ТЕМА 4. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ СУЧАСНОСТІ
Консерватор – либерал, которого только что ограбили.
Либерал – тот, кого радикалы считают консерватором, а консерваторы – радикалом.
Радикал – консерватор, потерявший работу.
Коммунист – человек, у которого нет никаких шансов стать капиталистом.
Из словаря Эвана Эзара
Поняття політичної доктрини і політичної ідеології
Політична доктрина – це сукупність поглядів на шляхи та цілі суспільно-політичного розвитку, а також на засоби та методи досягнення цих цілей. Основою політичної доктрини є політична ідеологія як система ідей, яка виражає інтереси й ідеали (світогляд) певної частини суспільства (стану, класу, нації тощо) або суспільства загалом. Ідеологія передбачає переконання, віру в істинність та здійсненість притаманних їй уявлень.
Поняття «ідеологія» у значенні науки про ідеї вперше застосував французький філософ Дестют де Трасі («Елементи ідеології», 1801); у
більш сучасному розумінні – як система ідей, визначена соціальноекономічними відносинами – воно було розвинене К. Марксом і Ф. Енґельсом («Німецька ідеологія», 1846). Класичні політичні ідеології
(консерватизм, лібералізм, соціалізм) зростають на ґрунті ідей Просвітництва, промислової революції та політичних революцій XVІІІ ст., розвиваються в ХІХ ст., зазнають суттєвих трансформацій у ХХ ст. і переживають кризу на межі ХХІ ст. Значущими інваріантами традиційних ідеологій стали «антиідеології» (антимарксизм, антифашизм тощо) та «неоідеології» (неомарксизм, неолібералізм тощо). З середини ХХ ст. одна одну змінюють суспільні хвилі деідеологізації (заперечення права на існування ідеології) та реідеологізації (відновлення суспільної ролі ідеологій).
Існує традиційне розрізнення політичних доктрин, ідеологій та рухів (партій) на «ліві» й «праві». Історично воно пов’язане з подіями Великої Французької революції, коли під час Генеральних штатів 1789 р. простолюд сидів ліворуч від короля, а дворянство займало більш почесне місце з правого боку. З тих пір «лівими» називають більш радикальні та егалітарні напрями, а «правими» – більш консервативні або реакційні. Поступово виникають похідні визначення, які додаються як до «лівих», так і до «пра-
ПОЛIТИЧНI ДОКТРИНИ СУЧАСНОСТI
вих» – «крайні» («екстремісти», «радикали», «ультра») або «поміркова-
ні»; відповідно з’являються також «центристи». Проте чим далі, стає очевиднішим, що ці суто просторові визначення не мають усталеного ідеологічного змісту, а скоріше віддзеркалюють ситуативні відносні позиції. Будь-які партії, знаходячись при владі та намагаючись її зберегти, правішають (навіть комуністи), у той час як опозиційне становище сприяє полівінню. Лівацтвом називають відповідно дотримування поглядів та політики, які в політичному спектрі даного руху вирізняються наполяганням на набагато швидших, рішучіших і радикальніших змінах, ніж ті, що їх прагне більшість членів цього руху чи керівництво організації.
Консерватизм та неоконсерватизм. Клерикалізм і солідаризм
Консерватизм (від лат. conservare – зберігати) – це схильність до усталених, традиційних суспільних структур й ідей. Як тип соціальної психології, зорієнтований на зберігання існуючих суспільних структур, консерватизм існував завжди. Англійський історик Т. Маколей писав: «Дух человеческий увлекается в одно из противоположных направлений – либо прелестью привычки, либо прелестью новизны». Тому в усякому суспільстві, за словами Ф. Достоєвського, існує консервативна більшість та реформаторська меншість. Саме консерватизм більшості забезпечує стабільність суспільства і спадкоємність його розвитку.
Уперше термін «консерватизм» уживає французький письменник Ф. Шатобріан в період Великої Французької революції, визначаючи ним позицію та політичні вподобання феодальної аристократії. З 1832 р. «консервативною» вперше називають політичну партію – англійську партію торі. Політична філософія консерватизму обґрунтовує прагнення зберегти те, що вважають за найкраще в усталеному суспільстві. Серед її засновни-
ків – Е. Берк (Англія) та Ж. де Местр (Франція). Е. Берк («Міркування про революцію у Франції», 1790) заперечує радикальні реформи, основані на абстрактних принципах, і обстоює чесноти, часто приховані, усталених інституцій. Основну тезу філософії консерватизму він формулює так: немає підстав вважати, що будь-який індивід або навіть група індивідів мудріші за весь людський рід, мудрість якого міститься у спадку минулого.
Звертання до історії – головне в консервативній традиції. Але це звертання може мати різну мету: захист непорушності статус-кво проти будь-яких перетворень (крайній консерватизм); певний тип соціальних змін, але за умови збереження їх спадкоємності (поміркований консерватизм); відтворення певного соціального ідеалу, вже зруйнованого і залишеного в минулому (реставрація). Найзагальнішою рисою консерватизму є опір надто ідеалістичним формам виправдання суспільних змін «абстрактними» ідеями, а не досвідом. Проте з такої точки зору консерватизм по-
39
ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ
стає передусім як позиція політичної реакції і тільки потім – як визначена сукупність ідей.
Розрізняють структурний та ціннісний консерватизм. Структурний робить наголос на збереженні існуючих політичних та соціальних структур (напр., форми правління, законів, організацій тощо). Ціннісний консерватизм, не заперечуючи можливість структурних перетворень, намагається зберегти традиційні соціальні цінності (сім’ї, моралі, релігії, патріотизму, націоналізму тощо).
Як приклад ціннісного консерватизму може розглядатись християнський демократизм. Він виник у ХІХ ст. як відповідь на поширення ліберального капіталізму та соціалізму. Програмним документом стала енцикліка папи Лева ХІІІ «Rerum novarum» («Про нові речі», 1891). Като-
лицька церква звернулась до демократичних політичних форм із метою захисту традиційних християнських цінностей родини і гармонійного соціального ладу. Згодом виникають численні християнсько-демократичні політичні партії, профспілки, молодіжні й інші громадські організації, які відстоюють ідеї клерикалізму (від лат. clerіcalіs – церковний), тобто поширення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя і посилення суспільної спрямованості у діяльності самої церкви.
Католицький клерикалізм прийняв у якості соціальної доктрини концепцію солідаризму (від франц. solіdaіre – діючий заодно). Започаткована у французьких соціологічних ученнях початку ХХ ст. (Е. Дюркґейм, Л. Дюґі, Л. Буржуа, С. Буґле), вона проголошує первинним чинником життя і діяльності будь-якого суспільства не класову боротьбу, а солідарність його членів, «співробітництво й примирення класів». Солідаризм спрямовується як проти марксизму, так і проти занадто індивідуалістичного лібералізму. Австро-німецькі солідаристи-клерикали 20-х років ХХ ст. (Г. Пеш, О. Шпанн) пропонували модифікувати державну систему шляхом створення професійно-станових корпорацій як основних каналів зв’язку між державою (правлячою «органічною» елітою) та суспільством. У демагогічних цілях до ідеї солідаризму звертався фашизм, що призвело до її певної дискредитації. Український солідаризм обґрунтовувався ідеологами ОУН (М. Сціборський); російський солідаризм розвивався ідеологами емігрантського Народно-Трудового Союзу (С. Левицький). Із 60–70-х років ХХ р. на ідеях солідаризму знову ґрунтуються концепції «соціального партнерства», «асоціації праці і капіталу» тощо.
У 70-х роках ХХ ст. набув поширення неоконсерватизм, політичними лідерами якого були Р. Рейґан та М. Тетчер. Дві центральні ідеї – підкорення індивіда державі й забезпечення політичної й духовної спільності нації. Неоконсерватизм проти втручання держави в економічне життя суспільства (в цьому він зближується з економічним лібералізмом), але за найсильніше втручання в політику. Він відстоює концепцію «обмеженої
40
ПОЛIТИЧНI ДОКТРИНИ СУЧАСНОСТI
демократії», згідно з якою демократія призводить до кризи управління. Тому неоконсерватори кажуть про необхідність більш активної та виразної політики, про те, щоб виключити значну частину політичних рішень зі сфери демократії. При цьому рішення, що приймаються авторитарно, виправдані не мораллю або навіть законом, а загальними інтересами нації. Неоконсерватизм багато в чому спирається на релігію, захищає цінності сім’ї та моралі. Пріоритет політики виявляється в пріоритеті зовнішньополітичних завдань, державного самоутвердження нації (звідси – небезпека великодержавності), а також у критиці соціальних завдань держави, які, з точки зору неоконсерваторів, обмежують свободу, породжують соціальне споживацтво.
Лібералізм та його еволюція
Термін лібералізм (лат. lіber – повітря, lіberalіs – причетний до свободи) вперше використовується укладачами іспанської конституції 1812 р., хоча ліберальні ідеї формувалися вже в XVІІ–XVІІІ ст. Лібералізм означає1): образ мислення та діяльності, умонастрій, якому притаманне незалежне ставлення до традицій, звичок, догм, намагання і здатність до активного самовизначення у світі;
2) сукупність політичних та економічних програм, які мають на ме-
ті знищення або пом’якшення різних форм державного та суспільного примусу, що застосовуються до індивіда.
Ідейні витоки лібералізму – в індивідуалізмі античності і християнства, який був розвинутий в період Ренесансу й здобув потужну економічну підтримку в епоху формування ринкового господарства та громадянського суспільства з боку громадян-власників. Основи економічного лібералізму (свобода приватної власності) створені класичною політекономією (А. Сміт), а політичного (політичні права і свободи) – теорією природного права та правової держави (Дж. Локк, І. Кант). «Laіssez-faіre» – наріжний принцип ліберальної свідомості, який означає вимогу вилучити з життя людей будь-які обмеження й перешкоди, що заперечують їхні права і вільну діяльність. У першу чергу цей принцип містить вимогу звести нанівець втручання держави у вільне підприємництво. Формується ліберальний образ «держави – нічного вартового». Лібералізм тісно пов’язаний із просвітницькою ідеєю прогресу, яка передбачає найширші перспективи розвитку знань, добробуту й моралі на підставі раціональної людської діяльності.
Лібералізм як світосприйняття містить такі ідеї:
•окрема особа більш первинна та реальна, ніж суспільство та його інститути; індивідуальні права і потреби більш «природні», а тому «головніші» будь-якихколективних, узагальнених правйінтересів.
•відмінність і окремішність кожної людини від інших людей безумовні тапервинні, азв’язокіподібністьзіншими– умовнійвторинні.
41
ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ
• людина, яка все це усвідомлює, є індивідуально вільною і відповідальною перед власною волею, й існує видима матеріальна гарантія особистоїсвободиівідповідальності– недоторканнаприватнавласність.
Близькою до лібералізму є політична філософія утилітаризму (від лат. utіlіtas – користь), яку розвинули наприкінці XVІІІ – у ХІХ ст. Є. Бентам і Дж. С. Міл. Утилітаризм вимірює будь-який прогрес і цінності їх корисністю («найкраща та дія, що забезпечує найбільше щастя найбільшої кількості людей») та намагається поєднати ідею свободи з практикою соціального забезпечення, що робить його витоком соціального лібералізму.
Розквіт лібералізму в економіці і політиці припадає на ХІХ – початок ХХ ст. Це привело до значного суспільного прогресу, але надмірна свобода ринку та соціальний індивідуалізм мали й небажані наслідки – виникнення і прихід до влади фашизму та велику економічну депресію. 30ті роки ХХ ст. знаменували кризу ліберальної ідеології, яка мала перебудовуватись. Неоліберали того часу намагалися обґрунтувати і здійснити державне регулювання економічного і соціального життя (Дж. Кейнс, кейнсіанство). За допомогою податків і соціальних програм такий соціальний лібералізм намагається згладити майнову нерівність, створити «державу загального добробуту» («welfare state»), яка не утискає, а, навпаки, посилює права та свободи громадян. Соціальний лібералізм визнає поряд із принципом свободи принцип рівності (егалітаризм), певним чином зближаючись із соціал-демократією. Йому властивий технократичний оптимізм і раціоналізм у регулюванні соціальних процесів. Він зазнав низку поразок в 70-ті роки ХХ ст. і був посунутий неоконсерватизмом. Але в 90-ті роки знову виходить на перші ролі, поєднуючись із правим соціалдемократизмом у концепції «третього шляху» (Е. Ґіденс, Т. Блер). Із 1947 року існує Ліберальний інтернаціонал, який об’єднує 75 партій із 55 країн.
Сучасна філософія лібералізму пов’язана з переосмисленням ідеї справедливості. Дж. Ролз («Теорія справедливості», 1970) обґрунтовує справедливість розподільчих процедур на ґрунті забезпечення самоцінності кожної особистості та її життя шляхом договору. Виходячи з ідеї нерівної справедливості (або справедливої нерівності), він формулює три принципи справедливості: максимальна рівна свобода, чесна рівність можливостей, надання пріоритету найзнедоленішим. Теорія Ролза піддається критиці як із позицій класичного лібералізму, представлених лібертаріанством (Ф. фон Гаєк, Р. Нозик), так і з ближчих до консерватизму позицій комунітаризму (А. Макінтайр, М. Волзер), який відстоює пріоритет інтересів спільноти, де індивіди пов’язані спільними цінностями. Сучасний лібералізм відстоює також принцип нейтральності, котрий дає змогу громадянам дотримуватись різних концепцій добра і способів життя, не запроваджуючи ніякої дискримінації (але лише на основі визнання універса-
42