ТЕМА 17. ПОЛІТИКА ТА РЕЛІГІЯ

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

джабу, в ірано-іракській війні 80-х років та спробах поширити іранську «шиїтську революцію» 1979 р. на інші країни тощо. Зрештою, релігійний чинник набуває загрозливої форми «конфлікту цивілізацій» (С. Хантінгтон) у міжнародному тероризмі, який виправдовується ідеєю ісламського джихаду (священної війни проти невірних).

Усе це вимагає від сучасних політиків, а також громадянського суспільства обов’язково враховувати інтереси різних конфесійних груп, міжконфесійні стосунки у своїй діяльності. Прикладами непродуманих вчинків, які спровокували небезпечне загострення відносин між християнським і мусульманським світами, стали публікація «Сатанинських віршів» Салмана Рушді (за що в 1989 р. він був засуджений до смертної кари іранським керівником аятолою Хомейні і вимушений був багато років ховатися під прикриттям британських спецслужб), а також публікація в датських та інших європейських газетах на початку 2006 р. карикатур на пророка Мухаммада, що викликало вибух обурення й антиєвропейські акції мусульман у багатьох країнах світу. Виправдання публікацій, які можуть образити релігійні почуття людей, принципами свободи слова не витримує критики, адже жодна свобода однієї людини не може реалізовуватись на шкоду свободі та гідності інших людей.

Церква і держава: типи та форми взаємин

Первісні держави, як правило, будувались на релігійному, сакральному (священному) ґрунті, тобто релігійно легітимізували свою владу. Фараони, імператори, царі виступали від імені богів або самі обожнювались («царебожжя»). Велику роль у політичному житті відігравали служителі культу – жерці. Таким чином, у стародавніх суспільствах світська та духовна влада, як правило, поєднувались. Первісна форма теократії – це «божественна влада», яка здійснювалась «земними богами» або їх нащадками, представниками й служителями. Право в таких суспільствах теж мало релігійний характер.

Із виникненням християнства з’являється принцип поділу світської і духовної влади, особливо у період, коли воно ще не було державною релігією. Але й пізніше християнська церква наголошує на різниці між світською владою, яка править тілами, і божою, яка править душами (теорія «двох мечів»), підкреслюючи при цьому пріоритет церковної влади. Втім, на практиці питання про їх співвідношення розв’язувалось по-різному.

Історично виникла різниця між західною і східною християнськими церквами. У західному християнстві (католицизмі) зросло значення рим-

ського єпископа (папи) і склались передумови для виникнення християн-

ської теократії, тобто політичної влади глави церкви та духівництва. Вла-

да папи стає вищою за владу світських монархів, і сам папа став світським монархом. Згодом, однак, окремі монархи розпочали боротьбу проти пап-

164

ПОЛIТИКА ТА РЕЛIГIЯ

ської влади, а одночасно – проти влади церкви. З розвитком капіталістичних відносин і наукових знань поширився процес секуляризації, тобто

вивільнення різних сфер суспільства від впливу релігії та церкви. На проти-

вагу секуляризму з кінця XІX ст. виникає суспільно-політичний рух клерикалізму, який вимагає посилення ролі церкви в політичному і духовному житті суспільства.

У східному християнстві (православ’ї) формулювався принцип співпраці, «симфонії» між церквою та державою. Ідеал тут – православний цар, що відстоює Божу правду, але не очолює церкву як організацію (єдиний глава якої – Ісус Христос). На практиці це набувало форми цезаропа-

пизму, тобто залежності церкви від політичного вождя, який фактично перебирає і функції керівника духовної влади (Візантія, Московське царство й Росія, особливо після реформ Петра І).

Східні релігії (напр., іслам) здебільшого залишились у межах принципу єдності світської та духовної влади, але процеси секуляризації західного зразку йдуть і тут.

Сучасні релігії та їх політична роль

У сучасному світі співіснують три світові релігії (християнство, іс-

лам, буддизм) і багато національних релігій та племінних культів (іудаїзм,

індуїзм, конфуціанство, синтоїзм, різні форми анімізму тощо). Останнім часом поширюються нові, нетрадиційні релігії й культи.

Християнство розподіляється на три головні гілки: католицизм, православ’я, протестантизм. За даними британського інституту «Chrіstіan Research», сьогодні у світі нараховується 2,12 млрд. християн, і їх кількість за 5 років зросла на 140 млн. При цьому на європейському континенті чисельність християн скорочується, у той час як зростає в Африці й Азії. При цьому швидше за всіх зростає паства харизматичних незалежних церков. Держави, де поширене християнство, будуються на принципах секуляризації, відокремлення церкви від держави, – лише Ватикан є теократичною державою, а в протестантських країнах Скандинавії, Великобританії та католицькій Ірландії пануюча релігія вважається державною.

Католицизм (за даними 2004 року у світі 1,086 млрд. католиків) переважає в багатьох країнах Європи (Італія, Іспанія, Франція, Португалія, Австрія, Бельгія, Польща, Хорватія, Ірландія та ін.) і Латинської Америки, на Філіппінах, охоплює половину або значну частину населення Німеччини, Канади, США. Главою католицької церкви є папа римський (із 2005 р.

– Бенедикт XVІ, німець), одночасно він є главою міста-держави Ватикан – абсолютної теократичної монархії. Підставою соціально-політичної діяльності сучасного католицизму (в дусі клерикалізму) є енцикліка папи Лева ХІІІ «Rerum novarum» («Про нові речі», 1891 р.) та інші документи Ватикану. З того часу в багатьох країнах Європи були створені християнські

165

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

(християнсько-демократичні) партії і християнські профспілки. Християн- сько-демократичні партії об’єднані в Християнсько-демократичний інтернаціонал і неодноразово приходили до влади (зокрема, в Німеччині ХДС/ХСС Г. Коля знаходилась при владі з 1982 по 1998 роки).

Православ’я переважає в Росії, Україні, Білорусі, Молдові, Румунії, Болгарії, Сербії, Чорногорії, Македонії, Греції, Грузії і на Кіпрі. Існує 15 автокефальних (самостійних) і 4 автономні православні церкви, ще кілька намагаються здобути автокефалію (у тому числі в Україні). Православна церква веде активну громадську, миротворчу діяльність, спрямовану на поширення злагоди і подолання конфліктів, але, як правило, не втручається безпосередньо у боротьбу за владу.

Протестантизм розподіляється на кілька напрямів, що виникли протягом XVІ–XX ст., та переважає в Скандинавських країнах, США, Німеччині, Великий Британії, Нідерландах, Канаді, Швейцарії; активно поширюється в країнах Африки й Азії, а також у східноєвропейських і пострадянських країнах.

Іслам налічує 1,3 млрд. вірних (дві головні гілки – суніти і шиїти), які становлять понад 20 % населення Азії (Близький та Середній Схід, Центральна Азія, Бангладеш, Індонезія) і 50 % – Африки (переважно Північна), в 35 країнах є переважаючою більшістю. Іслам завжди будувався на концепції злиття й поєднання духовної та світської влади. І зараз у 28 аф- ро-азіатських державах іслам визнаний державною (офіційною) релігією, деякі з них іменуються ісламськими (Іран, Афганістан, Мавританія). Активно діють ісламські партії-рухи та напівлегальні організації («братимусульмани», ХАМАС). В ісламських державах чинною є система мусульманського права та судочинства (шаріат). Політична роль і активність ісламу останнім часом зростає. З 1969 р. діє Організація ісламської конференції, яка об’єднує 57 держав. Фактор ісламської міграції є зростаючою проблемою для європейських країн (Франції, Німеччини, Великої Британії) та США.

Буддизм (понад 350 млн. віруючих) є державною релігією в Таїланді, поширений в інших країнах Східної і Південно-Східної Азії; у формі ламаїзму панує в Бутані й Тибеті, Монголії, Калмикії, Бурятії, Туві. Діє міжнародна організація Всесвітнє братство буддистів, активну миротворчу діяльність проводить глава тибетських буддистів далай-лама XІV, але все ж таки значної політичної ролі буддизм не відіграє.

Національні релігії (індуїзм і джайнізм, конфуціанство і даосизм,

синтоїзм та ін.), як правило, зараз не мають статусу державних (фактично державною релігією є іудаїзм в Ізраїлі), але є активними суспільними силами.

166