ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

М. Драгоманов був палким прихильником захисту політичних прав і свобод людини. Він підтримував ідею федерації слов’янських народів, де Україна мала б політичну автономію на рівні з іншими державами, а також розвивав ідеї децентралізації держави на основі автономії земств («громадівський соціалізм»). М. Драгоманов критикував культурницький напрям українського народництва за відмову від політичної діяльності, але сам обґрунтовував ідею «безбуржуазності» (а фактично і «безінтелігентності») української нації.

Політичні мислителі України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Ідеї М. Драгоманова залишались відправним пунктом у політичних дискусіях на межі ХІХ–ХХ ст. У соціалістичному або націонал-демокра- тичному напрямах їх розвивали С. Подолинський, І. Франко, М. Грушевський; інші мислителі рішуче відкидали його лібералізм та федералізм.

Іван Франко (1856–1916), використовуючи окремі марксистські формули, розвивав по суті зовсім інші ідеї. Так, ідея світової революції у нього – це не бунт бідних проти багатих, а повільні глобальні перетворення у культурі, науці, політиці шляхом просвіти робітників, а не насильства. Говорячи про відмирання держави при соціалізмі, він фактично проводить ідеї «громадівського соціалізму» – кожна особа вільна, і з вільних осіб складається громада, яка також є автономно-вільною. У статті «Поза межами можливого» та інших працях 90-х років висуває ідею національної самостійності України. З цих позицій критикував М. Драгоманова за його прихильність до політичної цілісності Росії (з Україною включно), а також за надто народницьку («мужикофільську») основу його поглядів, за якою український народ складався виключно із селян і робітників.

У 1895 р. (праця «Україна іrredenta») з ідеєю національної самостійності України виступає у Львові Юліан Бачинський (1870–1940), провідний діяч Української Радикальної партії. Віддаючи належне марксистській політекономії, він обґрунтовував потребу створення незалежної соборної української держави, вважаючи здобуття суверенітету головною передумовою подальшого соціально-економічного та культурного розвитку України. У 20-ті роки зайняв прорадянську позицію, покладаючи надії на процеси українізації в радянській Україні, куди й переїхав, але згодом був репресований і загинув у таборах.

Романтично-націоналістичний напрям політичної думки започаткував Микола Міхновський (1873–1924) – активний діяч «Братерства тарасівців» (1891), Революційної Української партії (1900) та Української Народної партії (1902). Він поєднував народницькі й соціалістичні ідеї. У 1900 р. виступив з рефератом перед полтавськими студентами, який згодом був виданий як брошура «Самостійна Україна» (фактично – програма РУП). Націоналізм подається тут як вираження самосвідомості української нації,

32

ІСТОРІЯ ПОЛIТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

яка, як і будь-яка інша, має право на власну державність. Історія стосунків України з Росією розглядається як історія поневолення України, тому необхідна боротьба не тільки за власну державу, але й проти російської нації. Висуває гасло «Україна для українців» і формулює «10 заповідей УНП», які називають заповідями українського націоналіста. У 1905 р. М. Міхновський готує проект конституції – «Основний закон Самостійної України – Спілки народу українського». Виступав за створення власної української армії, а в період революції 1917 р. брав активну участь у її створенні.

Російська революція стимулювала розвиток ідеї самостійної й суверенної української держави, яку висунули М. Міхновський, С. Петлюра, а згодом до неї приєднався голова Центральної Ради М. Грушевський, і вона була втілена в ІV Універсалі Центральної Ради 22 січня 1918 р. Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – видатний історик, мислитель та політичний діяч України, академік, автор багатотомної «Історії УкраїниРуси». Він прийшов до політики через історію, при цьому визнавав: «Добре робити історію важніше, ніж гарно писати її. Добра конституція вартніша від геніальної поеми, і добрий земельний закон займе місце в нашій національній бібліотеці поруч Шевченкового „Кобзаря”». У низці політо-

логічних праць 1917–18 рр. («Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації», «На порозі нової України» та ін.) обґрунтовував закон національного самовизначення, згідно з яким повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням потреб національного розвитку будь-якої народності, яка обіймає певну територію та володіє достатніми здатностями й енергією розвитку. Проте виступав проти гасла «Україна для українців», вважаючи, що Україна – «для всіх, хто живе на Україні і любить її», незалежно від етнічної приналежності. Вважав український народ народом західної культури, відстоював принципи демократії, захисту прав і свобод громадян, вважаючи інтерес трудового народу найважливішим законом будь-якої громадської організації. Схиляючись до принципу федеративного устрою України (поділ на землі), М. Грушевський певний час був прихильником федеративних відносин із Росією (що відобразилось і в його конституційному проекті 1905 р.), але з кінця 1917 р. перейшов на позиції державної самостійності України. Формою держави, на його думку, має бути демократична республіка, але з опорою на самоврядування.

Відомий політичний діяч та письменник Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951), як і М. Грушевський, був активним діячем націона- льно-визвольних змагань 1917–19 рр. – заступником голови Центральної Ради (й основним автором її чотирьох Універсалів), першим головою її Генерального Секретаріату, а також Директорії УНР. Будучи прихильником марксизму і соціалізму, різко розходився з ними в тлумаченні національного питання. У своїй праці про українську революцію «Відродження

33