ТЕМА 14. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

ПОЛIТИЧНI ЕЛIТИ I ПОЛIТИЧНЕ ЛIДЕРСТВО

нями церков) є впливові неформальні центри (Велика вісімка, Трьохстороння комісія, Римський клуб, об’єднання масонів тощо). Деякі з неформальних керівних центрів не приховують власного впливу, намагаючись фактично формалізувати його; інші, навпаки, віддають перевагу таємниці.

Керівні центри є найбільш активними, дієвими органами більш широких суб’єктів влади, які називають правлячими та політичними елітами. Політичною елітою називають осіб, які здійснюють у державі владу, приймають у межах політичної системи головні рішення, віддають накази й контролюють їх виконання за допомогою бюрократичного апарату. Під правлячою елітою розуміють представників як політичної, так і економічної, військової, церковної, культурної та інших еліт, які так чи інакше беруть участь у керівництві суспільством. Таким чином, правлячі еліти – від-

носно організовані меншини, які здійснюють політичну владу над суспільством загалом або впливають на цю владу та контролюють її. Приналежність до еліти, як правило, супроводжується низкою привілеїв, що пов’язані з високим соціальним престижем і володінням правом прийняття рішень на такомурівні, якийнедоступний іншимособам, щоневходятьдоеліти.

Теорії еліт

Філософсько-соціологічні теорії еліт розробляли Платон, А. СенСимон, Ф. Ніцше, С. Франк та інші. Засновниками політологічних теорій еліти були В. Парето, Ґ. Моска, Р. Міхелс. Еліта (фр. elіte – краще, добірне) як певний прошарок суспільства визначається по-різному. Ось кілька визначень:

•люди, щоотрималинайвищийрейтингугалузіїхдіяльності;

•найбільш активніполітично, такі, щоорієнтованінавладу;

•люди, що користуються найбільшим престижем, статусом, багатством;

•люди, що мають інтелектуальну або моральну перевагу над ма-

сою;

•богонатхненні(харизматичні) особистості;

•творчаменшість;

•кваліфікованіспеціалісти, менеджери(технократи).

Наприклад, нова американська еліта, яка дістала назву меритократія, визначається наявністю вищої освіти (здобутої у найпрестижніших ВНЗ); видатних здібностей (саме вони – а не спадкоємне багатство або родовитість – є підставою до входження в цю еліту); обов’язковою наявністю реальних успіхів і результатів діяльності; амбіційністю та честолюбством.

Так чи інакше, різні теорії еліт виходять із того, що соціальна структура будь-якого суспільства поділяється на вищий, привілейований, і нижчий, пригнічений, шари; на тих, хто здійснює функції управління, і тих, ким керують; на творчу культурну меншість і на інертну відсталу біль-

141

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

шість. За С. Франком, така суспільна нерівність випливає з ієрархізму, органічно притаманного суспільству. Інакше кажучи, у будь-якому суспільстві, незалежно від принципів, які воно офіційно сповідує, меншість володарює над більшістю, тобто будь-яке суспільство є олігократією – владою меншості. Справа лише в тому, чи має ця меншість об’єктивні підстави до володарювання (в першу чергу відповідний інтелектуальний та моральний рівень, творчі й управлінські здібності, а також соціально прийнятні чинники, що виводять до цього вищого прошарку – спадкоємність або родовитість, багатство або особисті заслуги тощо). Якщо немає таких підстав, то краще говорити не про правлячу еліту, а про правлячу кліку (фр. clіque – банда).

Лише в короткі моменти бунту та анархії виникає ситуація, коли натовп, маса діє не під керівництвом вождів, – але це стан розпаду, який не може існувати довго. Тому революції, декларуючи рівність, фактично є засобом зміни однієї правлячої еліти іншою, притому засобом найгіршим, оскільки звільняють протисоціальні, протидержавні інстинкти людей.

Типи еліт. Еліти і демократія

Звичайно, суспільні устрої відрізняються за формами та способами підбору й поновлення еліт, за ступенем їх замкнутості, спадкоємного начала і відкритого доступу окремих представників нижчих верств, за рівнем свободи громадської думки більшості у її оцінюванні правлячої меншості тощо. Розглядаючи ці фактори, ми знаходимо, що теорія еліт зовсім не повинна протистояти теорії демократії. Зокрема, теорія елітарної демократії

полягає в тому, що демократія, власне, – це не влада більшості (якою є охлократія, що переходить в анархію), а влада меншості, яка делегована їй більшістю, яка контролюється і визначається більшістю за допомогою механізму виборів та відкритого змагання окремих елітарних груп.

Такі відкриті еліти притаманні відкритим, змагальним політичним системам, ліберально-демократичним режимам. Їм властиві такі риси: спо-

нтанний приплив нових членів; піддання остракізму (тобто вилучення з еліти) порушників встановленого порядку; конкурсний змагальний спосіб добору на основі особистих досягнень у бізнесі, політиці та інших сферах, а також популярності; професіоналізм, компетентність, ініціативність як головна посадова вимога; вивчення громадської думки і чутливість до її оцінок; саморегулювання. Такі еліти у сучасних суспільствах дістали назву істеблішмент (англ. establіshment – основа, установа).

На відміну від відкритих, закриті еліти відповідають закритим, командним політичним системам, авторитарно-тоталітарним режимам. Вони

виключають спонтанність (тобто саморух) у формуванні та остракізм щодо порушників установленого порядку; у доборі кадрів, який здійснюється вищестоящим органом, ціниться в першу чергу відданість системі

142

ПОЛIТИЧНI ЕЛIТИ I ПОЛIТИЧНЕ ЛIДЕРСТВО

чи лідерові, лише потім – особисті досягнення; ретельність у виконанні директив цінується набагато вище від ініціативи; вони закриті для вивчення і байдужі до громадської думки, їм притаманне адміністративно-

командне регулювання. Для таких еліт характерні непотизм (благовоління до родичів та знайомих при розподілі посад) та протекціонізм, створення креатур (кола осіб, особисто відданих тому, хто має владу). Прикладом такої еліти є номенклатура (лат. nomenclatura – перелік, список імен). У вузькому розумінні номенклатура – це перелік керівних посад, заміщення яких здійснює вищестоящий орган, а також перелік осіб, які заміщують такі посади або знаходяться в резерві для їх заміщення; у широкому розумінні – це партійно-державно-господарська еліта, вищий прошарок управлінців, що мали реальну владу і користувались відповідними привілеями у тоталітарному соціалістичному суспільстві.

Слід зазначити, що зміна політичних інститутів не обов’язково означає зміну складу правлячої еліти. Так, за даними російських учених (а в Україні ситуація схожа), через 10 років після розпаду СРСР й утворення нових пострадянських держав більше ніж 75 % політичної і 61 % бізнесової еліти були вихідцями зі старої радянської номенклатури, тільки нова політична еліта складалась переважно з колишніх партійних і радянських працівників, а нова економічна еліта рекрутувала кадри з комсомольців та господарників.

Витоки і сутність політичного лідерства

Із тих самих причин, із яких суспільство є олігократією, – тобто на підставі ієрархізму, – випливає й принцип монократії, тобто єдиновладдя. У тій мірі, в якій суспільство потребує не керівництва взагалі, а швидко та єдино діючої організуючої волі, воно неминуче втілює принцип єдиновладдя. Це особливо виразно виявляється у критичні моменти, зокрема у війнах, тому і політичне лідерство, і єдиновладні форми правління спочатку мали переважно військовий характер.

Суть лідерства в будь-якій формі становлять відносини домінування і підпорядкування, впливу та слідування. Лідер виконує відповідні функції, а саме: оцінка ситуації; вироблення лінії поведінки; мобілізація людей на досягнення поставленої мети.

Слід підкреслити, що лідерство завжди передбачає владу, але влада не завжди передбачає лідерство. Лідер обов’язково або має політичну владу, або прагне її. Влада ж може бути знеособлена, позбавлена категорії особистої відповідальності. У цьому випадку політичні лідери не потрібні системі(наприклад, бюрократичній), яканевисуває, а, навпаки, придушує їх.

Існує лідерство формальне (пов’язане з призначенням керівника та функціональними обов’язками) і неформальне (виникає на підставі особистих взаємовідносин). Або інакше – існує керівництво та, власне, лідерство.

143