Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Politologia_Posibnik_Alyayev.pdf
Скачиваний:
96
Добавлен:
05.03.2016
Размер:
2.5 Mб
Скачать

РОЗДІЛ ІІІ

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

ТЕМА 12. ЛЮДИНА І ПОЛІТИКА

Человек – животное политическое. Аристотель

Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах.

Загальна декларація прав людини

Політична соціалізація особистості

Особистість у філософському розумінні є духовною істотою, духовною серцевиною біосоціального організму – людини. Так, С. Франк визначає особистість як «носія і творця духовних цінностей», вона – «жива й вічна лабораторія духовної творчості, єдина на землі реальна точка, в якій та через яку діє божий дух».

Особистість існує в суспільстві і є первинним суб’єктом будь-яких суспільних відносин, зокрема й політичних. Становлення особистості як суб’єкта політики відбувається поступово, у процесі її політичної соціалі-

зації. Цей процес можна визначити як вступ, уростання особи у світ політики: формування політичних уявлень, орієнтацій та установок, набуття навичок політичної участі та властивостей певної політичної культури.

Політичні уявлення, цінності й установки не даються від народження, а набуваються під час становлення особистості.

Політична соціалізація відбувається двома шляхами, які в реальному житті тісно переплітаються:

1)передання новим поколінням політичного досвіду попередніх поколінь, який утілений у нормах політичної культури (в процесі родинного виховання, навчання в школі, через засоби масової інформації тощо);

2)здобуття особистістю нових політичних знань і нового, власного політичного досвіду.

Соціалізація може бути прямою – політичні зібрання та мітинги, виборчі кампанії, політична пропаганда та вивчення політичних наук; або побічною – несвідоме наслідування батьків дітьми. В соціалізації індивід не

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

є повністю пасивним суб’єктом, але й не є єдиним діючим – індивіди соціалізують себе і соціалізуються.

У західній емпіричній політології виокремлено три етапи політичної соціалізації. На першому – від 3–5 до 12–13 років – дитина ідентифікує себе з батьками, які беруться за зразок, є прикладом для наслідування. При цьому, якщо спочатку політичні орієнтації дитини вирізняються позитивним характером і персоніфіковані, то приблизно після 7 років вона починає усвідомлювати більш абстрактні поняття та політичні символи, поступово зростає політична поінформованість. На другому етапі – від 13 до 18 років

– як правило, формується політичне «Я», набуваються знання про ролі й функції політичних інститутів та осіб, зростає політична залученість. На третьому етапі – з 18 років – людина вступає в такі самі стосунки зі світом політики, як і дорослі (зокрема, набувається і юридичний статус повноліт-

тя, тобто дієздатності).

Людина і держава. Мотиви та характер політичної участі

Політична соціалізація особистості може виявлятись як у формі піднесення почуття особистості та її політичної активності, так і у феномені політичного відчуження. Взаємини особи і влади можуть будуватись або на моделі «підкорення», де на першому місці стоїть опрацювання механізму здійснення влади та ієрархія підданства, або за моделлю «інтересу», де інтереси людини стають провідним механізмом політичного регулювання.

Узагалі людина вільна як брати участь у політичному житті, так і уникати цього. Наприклад, у сучасних демократіях набув поширення абсентеїзм (від лат. abcens – відсутній) – байдуже ставлення людей до здійснення своїх громадянсько-політичних прав, ухилення від участі у виборах, від голосування на них. Вирішальними тут є певні особисті мотиви. Так, мотивами участі можуть бути: впевненість у власній компетенції; схильність до спілкування; спроба довести власну перевагу; матеріальні стимули; вплив популярних політичних лідерів; вплив засобів масової інформації; впевненість у праві давати політичні оцінки і рекомендації та ін. Мотивами неучасті можуть бути, навпаки: малий зиск; дуже низька можливість вплинути на хід подій; упевненість, що перспективи будуть добрі й без участі; або несвідомі мотиви.

За своїм характером політична поведінка (участь або неучасть) людини може бути конформістською або нонконформістською. Конформізм (лат. conformіs – подібний, схожий) означає некритичне сприйняття і слі-

дування пануючим думкам та стандартам, стереотипам, традиціям, авторитетам, принципам, установкам та пропагандистським кліше. Кон-

формізму властиві такі риси: відсутність індивідуальності, стандартність, маніпульованість, консерватизм. У його формуванні вирішальну роль можуть відігравати страх, пропаганда, фактична віра у володіння вищою та

124

ЛЮДИНА I ПОЛIТИКА

єдиною істиною. Нонконформізм означає протилежну позицію – відмову від звичних та загальноприйнятих стереотипів і забобонів, невіру в авторитети, пошуки шляхів самореалізації, особисту ініціативу. У тоталітар-

них режимах нонконформістьска активність особистості проявляється як інакомислення – наприклад, дисиденство (лат. dіssіdens – незгодний) у Радянському Союзі. Між тим, навіть у ліберальних суспільствах потенціал конформістської поведінки, як правило, переважає. Дослідження американських вчених, наприклад, засвідчили: у будь-якій групі людей завжди знайдеться 10 % тих, хто буде порушувати закони і правила співжиття; інші 10 % ніколи і ні з якої причини їх не порушать, натомість інші 80 % будуть вести себе так, як ведуть лідери, еліта – тобто конформістськи.

Місце і роль особистості в системі політичних відносин визначається орієнтацією системи стосовно двох полюсів – етатизму, який утверджує домінування інтересів держави та його інститутів над політичною волею громадян, й індивідуалізму, який підкреслює суверенність громадянських прав кожної людини. В першому випадку маємо справу з патерналістською системою «держава–підданий», системою державного піклування і свавілля, де підданий фактично позбавлений свободи вибору, підпорядкований абсолютній владі. Етатизм (від франц. etat – держава) як політика – це поширення повноважень держави на всі без винятку царини життя; як тип політичної свідомості людей полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У другому випадку – в системі «громадянин–держава» – права людини та громадянина розглядаються як найвища цінність, а їх гарантування – як головна соціальнополітична функція держави. Конструкція такої системи ґрунтується на ідеї природного права.

Природні права і свободи особистості: теорія та практика

Ідея природних прав людини виникла вже в античну епоху, а згодом була перейнята християнством. У класичному вигляді ця теорія складається в Новий час, зокрема у вченні Дж. Локка (XVІІ ст.). Він сформулював три головних природжених права особи, що їх індивіди визнають один за одним у «природному стані» і потім гарантує держава: право на життя, свободу й власність. Першими політико-правовими документами, що кодифікували зміст цих невід’ємних прав, були Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.) та Білль про права (США, 1791 р.). На те-

ренах України політичні права набули юридичної чинності в постановах російського Тимчасового уряду й Універсалах Центральної Ради 1917 р.

Уконцепції природних прав розрізняються поняття «права людини»

і«права громадянина». Права людини розглядаються як природна приналежність кожної особистості й не пов’язані зі статусом громадянина певної країни. Це, наприклад, свобода совісті і віросповідання, право на шлюб,

125

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

право на вільне висловлювання думок та ін. Саме свобода віри є дійсно первинним правом, яке безпосередньо випливає з начала свободи як витоку духовного життя людини. Громадянськими правами користуються тільки громадяни даної країни. Це рівність перед законом, право вільного вибору місця проживання, свобода об’єднань і зборів, політичні права (право обирати та бути обраним, брати участь в управлінні державою тощо).

Зюридичної точки зору про права й свободи зазвичай йдеться як про явища одного порядку. Різницю вбачають лише в тому, що порядок реалізації права регламентується, а під свободою людини розуміється сфера її поведінки, до якої держава зобов’язалася не втручатися. При цьому і права, і свободи як можлива поведінка особи чи групи осіб мають гарантуватися правовим актом.

За своїм змістом права і свободи розрізняються на елементарні права особистості (право на життя, особисту недоторканність, недоторканність житла, таємниця листування й іншої кореспонденції, право на судовий захист, презумпція невинності тощо), політичні права (свобода думки та слова, свобода зборів та мітингів, свобода об’єднання в політичні партії, право брати участь в управлінні державою тощо) і соціально-економічні права (право на працю, підприємницьку діяльність, освіту, охорону здоров’я, соціальний захист, відпочинок тощо). Історично остання група прав сформувалась пізніше, й вони не завжди проголошуються конституціями окремих держав, але регулюються іншими законами та відповідною політикою держави. Права людини можуть формулюватись або негативно (як охорона автономії особистості від якихось посягань), або позитивно (як такі, що надають особистості право вільного вибору).

Права і свободи можуть підлягати певним обмеженням, спрямованим на захист суспільних інтересів загалом. Їх реалізація кінець кінцем залежить від виконання людиною її обов’язків. Серед таких обов’язків людини перед державою найважливішими є виконання законів, сплата податків та військова служба. Важливо також, щоб виконання цих обов’язків було не тягарем, який намагаються скинути, а служінням, яке освячене вірою. Саме моментом служіння як верховним началом визначена, на думку С. Франка, вся структура прав і обов’язків, що утворює суспільний лад. Вирішальну роль тут відіграє правосвідомість.

Зіншого боку, реалізацію прав та свобод мають забезпечувати державні гарантії: економічні, соціальні, політичні, юридичні.

Права людини і громадянина в міжнародному та національному праві

У ХХ ст. світовим співтовариством було прийнято кілька важливих документів, які на сучасному рівні розглядають проблему захисту прав людини. Це перш за все документи Організації Об’єднаних Націй: Загаль-

126

ЛЮДИНА I ПОЛIТИКА

на декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.). У 1959 р. ООН прийняла також Декларацію прав дитини. ООН прийнято також низку документів, спрямованих проти дискримінації (лат. dіscrіmіno – розрізняю, розділяю), тобто порушення, обмеження або позбавлення прав людини за ознаками релігійної, расової, національної приналежності. Загалом до «праволюдської» галузі міжнародного права входить понад 200 актів ООН та понад 100 міжнародноправових актів регіонально-континентальних організацій. У червні 1993 р.

відбулась Всесвітня конференція з прав людини у Відні. Довгий час у стру-

ктурі ООН працювала Комісія з прав людини, яка здійснювала моніторинг стану справ у цій царині у всіх країнах світу. З червня 2006 року розпочав роботу новий орган ООН – Рада з прав людини. Її складають 47 держав, що обираються на 3 роки (до 2008 року членом Ради є й Україна).

Разом з тим, сьогодні багато членів ООН, передусім з азіатськоафриканського регіону, звертає увагу на те, що міжнародні документи з прав людини не повинні уніфікувати спосіб розв’язання цих питань у всіх країнах. Обсяг громадянських та політичних свобод, соціальноекономічних прав залежить від конкретного стану суспільства – як матеріального, так і духовного, тобто від ментальних особливостей та культурнорелігійних традицій. Це відображено, зокрема, в регіональних конвенціях із прав людини – Американській (1969), Африканській (1981).

Найбільш розвиненою виглядить система захисту прав людини, створена в Європі. Цей напрям діяльності став пріоритетним перш за все для Ради Європи, яка в 1950 р. прийняла Європейську конвенцію про за-

хист прав людини і основоположних свобод 1. Додатковий Протокол № 6

до цієї конвенції (1983 р.) зобов’язує, зокрема, держави-учасниці відмінити смертну кару 2. На підставі конвенції був створений міжнародний механізм захисту прав людини – Європейський суд з прав людини в Страсбурзі, який діє з 1959 р. До компетенції суду належить розгляд позовів громадян до держав із приводу різноманітних порушень прав людини 3. Додаткові ме-

1Ратифікована Україною в 1997 р.

2Протокол № 6 ратифікований Україною в 2000 р. з урахуванням ст. 2, яка передбачала можливість застосування смертної кари лише за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни. З березня 1997 р. в Україні де-факто діяв мораторій на застосування смертної кари, а 1 вересня 2001 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс, в якому смертна кара була замінена на довічне ув’язнення. У 2002 р. був прийнятий (і тоді ж ратифікований Україною) додатковий Протокол № 13 до Європейської конвенції, який передбачає скасування смертної кари без будь-яких виключень.

3У 2005 році Україна зайняла друге місце (після Турції) серед країн – членів Ради Європи за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини. За останній час Європейський суд ухвалив близько 180 рішень на користь громадян України, на розгляді суду знаходяться близько 5 тис. українських справ.

127

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

ханізми передбачені Європейською конвенцією з попередження тортур і нелюдського, або такого, що принижує гідність, поводження або пока-

рання (1987 р.). У 1999 р. Радою Європи запроваджена спеціальна посада

Комісара з прав людини.

Ще один важливий документ Ради Європи – Європейська соціальна хартія (1961 р., переглянута в 1996 р. 1), яка регулює права зайнятості та соціальної згуртованості (зокрема, об’єднання в профспілки). У додаткових протоколах до хартії закріплені права на захист від бідності і соціального відчуження, на належне житло, на захист у випадку звільнення з роботи тощо.

7 грудня 2000 р. була прийнята Хартія Європейського Союзу про основні права. Це перший документ, який ставить за мету захист особи не тільки від держави та її органів, а й від наддержавної організації, якою є сьогодні Європейський Союз. На відміну від традиційного для західної доктрини прав людини поділу прав і свобод на першорядні – перш за все, громадянські й політичні права, – і «другорядні», до яких зараховували соціально-економічні, Хартія розглядає всі особисті, політичні та соціаль- но-економічні права як основні. Вони об’єднані навколо засадничих прин- ципів-цінностей, які ґрунтуються на духовному, моральному й історичному спадкові народів Європи: принципові поваги до людської гідності, принципові забезпечення прав і свобод людини та громадянина, принципові рівності, принципові солідарності, принципові демократії й принципові правової держави.

Україна ратифікувала і розглядає як частину власного законодавства основні міжнародні документи з прав людини, а також закріпила ці права у власних правових актах. Конституція України, прийнята у 1996 році, проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження й забезпечення прав та свобод людини – головним обов’язком держави. У ІІ розділі Конституції визначені всі основні права, свободи й обов’язки людини і громадянина, виходячи з принципу рівності людей у своїй гідності та правах.

Зокрема, це такі права людини, як невід’ємне право на життя (ст. 27), заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження і покарання (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), таємниця кореспонденції (ст. 31), охорона від втручання в особисте й сімейне життя (ст. 32), свобода пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському й місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38), право збиратися мирно,

1 Ратифікована Україною в 2006 р.

128

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]