та її типи

Термін «політична культура» був уведений у науковий обіг німе-

цьким просвітником І. Ґ. Гердером ще у XVІІІ ст. Це культура політичного мислення і політичної діяльності, а також ступінь цивілізованості характеру й засобів функціонування політичних інститутів, організації всього

173

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

політичного життя. Це накопичений досвід політичного мислення та дій. Політична культура включає не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, словом, те, що ввійшло у звичку.

Предметне вивчення цього явища започаткували в 50-х роках ХХ ст. американські вчені Ґ. Алмонд і С. Верба. Зокрема, Ґ. Алмонд розглядає політичну культуру як сукупність позицій, цінностей та зразків поведінки, що стосуються взаємин влади й громадян, як сукупність політичних орієнтацій відносно політичної системи та її частин і ставлення до власної ролі в цій системі. Зокрема, індивідуальні орієнтації містять такі елементи:

•пізнавальна орієнтація – істинне або хибне знання про політичні об’єктита ідеї;

•ефективна орієнтація – почуття зв’язку, залученості, протидії тощостосовнополітичнихоб’єктів;

•оцінна орієнтація – судження та думка про політичні об’єкти, які потребуютьзастосуванняоціннихкритеріїв.

Інакше кажучи, до політичної культури належать:

•знанняполітики, фактів, зацікавленість ними;

•оцінка політичних явищ, того, як має здійснюватись політична

влада;

•емоційнийбікполітичних позицій;

•визнання зразків політичної поведінки, що визначають, як у даномусуспільствіможнаітребадіяти.

Необхідно розрізняти політичну культуру індивідуальну, групову, суспільну. Політична культура виконує певні важливі функції в житті суспільства, а саме: політичне забезпечення реалізації національних і класових інтересів; засвоєння і перетворення політичних відносин в інтересах певних соціальних сил; нормативно-регулятивна функція; виховна функція; комунікативна функція, тобто форма зв’язку громадянина з політичною системою; прогностична функція.

У політичній науці існують досить різноманітні типології політичної культури. Так, Ґ. Алмонд і С. Верба розрізняють такі типи культури:

•патріархальний (провінційний) – характерним є обмеження полі-

тичного горизонту людей їх безпосередніми життєвими інтересами, вони не усвідомлюютьнаслідків своєїучастівполітиці, своєїполітичноїролі;

•підданський – громадянин може розуміти цілі і значення політики, алевідчуваєсебе яквиконавецьнаказівполітичнихлідерів;

•активістський (політичної участі) – його носії сприймають себе самостійними активними співучасниками політичного процесу, ясно усвідомлюютьсвоїцілі ташляхиїхреалізації;

•атакожінтегрований– «культурагромадянськості».

174

ПОЛIТИЧНА СВIДОМIСТЬ I ПОЛIТИЧНА КУЛЬТУРА

Застосування різних критеріїв до типологізації політичної культури представлено у таблиці:

Окремо слід сказати про громадянську культуру. Це різновид політичної культури, її вищий щабель. Вона передбачає, що суб’єкти політичного процесу у своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої приватні, корпоративні цілі, що дії цих суб’єктів спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Можна вважати, що це політична культура громадянського суспільства, яка передбачає єдність громадянських прав і обов’язків. Громадянська культура визначається не тільки правовими, а й етичними (моральними) чинниками політичної діяльності.

У структурі політичної культури суспільства важливу роль відіграє національна складова – національний характер. Національні особливості створюють неповторну індивідуальність навіть однотипних політичних систем. Саме різноманітність культур у часі і просторі пояснює, чому деякі політичні системи, які відповідають одним умовам, виявляються неефективними в інших умовах, чому політичні дії, ефективні стосовно одних народів, не є результативними для інших. У зв’язку з цим особливого значення набувають відмінності, які випливають зі своєрідності національних культур. Досвід політичного розвитку засвідчує, що національний характер істотно позначається на політичній поведінці того або іншого народу в різних життєвих ситуаціях, на його політичній культурі.

Наприклад, політичній культурі українського народу, на думку багатьох дослідників, притаманні західницька орієнтація, демократизм, толерантність, екстравертизм, тобто відкритість іншим культурам, але й індивідуалізм – хуторянство, висока емоційність, провінціалізм, конформізм.

175