ТЕМА 19. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

теми міжнародних відносин – від системи балансу сил до біполярного сві-

ту, тобто домінування на світовій арені двох наддержав.

Безперечно, у створенні та підтримці певного міжнародного порядку, як і в його порушенні, вирішальну роль відігравали дії держав, які мали найбільший економічний, військовий, демографічний потенціал. Їх називають великими державами, і сьогодні на них покладається особлива відповідальність за підтримку миру та міжнародної безпеки. З 1975 р. щорічні зустрічі проводить неофіційний «клуб» великих держав – Група вісьми (або велика вісімка – США, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Японія, Канада, Росія) 1.

Нова ситуація, що склалась після Другої світової війни, привела до усвідомлення єдності і взаємозалежності світу. Ця єдність та взаємозалежність визначається не тільки загрозою самознищення військовим шля-

хом, але й екологічною загрозою, інтернаціоналізацією економічного життя, інтернаціоналізацією інформаційного простору, необхідністю захисту цінностей демократії і прав людини від загрози міжнародного тероризму й диктаторських режимів. Безпосереднім практичним резуль-

татом цього усвідомлення стало створення систем колективної безпеки.

Принципи міжнародних відносин та системи колективної безпеки

Колективна безпека – це стан міжнародних відносин, що виключає порушення загального миру або створення загрози безпеці народів у будьякій формі завдяки системі правових, дипломатичних, політичних, військових та економічних заходів держав у світовому або регіональному масш-

табі. Прообрази таких систем існували й раніше (Віденський конгрес 1815 р., Ліга націй 1919 р.). Після Другої світової війни (в 1945 р.) була створена Організація Об’єднаних Націй, яка ставить за мету захист принципів міжнародної безпеки. Її вищими органами є Генеральна Асамблея (зібрання всіх держав-учасниць) та Рада Безпеки, до якої входять 15 країн – десять із них переобираються кожні 2 роки, а п’ять – США, Великобританія, Франція, Китай, Росія (до 1991 р. – СРСР) – мають статус постійних членів, що дає їм, зокрема, право вето. Генеральний секретар ООН у 1997– 2006 рр. – Кофі Аннан (Гана); з 1 січня 2007 року на цю посаду обраний

1 Перша зустріч відбулась у листопаді 1975 р. за ініціативою президента Франції В. Жискар д’Естена в паризькому пригороді Рамбуйє за участю лідерів шести провідних країн, до яких наступного року приєдналась Канада. З тих пір за цим неформальним об’єднанням закріпилась назва «велика сімка» (G-7). З 1997 р. зустрічі проводяться вже у форматі «вісімки», за участю Росії. У 2006 році Росія вперше приймала щорічний самміт тепер уже G-8 у Санкт-Петербурзі. У саммітах берут участь також керівники Евросоюзу, а останнім часом запрошуються керівники інших впливових міжнародних організацій та країн, які можуть скоро поповнити склад цього «клубу обраних» (Китай, Індія, Бразилія, ПАР).

178

ОСНОВНI ПРОБЛЕМИ СВIТОВОЇ ПОЛIТИКИ

Пан Гі Мун (Південня Корея). Існують і регіональні системи колективної безпеки, наприклад Організація з безпеки та співробітництва в Європі

(ОБСЄ), створена в 1975 р.

Загальновизнаними принципами зовнішньої політики є такі: мир-

ного співіснування; прийняття колективних заходів для попередження та усунення загрози миру і придушення актів агресії; незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах; суверенної рівності держав; непорушності державних кордонів; територіальної цілісності; мирного врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи; поважання прав людини; колективної безпеки й миротворчості; міжнародне співробітництво в розв’язуванні проблем економічного, соціального, культурного і гу-

манітарного характеру. Ці принципи викладені в Статуті, а також інших документах ООН: Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (1970 р.); Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 р.); Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав (1981 р.). У цілому ці принци-

пи збігаються з принципами «панча шила» (з хінді – «п’ять принципів»), сформульованими в 1954–55 рр. Індією, Китаєм та Бандунзькою конференцією країн, що не приєднались:

1.Взаємне поважання територіальної цілісності та суверенітету.

2.Ненапад.

3.Невтручання у внутрішні справи один одного.

4.Рівність та взаємна користь.

5.Мирне співіснування.

Зовнішня політика: її сутність, форми, головне призначення та зв’язок із внутрішньою політикою

Центральною категорією зовнішньої політики і міжнародних стосунків є національний інтерес. Первісний зміст національного інтересу – потреба вижити, тобто захист своєї фізичної, політичної й культурної ідентичності перед лицем загрози вторгнення ззовні. На практиці національний інтерес може проявлятись у різних формах, що залежить від ситуації та потенціалу країни, але може й підмінятись інтересами особистими, класовими, що завдає шкоду інтересам країни. Так, підміна національних інтересів класовими в радянській зовнішній політиці завдала, за словами колишнього міністра закордонних справ СРСР Е. А. Шеварднадзе, «ідеологічних збитків» на 700 млрд. руб.

Отже, мета зовнішньої політики – захист та реалізація державних (національних) інтересів. Конкретно ця мета формулюється залежно від ступеня зазіхань і зіткнення з іншими національними інтересами. За змістом національні інтереси країни можна розділити на три основні групи:

179

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

1) стратегічні та геополітичні, пов’язані із забезпеченням національної безпеки країни і захистом її політичної незалежності; 2) економічні, пов’язані з інтегруванням економіки у світове господарство; 3) регіональні, субрегіональні й локальні, пов’язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку країни.

Взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики проявляється,

зокрема, у наступних моментах.

•Ступінь зазіхань і формулювання національних інтересів залежить від економічної могутності держави. Також відіграє роль пануюча ідеологія, особливості політичноїкультури.

•Характер політичного режиму (тоталітарний, авторитарний або демократичний) прямо впливає на характер зовнішньої політики (порядок прийняттярішень, визначенняметитаспособівїїдосягненнятощо).

•Зовнішньополітичні конфлікти можуть бути засобом відволіканнясиліувагивідвнутрішніхпроблем.

Основними засобами зовнішньої політики є:

•Дипломатія (франц. dіplomatіe, від грец. δίπλωμα – лист, складений удвоє) – офіційна державна діяльність із встановлення та підтримки політичних стосунків з іншими державами (іноді дипломатію характеризують такожяк«мистецтво ведення переговорів»).

•Війна або загроза застосування військової сили (можливі також потаємнівійськові, диверсійніоперації).

•Зовнішнярозвідкатаконтррозвідка.

•Зовнішньоекономічнізв’язки.

•Зовнішньополітична пропаганда.

•Династичнаполітика(умонархічних державах).

Проблема війни і миру в історії та сучасності

Питання про війну та мир завжди було центральним питанням міжнародних стосунків. Але характер та зміст його змінювався. Протягом довгого часу війна розглядалась як священна справа. Але ця ідеалізація була пов’язана головним чином із її невідворотністю: «Хочешь мира – готовься к войне». Мирного часу, однак, було небагато. За даними Норвезької АН, протягом усієї історії людства (5,5 тис. років) було 14,5 тис. війн, у яких загинуло 3,6 млрд. чоловік, і лише 292 роки були повністю мирними. У міжнародному праві право війни, безумовно, домінувало над правом миру. Наприклад, з тринадцяти Гаазьких конвенцій 1907 р. лише одна трактує про мирне розв’язання міжнародних конфліктів, усі інші регулюють закони та звичаї ведення війн.

Разом із тим, виправдання війни завжди поєднувалось з її осудом. У давнину казали: «Война дурна тем, что больше создаёт злых людей, чем уничтожает их». Поступово священний ореол війни руйнувався. Цьому

180

ОСНОВНI ПРОБЛЕМИ СВIТОВОЇ ПОЛIТИКИ

сприяв, з одного боку, прогрес культури і цивілізації, а з другого – зростання кількості людських втрат. Багато мислителів звертались до проблеми ліквідації війн, установлення загального та вічного миру. Один із таких проектів міститься в трактаті І. Канта «До вічного миру» (1795 р.).

Існують і економічні підстави різних поглядів на війну. У традиційних суспільствах, у яких обсяг багатства обмежений і основне багатство – земля та золото, завоювання було справді одним із найбільш «рентабельних» видів економічної діяльності для переможця. В індустріальних суспільствах «рентабельність» завоювань поступово зменшується порівняно з рентабельністю продуктивної праці.

Отже, існує два принципових підходи до питання про війну:

•Раціоналістичний: війна розглядається як законний та правомірний засіб зовнішньої політики, тільки щоб вона була оголошена та велась відповідним чином. На початку ХІХст. німецький теоретик К. Клаузевіц

теоретично обґрунтував роль війни як продовження політики іншими засо-

бами – війна є знаряддям політики; ведення війни у своїх головних обрисах є сама політика, що змінила перо на меч, але від того не перестала мислити згіднозвласнимизаконами.

•Моральний: війна осуджується як антигуманний засіб політики. Спробою поєднання морального та раціонального підходу є поділ війн на справедливі та несправедливі. Але послідовним висновком з цього підходу є абсолютний пацифізм, який стверджує, що війна є злочином проти людства,

аз появою зброї масового знищення – ще й безумством; вона перестає бути раціональним інструментом зовнішньої політики, оскільки перетворюється наколективнесамогубство.

Історія ХХ ст. вочевидь довела необхідність відмови від війни як засобу політики. У Першій світовій війні брало участь 38 держав і загинуло 10 млн. (20 млн. поранених). У Другій світовій війні брала участь 61 держава і загинуло понад 60 млн.

У1928 р. Ліга націй прийняла пакт Бріана-Келлога, в якому зроблена перша спроба осудити війну як засіб урегулювання міжнародних спорів. До 1939 р. його підписали 63 країни, але він не зумів відвернути Другу світову війну. У 1945 р. у Статуті ООН була заборонена будь-яка загроза силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави.

Усередині ХХ ст. зі створенням зброї масового знищення людство здобуло можливість здійснити власне самогубство. Першими про цю небезпеку сказали вчені у відомому Маніфесті А. Ейнштейна–Б. Рассела (1955). Вони висловили думку про неможливість перемоги в ядерній війні,

аотже – про необхідність відмови від війни як засобу політики, відмови від застосування сили та забезпечення безпеки виключно політичними засобами. Вже в період Карибської кризи 1962 року, коли США та СРСР опини-

181