ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

сті партійної системи може сприяти державне фінансування партій, які пройшли до парламенту. У Росії Закон «Про політичні партії» (2001 р.) вимагає від партії мати регіональні відділення не менше ніж у половині суб’єктів Російської Федерації і не менше 50 тис. членів – таким умовам відповідають близько 40 зареєстрованих партій.

Окремим явищем, притаманним деяким партійним системам, є утворення регіональних партій. Як правило, це стосується держав із федеративним устроєм або автономіями (Канада, Індія, Іспанія).

Партійна система і політичні партії в Україні

До початку 90-х років ХХ ст. в Україні, як і в Радянському Союзі загалом, діяла однопартійна система (слід пам’ятати, що історія багатопартійності в Україні починається з кінця ХІХ ст., але згодом після Жовтневої революції всі політичні партії, крім комуністичної, були заборонені і знищені). Ст. 6 Конституції СРСР закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС як основи політичної системи. Комуністична партія України (КПУ) була республіканською організацією КПРС і самостійності не мала. Власне, саме відміна 6-ї статті та впровадження багатопартійності стало одним із провідних гасел демократичної опозиції під час горбачовської перебудови. Починається швидка ерозія, а згодом відбувається розпад однопа-

ртійної системи. Цей процес мав кілька етапів та поворотних подій:

−1987–1988 pp. – виникнення неформальних (тобто неофіційних) полі-

тичнихорганізацій(УкраїнськаГельсінськаспілкатаін.);

−1989 p. – створення масової громадсько-політичної організації – НародногоРухуУкраїни(Із’їзд– вересень1989);

−1990 p. – початок легального утворення нових політичних партій на основі відміни 6 статті Конституцій СРСР та УРСР і прийняття союзного Закону «Про громадські об’єднання» (на початок 1991 р. в СРСР діяло вже близько 20 загальносоюзних і 500 республіканських партій, 10 тис. політклубів та громадсько-політичних організацій);

−серпень 1991 p. – невдалий путч у Москві, наслідком якого стала заборона діяльності КПРС та КПУ (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 30 серпня

1991 р.) і передача їх майна державі (Закон України «Про обернення майна КПУ та КПРС на державну власність» від 20 грудня 1991 р.). Фактично це означало кінець системи партократичногоправління.

Таким чином, до моменту проголошення незалежності України однопартійна система фактично була зруйнована. Втім, це ще не означало автоматичного виникнення багатопартійної системи. Молоді партії були ще занадто слабкі, щоб узяти на себе відповідальність за владу і переконати народ у своїй спроможності володарювати. Тому склалася ситуація, коли за умов існування багатьох політичних партій головні державні посади як виконавчої, так і законодавчої влади обіймали переважно безпартійні. Протягом наступних років в Україні тривав процес форму-

вання багатопартійності.

Головні засади політичного плюралізму, а також право на створення партій та інших громадських організацій і обмеження щодо цього визначені Конституцією України (1996 р.), Законом України «Про об’єднання громадян» (1992 p.) та Законом України «Про політичні партії в Україні» (2001 р.). Зокрема, ст. 15 Конституції

104

ПОЛIТИЧНI ПАРТIЇ. ГРОМАДСЬКI ОРГАНIЗАЦIЇ ТА РУХИ

України гарантує свободу політичної діяльності в умовах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності і забороняє державі визнавати будь-яку ідеологію як обов’язкову. Ст. 36 надає громадянам України право на свободу об’єднання у політичні партії й громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних й інших інтересів. Вона підкреслює, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Нарешті, ст. 37 установлює обмеження щодо діяльності політичних партій – забороняється діяльність таких організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини, здоров’я населення. Політичним партіям забороняється також мати воєнізовані формування; не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої й судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

За законом 1992 року політична партія реєструвалась, якщо підтримувалася не менше ніж 1000 громадянами; при цьому допускалось утворення політичних партій лише з усеукраїнським статусом. Закон 2001 року посилив цю норму, вимагаючи вже підписи не менше від 10 000 громадян України, зібраних не менше ніж у двох третинах районів не менше від двох третин областей України. Закон виключає подвійне членство в політичних партіях і допускає членство в них тільки громадян України, які мають право голосу.

Суттєвий вплив на формування багатопартійності в Україні здійснює роз-

ширення виборчих прав політичних партій. До 1997 року в Україні діяла мажорита-

рна виборча система, яка надавала політичним партіям (як і трудовим колективам) лише право висувати своїх кандидатів в одномандатних мажоритарних округах. На виборах до Верховної Ради 1998 року вперше була застосована змішана виборча система, яка перетворила політичні партії на безпосередніх суб’єктів виборчого процесу – половина депутатського корпусу тепер обиралась у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційним принципом від політичних партій. При цьому був визначений 4-відсотковий виборчій бар’єр. 8 політичних партій і блоків із 30, що брали участь у виборах 1998 року, подолали цей бар’єр й отримали депутатські мандати (Комуністична партія України, Народний Рух України, блок Соціалістичної і Селянської партій України, Партія зелених України, На- родно-демократична партія, Партія «Громада», Прогресивна соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана)). На парламентсь-

ких виборах 2002 року перемогу здобули лише 6 партій і блоків із 33 учасників виборів (Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», Комуністична партія України, «За єдину Україну», Блок Юлії Тимошенко, Соціалістична партія України, Соціалдемократична партія України (об’єднана)). Результатом є збільшення партійного представництва в українському парламенті: якщо у Верховній Раді, вибраній у 1994 p., безпартійні становили близько 55 % депутатів; то після виборів 1998 і 2002 року – лише 21–22 %.

105

ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

Нове виборче законодавство, прийняте навесні 2004 р. (набрало чинності з 1 жовтня 2005 р.), зафіксувало перехід до чистої пропорційної системи, при цьому не тільки на виборах до Верховної Ради, але й на виборах депутатів міських, районних та обласних рад. Отже, політичні партії (та їх блоки) стають основними суб’єктами виборчого процесу як на загальнонаціональних, так і на місцевих виборах. У виборах до Верховної Ради України 26 березня 2006 року брало участь 45 політичних партій та блоків партій.

Зростання кількості партій. Перші політичні партії були створені в Україні ще в 1990 році (Українська республіканська партія, Демократична партія України

та ін.); у подальшому їх число стрімко зростало, особливо під час підготовки до виборів. У 1994 р. в Україні діяло 30 зареєстрованих партій, у 1997 р. – близько 50, а в 2002 р. їх кількість зросла до 125. Процес перереєстрації, передбачений Законом «Про політичні партії в Україні», знизив цю цифру майже до 90, але до виборів 2006 року максимальна кількість відновилась (до кінця 2006 р. перелік зареєстрованих політичних партій зріс до 133).

Переважна більшість цих організацій залишається малочисельними, з нерозвиненою організаційною структурою, маловідомими і політично непомітними. Багато партій має досить вузьку або не властиву цьому типу громадських організацій соціальну орієнтацію (професійну, демографічну тощо). Існує суперечність між формально загальнонаціональним статусом, якого вимагає закон, і реальними електоратами партій, обмеженими окремими регіонами. У парламентських виборах беруть участь (самостійно або в блоках з іншими) трохи більше від половини зареєстрованих партій, при цьому реально можуть претендувати на місця в парламенті та участь у структурах влади лише 10–15 відносно відомих партій. Загалом це свідчить про те, що в Україні склалась багатопартійна система малих партій. Ураховуючи вимогу діючого закону, згідно з якою невисування політичною партією своїх кандидатів на парламентських чи президентських виборах протягом 10 років тягне за собою анулювання її реєстрації, можна передбачити поступове зменшення в подальшому кількості політичних партій в Україні. Втім, поки що об’єднавчі процеси серед політичних партій ідуть дуже важко, в той час як досить поширеною, особливо в 90-ті роки, була практика партійних розколів.

Далеко не всі політичні партії України можна ідентифікувати з певним ідеологічним напрямом. Досить виразною є ідеологічна спрямованість партій лівого,

комуністично-соціалістичного, напряму – Комуністична партія України (створе-

на в 1919, відтворена у 1993 p.), Соціалістична партія України (1991 p.), Прогресивна соціалістична партія України (1996 р.); національно-демократичного напряму – Народний Рух України (перетворений у партію з 1993 p.), Українська Народна Партія (1999 р.), Партія «Реформи і порядок» (1997 р.); pадикальнонаціоналістичного напряму – Українська національна асамблея (1991 р.); Всеукра-

їнське об’єднання «Свобода» (створена як Соціал-Національна партія України в 1991 р.); екологічного напряму – Партія Зелених України (1990 p.). Існують також партії конфесійної – Християнсько-демократична партія України (1992 р.), Партія мусульман України (1997–2005 рр.) та етнічної – Слов’янська партія (створена як Громадянський конгрес України в 1992 р.), Партія «Руський блок» (2001 р.), дві партії угорців України (2005 р.) – спрямованості.

Проте більшість провідних політичних партій – Народна партія (створена як Аграрна партія України в 1996 р.), Партія регіонів (створена як Партія регіона-

106

ПОЛIТИЧНI ПАРТIЇ. ГРОМАДСЬКI ОРГАНIЗАЦIЇ ТА РУХИ

льного відродження України в 1997 р.), Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» (1999 р.), Партія промисловців і підприємців України (2000 р.), Політична партія

«Народний Союз Наша Україна» (2005 р.)та інші сьогодні намагаються позиціонувати себе як центристські, визначаючи свою програму не ідеологічними принципами, а прагматичними позиціями провладності або опозиційності («пропрезидентські» й «антипрезидентські»).

У зв’язку з цим треба звернути увагу на поняття «партія влади», яке використовується в різних значеннях, залежно від історично-політичного контексту. Після розпаду однопартійної системи «партією влади» стали метафорично називати правлячу еліту, яка склалась здебільшого з колишньої паpтійно-деpжавної номенклатури із залученням представників нової, демократичної еліти, та не була оформлена в якусь політичну організацію. З кінця 90-х років ця еліта знову починає використовувати для політичної підтримки своєї влади ту чи іншу політичну партію. У різні роки на роль подібних «партій влади» висувались Народно-демократична партія, Партія «Демократичний Союз», Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія регіонів, Політична партія «Народний Союз Наша Україна».

Тільки зі становленням реальної багатопартійної системи поняття «партія влади» буде означати правлячу партію, яка перемагає на демократичних виборах і формує на цій основі виконавчу владу.

Громадські організації. Громадсько-політичні рухи

Громадські організації – це об’єднання громадян із метою задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів. Формально такі ор-

ганізації не є складовими частинами політичної системи. Але остільки, оскільки вони виражають соціально значущі інтереси (це передусім профспілки, об’єднання підприємців, жінок, ветеранів, молоді тощо), вони набувають певної політичної ролі. Інша справа, якщо організації задовольняють приватні інтереси громадян – тоді, як правило, вони зовсім не втручаються у політику (товариства філателістів, мисливців, рибалок тощо).

За своєю спрямованістю громадські організації розподіляються на такі групи:

•професійні (профспілки, напр. Федерація незалежних профспілок України, Всеукраїнський союзробітників, асоціаціїфермерів тощо);

•економічні (об’єднання підприємців, банкірів – Українська спілка промисловціві підприємців, Радатоваровиробниківіроботодавцівтаін.);

•соціально-демографічні (ветеранські, жіночі, молодіжні – Союз Чорнобиль, Українська студентська спілкайін.);

•конфесійні (церкви, релігійні общини, релігійні об’єднання ми-

рян);

•культурологічнііпросвітницькі(напр., «Просвіта», «Знання»);

•творчі(об’єднанняписьменників, артистів, художників);

•спортивно-туристськітаоздоровчі;

•науковітанауково-технічні;

107

ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

•оборонні (напр., Добровільне товариство сприяння обороні Укра-

їни);

•національно-культурні (зокрема, організації етнічних меншин або їхоб’єднання, напр., Асоціаціянаціонально-культурнихоб’єднаньУкраїни);

•екологічні(напр., Зеленийсвіт).

Громадські об’єднання є інститутами громадянського суспільства, тією ланкою, що пов’язує його з державою. Такі громадські об’єднання в політології нерідко називають «групами інтересів». Відповідно групи інтересів визначаються як «добровільні об’єднання людей, створені для вираження і задоволення їхніх інтересів у відносинах із різними політичними інститутами, насамперед із державою» (П. Шляхтун). Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об’єднання тоді, коли вони або розв’язують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об’єднаннями. Від політичних партій групи інтересів відрізняються тим, що не прагнуть до політичної відповідальності, не ставлять собі за мету оволодіння державною владою, а обмежуються лише впливом на неї.

Німецький політолог Ульріх фон Алеман пропонує таку типологію груп інтересів залежно від п’яти різних суспільних сфер діяльності:

1.Організовані інтереси в економічній сфері та у сфері праці: підприємницькі об’єднання й об’єднання самостійних категорій працівників; профспілки; споживчі спілки.

2.Організовані інтереси в соціальній сфері: об’єднання захисту соціальних прав (на зразок товариства сліпих); об’єднання соціальних досягнень (наприклад, благодійні громадські спілки та заклади); групи самодопомоги.

3.Організовані інтереси у сфері дозвілля й відпочинку: спортивні спілки та об’єднання; гуртки для спілкування і реалізації хобі.

4.Організовані інтереси у сфері релігії, науки і культури: церкви, секти; наукові асоціації; загальноосвітні гуртки, клуби мистецтва.

5.Організовані інтереси в суспільно-політичній сфері: духовні, етнічні, правозахисні об’єднання; громадсько-політичні об’єднання (екологічні, за роззброєння, емансипацію жінок тощо).

До громадсько-політичних організацій належать перш за все рухи,

тобто широкі об’єднання громадян різних політичних переконань, спрямовані на досягнення конкретної мети або розв’язання конкретної суспільнополітичної проблеми. Від політичних партій вони відрізняються відсутністю розгорнутих ідейно спрямованих програм; відсутністю фіксованого членства або дозволом подвійного членства; короткочасністю існування; відсутністю або аморфністю організаційних структур; тиском на владу замість прямої участі у владі. Втім, межа між партією й рухом досить гнучка,

ів колишніх соціалістичних країнах такі рухи, які виконували завдання руйнування колишньої системи, як правило, чи розпадались, чи перетворювались у політичні партії (Солідарність у Польщі, Саюдіс у Литві, Народний Рух України та ін.). Сьогодні створення громадсько-політичних

108