ДЕРЖАВА ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Повноваження різних гілок влади можуть належати одному органу (напр., в абсолютних монархіях) або здійснюватись різними органами влади. Слід підкреслити, що сучасне розуміння принципу поділу влади підкреслює в першу чергу не стільки функціональний розподіл повноважень між органами влади, скільки механізм гарантій прав і свобод особистості, запобігання монополізму та абсолютизму влади. Він уключає дві сторони:

1)відокремлення виконавчої влади від законодавчої і незалежність судової влади;

2)створення системи стримувань та противаг між гілками влади

(принцип «checks and balances»).

Законодавчим органом у сучасних державах, як правило, є парламент, тобто вищий орган народного представництва, який передусім займається розробленням державних законів.

Вищі органи виконавчої влади можуть бути представлені або пре-

зидентом та його адміністрацією, або кабінетом міністрів на чолі з прем’єр-міністром. Це вищі органи державного управління, які зайняті розробленням основних напрямів політики держави і їх здійсненням. Їм підпорядковуються органи підтримання правопорядку (поліція, внутрішні війська, установи позбавлення волі); органи державної безпеки; армія; органи господарського керівництва та економічного регулювання; органи розвитку культури, освіти; органи екологічної безпеки й ін.

Органи судової влади можуть становити єдину систему або поділятись на різні види судів: органи конституційного нагляду; органи загального судочинства; органи арбітражу (господарські суди), апеляційні суди тощо.

Особливі різновиди державної влади можуть становити контрольні органи та органи прокурорського нагляду.

Єдність державної влади підкреслюється посадою глави держави, яка є верховним органом відносно всіх гілок влади. Це уособлення й символ єдності держави, гарант цілісності політично об’єднаної спільноти, чинник гармонійної та ефективної взаємодії гілок державної влади між собою.

Слід мати на увазі, що державна влада розподіляється як «горизонтально» (за функціями різних вищих органів влади), так і «вертикально» (між вищими та місцевими органами державної влади). Крім того, вертикальний поділ державної влади доповнюється поділом між державною владою й місцевим самоврядуванням.

Парламентаризм

Інститут парламенту (від франц. рarler – говорити) як становопредставницького органу з дорадчими функціями виник у монархіях середньовіччя. Реальну владу парламенти Англії, Франції та інших країн наби-

81

ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

рають із XVІІ–XVІІІ ст. – саме з цього часу закріплюється їх виключна роль як законотворчих органів.

Сьогодні парламент – вищий представницький законодавчий орган влади, який обирається народом. Він існує в більшості країн, окрім абсолютних монархій та відвертих диктатур. Головні функції парламенту: законотворення; контроль за державними фінансами (бюджетом); контроль над виконавчою владою. Важливим принципом його роботи є професіоналізм (робота депутатів з відповідною освітою на постійній основі).

За структурою парламенти бувають, як правило, однопалатними або двопалатними (бікамеральними). Зі 178 парламентів світу 58, тобто третина, є двопалатними. Друга палата створюється переважно у федеративних державах як інструмент захисту прав регіонів (або за традицією, як в Англії). Палати мають рівні права, але відрізняються за способом формування та за деякими функціями. У структурі парламенту утворюються також ко-

мітети або комісії, інколи – президія, а також обирається голова (спікер)

або голови палат. За партійними або іншими ознаками утворюються депу-

татські групи і фракції.

Місце і роль парламенту в політичній системі відрізняється залежно від форми правління, партійних та виборчих систем. Виокремлюються такі

типи парламентаризму:

•залежно від форми правління – президентський (США), кабінетний(Італія), монархічний(Великобританія);

•залежно від партійних систем – двопартійний (США), двоблоко-

вий(Німеччина), багатопартійний (Польща), перехідний(Україна);

•залежно від виборчої системи – парламентської більшості (Великобританія), пропорційний(Італія), змішаний (Росія).

Історія українського парламентаризму сягає доби Центральної Ради 1917– 18 років. Становлення професійного парламенту в СРСР і Україні розпочинається наприкінці 80-х – на початку 90-х років, із поступовим відходом від радянської системи совєтов, повністю підконтрольних Комуністичній партії. Сьогодні Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в країні – складається з 450 депутатів, є однопалатною й очолюється Головою Верховної Ради. Згідно з конституційними змінами, які набрали чинності в 2006 р., Верховна Рада перебирає на себе основні повноваження з формування вищої виконавчої влади – Кабінету Міністрів. Термін її повноважень збільшений із 4 до 5 років.

Система президентства

Інститут президентської влади (від лат. рraesіdens – той, що си-

дить спереду, головує) вперше виник у США в XVІІІ ст. Поступово він сформувався як окремий, специфічний інститут, що відрізняється і від інституту кабінету міністрів, і від інституту монархії. Його унікальність полягає у виключній відповідальності, що покладається на одну людину, яка виставляє свої честь та життя запорукою того, що буде розумно користува-

82

ДЕРЖАВА ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

тися наданою їй великою владою. Сьогодні інститут президентства існує в

130 країнах. Спільними рисами президентської системи є:

1)президент виступає як глава держави;

2)президент є символом єдності держави;

3)президентська влада має певний правовий статус, наприклад, право вето (лат. veto – забороняю), який має на меті підтримку «конституційного балансу» між виконавчою і законодавчою владою.

Існує кілька шляхів легітимізації президентської влади:

• безпосереднє обрання президента народом (Франція, Польща, Росія, Українатаін.);

• ступеневе (непряме) обрання президента – за допомогою колегії виборників(США, Аргентина);

• вибори представницькими органами – парламентом (Швейцарія,

Туреччина, Чехія), парламентом та представниками місцевих органів (Німеччина, Італія);

Можливий і неконституційний шлях – військовий переворот. Обраний президент користується імунітетом (недоторканістю), але

вбагатьох країнах існує процедура імпічменту (англ. іmрeachment – осуд), тобто обвинувачення президента (а також інших вищих службових осіб) у службових правопорушеннях та порушенні Конституції, що тягне за собою його відставку.

Імпічмент як звинувачення вищих посадовців у злочинах або адміністративних порушеннях виник в Англії ще в середні віки. У США процедура імпічменту застосовувалась проти президентів Е. Джонсона (1868 р.), Р. Ніксона (1974 р.) та Б. Клінтона (1998 р.), проте в першому й останньому випадках для прийняття рішення забракло голосів сенаторів, а Р. Ніксон пішов із посади, не очікуючи завершення процедури. В останні роки імпічменту піддавались президенти Бразилії, Венесуели, Філіппін, Індонезії, Південної Кореї, Литви. Ст. 111 Конституції України передбачає усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину, при цьому рішення має прийматись не менше ніж трьома четвертими складу Верховної Ради за умови відповідних висновків Конституційного та Верховного судів.

Обсяг компетенції і повноважень президента визначає модель президентської системи:

1.Модель сильної президентської влади передбачає поєднання у президента повноважень глави держави і голови виконавчої влади з широкими повноваженнями.

2.Модель помірної президентської влади передбачає певний розпо-

діл повноважень виконавчої влади між президентом та прем’єр-міністром,

атакож спільну участь президента і парламенту у формуванні уряду.

3.Модель слабкої президентської влади залишає за президентом лише функції глави держави (церемоніальну, інтеграційну, представницьку), позбавляючи його реальної виконавчої влади.

83

ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

Окремо слід сказати про режим прямого президентського правління

– це така форма авторитарного режиму, коли представницькі органи влади (парламент або місцеві представницькі зібрання) позбавляються своїх повноважень (або взагалі розпускаються) й президент зосереджує повноваження як виконавчої, так і законодавчої влади (тимчасово або постійно, на всій території країни або на її окремих частинах).

В Україні система президентства була запроваджена разом із здобуттям незалежності в 1991 р. (до цього в Радянському Союзі – з 1989 р.). Визначено, що Президент України обирається на 5 років, ним може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, але одна й та сама особа не може бути Президентом більше ніж два строки підряд. З тих пір практично безперервно йде суспільна дискусія і політична боротьба з приводу визначення кола президентських повноважень. Конституція 1996 р. визначила Президента главою держави, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил, а також наділила його широкими повноваженнями щодо формування і контролю над вищою виконавчою владою – Кабінетом Міністрів. Координаційним органом при Президенті стала Рада національної безпеки та оборони України. Забезпечення виконання главою держави конституційних повноважень було покладено на Адміністрацію Президента України (з 2005 р. – Секретаріат Президента України), проте ця інституція, не маючи конституційних повноважень, досить часто намагалась відігравати політичну роль, контролюючи від імені Президента діяльність усіх гілок української влади. Згідно із конституційними змінами, які набрали чинності в 2006 р., Президент втратив основні повноваження щодо формування і контролю над вищою виконавчою владою, проте залишив суттєві важелі впливу на процедуру формування уряду парламентським шляхом.

Форми державного правління

Вивчення різних форм державного правління було одним із перших напрямів політичної науки, зокрема в Стародавній Греції. Під формою державного правління розуміється спосіб організації вищої державної влади, тобто структура її органів, порядок їх утворення, розподіл між ними компетенції. Двома основними формами є монархія та республіка.

Монархія характеризується зосередженням верховної державної влади в руках одноосібного глави-монарха, спадкоємністю (безстроковістю) цієї влади, а також тим, що вона не є похідною і підзвітною до будьякої іншої влади, органу або виборців, – окрім Бога.

Різновиди монархій:

Абсолютна характеризується повною владою глави держави та відсутністю конституційного устрою.

Обмежені, тобто такі, де влада монарха обмежується іншими владними структурами, досить різноманітні. Так, становій притаманна наявність станових представницьких установ і контроль за вищою владою з боку правлячого стану. Дуалістична характеризується дуалізмом влади монарха й парламенту, широкими повноваженнями монарха у виконавчій сфері. Парламентська, або конституційна, характеризується більш-менш

84

ДЕРЖАВА ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

розвиненими рисами конституційного устрою, обмеженістю влади монарха владою парламенту та виконавчих органів, зведенням функцій монарха лише до представницьких і церемоніальних.

Сьогодні монархії існують у 44 країнах світу, в тому числі в 11 європейських (Велика Британія, Іспанія, Швеція, Японія, Саудівська Аравія, Таїланд та ін.).

Республіка (лат. res рublіka – громадська або загальнонародна спра-

ва) – форма правління, за якої всі вищі органи державної влади вибираються виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими установами на певний термін і підзвітні перед ними. На чолі держави може бути одна особа або колективний орган. Сьогодні більше ніж 140 країн світу є республіками.

Як правило, монархії і республіки розрізняють за критеріями структури та організації влади. Втім, із точки зору І. Ільїна визначальними тут є не формальні ознаки, а особливості правосвідомості, зокрема такі:

Головними різновидами сучасних республік є президентська,

парламентська і змішана. Всі вони побудовані на принципі поділу влади й мають низку спільних рис: вищим законодавчим органом є, як правило, парламент; главою держави є, як правило, президент тощо. Головні відмінності стосуються способу організації виконавчої влади, а саме:

Президентська республіка. Для цієї форми характерне поєднання функцій глави держави та глави виконавчої влади в одних руках – президента і відсутність посади прем’єр-міністра (може бути посада віцепрезидента). Виконавча влада (кабінет або адміністрація) формується та керується президентом, але парламент здійснює пильний контроль за її діяльністю. Президент також може контролювати дії парламенту, маючи право відкладального вето, але не має права розпуску парламенту. Президент обирається загальнонародними виборами, які, власне, є визначальною політичною подією в країні. Типова модель президентської республіки існує в США.

Парламентська республіка. Тут глава держави (як правило – президент) не має повноважень виконавчої влади й обирається представницьким органом (парламентом). Уряд формується парламентським шляхом, тобто

85