ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

тими політичними силами, які перемагають на парламентських виборах, що стають центральною політичною подією. Головою виконавчої влади є прем’єр-міністр, який має широкі повноваження. Прем’єр-міністр або президент можуть мати право розпуску парламенту – переважно в тих випадках, коли результати попередніх виборів або зміни у розкладі політичних сил не дають змоги існуючому парламенту утворити дієздатний уряд. Парламентські республіки існують у Німеччині, Італії та інших країнах.

Змішані форми. У деяких країнах риси президентської і парламентської республік поєднуються – це виявляється перш за все у збереженні за президентом функцій вищої виконавчої влади при існуванні посади прем’єр-міністра як її формального глави (Франція, Росія, Україна та ін.). Залежно від того, хто в основному утворює й контролює виконавчу владу – президент або парламент – серед змішаних республік розрізняють президе-

нтсько-парламентські або парламентсько-президентські.

Україна, згідно зі ст. 5 Конституції 1996 року, є республікою. Характер розподілу повноважень між Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів дозволяє говорити про її змішаний характер. У 2006 році набрали чинності зміни до Конституції, відповідно до яких основні повноваження з формування Кабінету Міністрів переходять від Президента до Верховної Ради, що дозволяє говорити про зміну форми правління в Україні з президентсько-парламентської на парламентсь- ко-президентську республіку.

Існують також інші специфічні форми республік (напр., федеральна система в Швейцарії, конфесіональна система в Лівані тощо). Як окрему форму слід розглядати і радянську (фактично – партократичну) республіку

в СРСР. Вона характеризувалась такими ознаками, як відкидання принципу поділу влади, формування партійно-державної структури, перетворення органів місцевого самоврядування в органи державної влади, формальна колегіальність керівництва за умов фактичної монополізації влади тощо.

Схожа модель народних та народно-демократичних республік використо-

вувалась у колишніх соціалістичних країнах і зараз продовжує існувати – з певними особливостями – у Китаї, Північній Кореї, на Кубі.

Форми державного устрою

Державний устрій – це територіально-політична організація держави, характер взаємовідносин між її складовими частинами, між центральними і місцевими органами влади. Існують прості й складні фор-

ми державного устрою.

Простою формою є унітарна (єдина), тобто централізована держа-

ва, адміністративно-територіальні одиниці якої (провінції, губернії, воєводства) не мають політичної самостійності (Франція, Польща, Угор-

щина й ін.). Унітарна держава має єдину конституцію та громадянство, єдину систему суду, права, вищих органів державної влади, що діють без обмежень на всій території країни, єдину виконавчу вертикаль. Як виняток

86

ДЕРЖАВА ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

унітарні держави можуть мати автономні утворення з особливим статусом (Китай, Україна, Грузія, Молдова).

Україна є унітарною державою (ст. 2 Конституції), територіальний устрій якої ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади. Систему адміністрати- вно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села; міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус. В областях і районах виконавча влада здійснюється державними адміністраціями, підпорядкованими Президенту й Кабінету Міністрів. Автономна Республіка Крим має свою Конституцію та інші нормативно-правові акти (які не повинні суперечити Конституції і законам України), свій представницький орган (Верховну Раду) й уряд (Раду міністрів).

До складних форм належать федерації і конфедерації. Федерація –

це союзна держава, що складається з кількох відносно самостійних дер-

жавних утворень (штатів, земель, кантонів, провінцій тощо). Державна влада тут розподілена між федеральними органами, які репрезентують державу в цілому, й органами автономій, що входять до федерації. Суб’єкти федерації мають право видання власної конституції та законів, можуть мати власну правову і судову систему, власне громадянство, урядові і законодавчі органи. Але обов’язково діє принцип субординації, тобто відповідності законів суб’єктів федерації союзним законам, пріоритету федеральних законів. Як правило, суб’єкти федерації не мають права на сецесію, тобто вихід із складу федеративної держави.

Розрізняються симетричні та асиметричні федерації. Перші характеризуються рівним політико-правовим статусом своїх суб’єктів (напр., штати США), у других суб’єкти мають різний статус (у Росії – республіки, краї, області, міста федерального значення, автономна область, автономні округи).

Федерація може будуватись за територіальним (США, Німеччина, Австралія й ін.) або національно-територіальним (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина) принципом. В останньому випадку суб’єкти федерації є зародками національної державності, і тому в певний час можуть зробити кроки до самостійності. У деяких державах ці два принципи співіснують (Канада, Росія).

Сьогодні у світі існує 22 країни, що мають федеративний устрій.

Конфедерація – це об’єднання держав на основі договору з метою розв’язання конкретних завдань (військових, економічних тощо). Для цього утворюється функціональний центр, але члени конфедерації зберігають самостійність. Конфедерації, як правило, є тимчасовими утвореннями, які або швидко розпадаються (напр., Об’єднана Арабська Республіка в 1958– 1961 рр., Сенегамбія в 1982–1989 рр.), або поступово перетворюються у федерації (Швейцарія до 1848 р., США у 1781–1787 рр.). На прикладі Європейського Союзу можна бачити, що межа між конфедерацією як формою

87