ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ
6. Вивчення громадської думки, наприклад – соціологічні дослідження.
Таким чином, сучасна демократія – це не «самодержавство народу», а механізм здійснення його зверхності, що забезпечує водночас права і свободи особистості. Необхідно зрозуміти, що в питанні про демократію центр тяжіння давно змістився з питання про те, хто керує, на питання про те, яким чином здійснюється керування. «Влада народу» – це, за винятком невеликих общин, позбавлена змісту фраза або лицемірне прикриття диктатури, якщо не працюють відповідні механізми зверхності народу.
Демократія сьогодні – не влада народу, а механізм здійснення державної влади, який забезпечує виконання волі більшості населення.
Вибори і виборчі системи
Вибори є загальноприйнятим демократичним механізмом у більшості сучасних держав. Навіть авторитарні режими часто вдаються до цієї процедури, хоча й зводять її до формальності (безальтернативні вибори) або фальсифікують результати. Як правило, демократичні вибори є рів-
ними, прямими, загальними та вільними, хоча подекуди ще існують відхи-
лення від цих принципів. Завжди застосовуються вікові цензи, а також по-
збавлення права голосу недієздатних осіб (психічно хворих і злочинців, що відбувають покарання); може застосовуватись також ценз осілості. Вікові цензи та цензи осілості, як правило, різняться при застосуванні активного (право обирати) і пасивного (право бути обраним) виборчого права. В окремих країнах участь у виборах розглядається не як право, а як обов’язок громадян, порушення якого може тягнути адміністративну або кримінальну відповідальність.
Загальне виборче право для чоловіків уперше запровадила французька конституція 1793 р. Виборчі права жінок визнаються починаючи лише з кінця ХІХ ст. (Нова Зеландія, Австралія); загальне виборче право для всіх громадян запроваджено, наприклад, у США в 1920 р., у Великій Британії в 1928 р., а у Швейцарії – лише
1971 р.
Вибори розрізняються:
•за органом, що вибирається (президентські, парламентські, органівмісцевогосамоврядування тощо);
•зарівнем(загальнонаціональні, федеральні, місцеві);
•завидами(черговіабопозачергові);
•завиборчимисистемами(мажоритарні, пропорційні, змішані). Виборча система – це сукупність установлених законом правил,
принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати вибо-
рів представницьких органів. Вибір тієї чи іншої виборчої системи залежить від особливостей країни та стану розвитку політичної системи. Розрізняються мажоритарні, пропорційні й змішані системи.
116
ДЕМОКРАТIЯ ЯК ПОЛIТИЧНЕ ЯВИЩЕ. ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
Мажоритарні, або системи виборів за більшістю поданих голосів, є
найдавнішими, найпростішими і доволі поширеними (існують майже у 80 країнах). Обраним вважається кандидат, що здобув більшість голосів (абсолютну чи відносну). При цьому можуть застосовуватися одномандатні й багатомандатні виборчі округи, один або два тури голосування. Різнови-
дом мажоритарної системи є преференційна система, коли виборець виводить рейтинг усіх кандидатів, після чого із списку послідовно вилучаються кандидати, які вибрали найменшу кількість «перших місць» (застосовується в Австралії).
Така система повинна забезпечити обрання найбільш популярних в народі кандидатів і, як правило, сприяє стабільності парламенту та уряду. Але вона має й суттєві недоліки: переважну більшість може здобути партія, кандидати якої в сумі набрали незначну більшість або навіть меншість голосів; нерепрезентованимиможутьзалишитисьнаціональніменшинитощо.
Пропорційна система вперше застосована в Бельгії в 1889 р. і зараз існує приблизно у 60 країнах. Ця система гарантує представництво політичних сил суспільства на національному рівні та забезпечує відповідне співвідношення цих сил у парламенті, оскільки розподіл депутатських мандатів здійснюється пропорційно кількості голосів, поданих за кожну з партій (блоків партій) у багатомандатних виборчих округах. Виборці го-
лосують за партійними списками, тому під час виборчої кампанії значна увага надається ідеології політичних партій, а не вивченню осіб кандидатів. Повне пропорційне представництво має місце тоді, коли вся територія країни становить єдиний виборчий округ (Ізраїль, Нідерланди, Україна), але в більшості країн використовується обмежене пропорційне представництво, коли вибори відбуваються в декількох багатомандатних округах, що вносить певну різницю між кількістю отриманих голосів та кількістю отриманих місць. Застосовується також «виборчий бар’єр» (тобто мінімальний відсоток голосів виборців, який повинна набрати політична організація, щоб мати право на розподіл депутатських мандатів), покликаний запобігти проникненню до парламенту малих партій. Але загалом пропорційна система має тенденцію до розпорошення політичних сил та ослаблення стабільності парламенту, вона також віддаляє виборця від кандидатів, списки яких формуються політичними організаціями.
Змішані системи базуються на комбінації елементів пропорційної і мажоритарної систем або їх поєднанні, тобто коли частина депутатів обирається пропорційно, а частина – мажоритарно (Німеччина, Угорщина, Росія, всього приблизно 20 країн).
Інколи також застосовується форма, яка зовні порушує принцип рівності, але забезпечує представництво специфічних розрядів виборців за становою, майновою, національною та іншими ознаками. Це куріальні системи, які передбачають різні пропорції представництва для цих проша-
117
ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ
рків населення; створення спеціальних виборчих округів; резервування місць у парламенті, на які депутати обираються за спеціальною квотою або призначаються. Так чи інакше принцип куріальності використовується приблизно у 30 країнах (Пакистан, Нова Зеландія, Індонезія й ін.).
Між виборчими системами та іншими елементами політичної системи, зокрема формою правління і конфігурацією партій, існує взаємозалежність. Зокрема, таку залежність сформулював ще у 1951 р. М. Дюверже. Його соціологічні закони стверджують:
−мажоритарна система в 1 тур (відносна більшість) сприяє становленню двопартійності;
−пропорційнепредставництвосприяєрозквітубагатопартійності;
−мажоритарна система в 2 тури приводить до об’єднання кількох партій у
двікоаліції.
Взаємозв’язок виборчих систем та форм правління показує також
М. Уоллерстайн:
−парламентська форма правління з мажоритарною системою забезпечує сильний уряд, контроль правлячих партій і над урядом, і над парламентом; але існує небезпеканезначнихколиваньелекторату (Великобританія);
−президентська форма з мажоритарною системою відносної більшості може приводити до партійного протистояння між президентом і парламентом, але партіїтутслабкі(США);
−парламентська модель із пропорційною системою веде до багатопартійності, формуваннякоаліційнихурядів(ЗахіднаЄвропа);
−президентська система з пропорційним представництвом у парламенті забезпечуєперманентнийконфліктміж президентоміпарламентом(СхіднаЄвропа).
Виборча система України
Перші демократичні вибори на альтернативній основі в Радянському Союзі були проведені лише в 1989–1990 роках. До 1997 р. в Україні застосовувалась мажоритарна виборча система, при цьому за виборчим законодавством 1993 р. для перемоги як у першому, так і в другому турі голосування необхідно було набрати абсолютну більшість голосів.
Вибори до Верховної Ради України в 1998 та 2002 роках проходили за змі-
шаною системою, а саме: половина з 450 депутатів обиралась за мажоритарним принципом відносної більшості, а половина – за пропорційним, при виборчому бар’єрі 4 %. При цьому була відмінена вимога щодо участі у виборах не менше ніж 50 % зареєстрованих виборців.
За Законом «Про вибори народних депутатів України», який був прийнятий у березні 2004 і набрав чинності з жовтня 2005 р., усі 450 депу-
татів Верховної Ради обираються за пропорційною системою, тобто за списками політичних партій (блоків) у єдиному загальнодержавному виборчому окрузі. При цьому виборчий бар’єр знижений до 3 %. Таким чином, уперше в історії України на виборах до Верховної Ради 26 березня 2006 р. основними суб’єктами виборчого процесу стали політичні організації (партії іблокипартій), анеокремікандидатиумажоритарнихвиборчихокругах.
118
ДЕМОКРАТIЯ ЯК ПОЛIТИЧНЕ ЯВИЩЕ. ВИБОРИ І ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
За новим виборчим законодавством з 2006 року за пропорційною виборчою системою проходять вибори обласних, районних та міських рад, а також Верховної Ради Автономної Республіки Крим. До цього органи місцевого самоврядування в Україні обирались виключно за мажоритарною системою.
Вибори Президента України відбуваються за мажоритарною системою, при цьому для перемоги в першому турі потрібна абсолютна більшість, а в другому – відносна більшість голосів виборців. Вибори сільських,
селищних та сільських голів, а також сільських і селищних рад відбуваються за мажоритарною системою відносної більшості.
Недоліки та ризики сучасної демократії
Сучасна демократія потребує насамперед економічно самостійних громадян; високої правосвідомості й поваги людей до влади; а також великих грошей. Формальне визнання демократії та намагання пересадити демократичні форми на невластивий їм і непідготовлений ґрунт веде до небажаних наслідків, які можна бачити й із досвіду пострадянської України:
•поняття «демократія» і «демократ» перетворюються у похідну фразу, якою кожний користується за своїм смаком – або як почесним званням, абояк лайкою, абоякмаскою;
•демократичні інститути спотворюються, що підриває довіру до них, ідовладивзагалі;
•під прикриттям демократичної демагогії при владі залишається переважно та ж сама номенклатурно-бюрократична еліта, лише трохи розбавлена «демократами», алезначнобільшеохопленакорупцією;
•народ так само далекий від влади, як і раніше, або ще більше («делегована демократія» – латиноамериканський варіант);
•авторитет влади падає ще нижче – демократія перетворюється в
анархію.
Необхідно звільнитись від сприйняття демократії як панацеї від усіх бід і перш за все усвідомити, що демократичні механізми погано пристосовані до кризових ситуацій (де потрібно приймати оперативні й часто непопулярні рішення). Демократія має обмежену цінність. Це засіб, а не мета, «утилітарне пристосування для захисту соціального миру та свободи особистості; як така, вона не бездоганна і не надійна» (Ф. Гаєк). Тому не тре-
ба надавати демократії абсолютного значення. За словами С. Хантінг-
тона, «розбіжності між демократією й диктатурою менші, ніж різниця між тими країнами, в яких існує консенсус, єдність, законність, ефективність, і тими країнами, в політиці яких ці риси відсутні». Не треба також:
1)ототожнювати демократію з конкретною особистістю (такий
«гарант демократії» може дуже швидко перетворюватись в авторитарного диктатора);
119