ТЕМА 2. ІСТОРІЯ СВІТОВИХ ПОЛІТИЧНИХ ТЕОРІЙ
Мы полагали целью науки о государстве наивысшее благо, потому что именно эта наука больше всего уделяет внимания тому, чтобы создать граждан определённого качества, т.е. добродетельных и совершающих прекрасные поступки.
Аристотель
Про форми врядування хай сперечаються дурні і ледаща, Там, де найкраще урядують, – та найкраща.
Олександр Поп
Політичні вчення Стародавнього світу
Політологія як окрема наука існує трохи більше століття, але політична думка – переважно в межах філософії – налічує понад 2,5 тис. років.
Перші уявлення про державу та політичну владу знаходимо в літературних пам’ятках країн Стародавнього Сходу. Так, у давньоєгипетських текстах ІІІ–ІІ тис.
до н.е. («Повчання Птахотена», «Книга мертвих», «Повчання геpаклеопільського цаpя своєму синові Меpикаpу») пропагується ідея божественності влади фараонів, але одночасно володарі повчаються не зловживати владою, приборкувати в собі корисливі прагнення, поважати старших. У єврейській Торі та інших священних книгах, які пізніше склали Старий Заповіт Біблії (ІІ–І тис. до н.е.), знаходимо концепцію теократичного походження держави і своєрідних договірних відносин між Богом і обраним народом, які втілюються в безпосередній теократії, управлінні за Божими законами (див.: Повтоpення закону, гл. 17; Суддів, гл. 9; 1-а книга Самуїла,
гл. 8.). Індійські «Закони Ману» (ІІ ст. до н.е.) освячують кастовий устрій суспільства з верховенством жрецької касти (брахманів), у якому «мистецтво управління державою», тобто політика, має назву «данданіті» – буквально «керівництво у володінні палицею». Натомість індійський мудрець Каутілья в «Артхашастрі» (ІV–
ІІІ ст. до н.е.) розглядає політичну сферу як відокремлену від релігійної, вважаючи, що її головним предметом є «артха», тобто користь.
Етико-політичним спрямуванням, великою увагою до визначення засобів ідеального правління вирізняється китайська філософія.
Так, китайський мислитель Конфуцій (VІ–V ст. до н.е.) вбачав у державі велику патріархальну родину, де влада правителя основана на його особистому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній ко-
IСТОPIЯ СВІТОВИХ ПОЛIТИЧНИХ ТЕОPIЙ
ристі чиновників. «Правитель має бути правителем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином». Замість штучних законів у такій державі діє традиційний ритуал, сімейно-общинні звичаї. Культ давнини, традиційних методів управління, який існував у Китаї й раніше, був закріплений Конфуцієм і надовго визначив особливості політичного шляху країни. Ідеальний правитель, з точки зору філософа, має прагнути добра, тоді й народ буде добрим. Власне, мова йде про «справедливе використання народу», тобто розподіл суспільних функцій між верхами та низами суспільства. Адже «народ можна примусити йти належним шляхом, але не можна примусити його зрозуміти, чому це потрібно». Основою державної міцності є довіра простих людей до влади, яка має вести народ належним шляхом. Відмінність правильного правління від неправильного китайський мислитель формулює афористично, апелюючи до моральних цінностей: «Якщо державою керують правильно, бідність і нешляхетність викликають сором. Якщо державою керують неправильно, то багатство і шляхетність також викликають сором». Конфуцій одним із перших сформулював золоте правило моралі й застосував його до політики: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, тоді і в державі, і в сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі».
Представники іншої китайської філософської школи – легістів (Шан Ян, ІV ст. до н.е.) обґрунтовували ідеї державної монополії над виробництвом і торгівлею, наділення адміністративного апарату економічними функціями, систематичного контролю держави за поведінкою і настроями населення та ін. Вони віддавали перевагу створеним законам перед сталими традиціями, при цьому закони будуються на принципі управління людьми не як доброчинними, а як порочними. Виступаючи своєрідною партією порядку, вони стверджували, що в зразково керованій державі має бути багато покарань і мало нагород, при цьому покарання мають бути суворими, а ранги шляхетності – почесними; нагороди – незначними, а кари – такими, що примушують тремтіти.
Відзначимо засновника школи моїзму Мо-цзи (V ст. до н.е.), який висунув ідею утворення держави через укладання суспільного договору. Основна теза вчення Мо-цзи про «загальну любов і взаємну вигоду» була спробою своєрідного етичного обґрунтування ідеї рівності всіх людей.
Давньогрецька філософія як одну з найважливіших своїх частин містила філософію політичну.
Це не випадково, і пояснюється тією участю у житті грецького поліса, яку брали вільні громадяни (звідси арістотелівське «людина є істотою політичною»). Ціла низка видатних мислителів одночасно залишили пам’ять про себе як про законодавців (Солон в Афінах, Піфагор в італійських містах, Парменід в Елеї), інші просто обіймали різні державні посади. Про політику досить докладно висловлювалися Геракліт, Демокріт, софісти, Сократ, Епікур та інші. Зокрема, один із найвідоміших висловів Геракліта – «народ должен сражаться за попираемый закон, как за
15
ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ
стену города» (фр. 103). Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, були Платон та Арістотель.
Платон (ІV ст. до н.е.) у своїх діалогах «Політик», «Держава», «За-
кони» заклав основи політичної філософії, в центрі якої – питання про справедливу державу. Він вважав життєздатною лише ту державу, де закон
– володар над правителями, а не ту, де закон перебуває під будь-якою владою. До правильних форми державного устрою Платон відніс царську владу, аристократію, демократію із законами, до неправильних – тиранію, олігархію, демократію без законів. Платон стверджував, що кожна форма держави гине внаслідок внутрішніх суперечностей, зловживань власними принципами. Так, демократію губить зайва свобода, яка перетворюється на тиранію, при цьому тиран приходить до влади як ставленик народу. Відстоюючи принцип верховенства закону над будь-якою владою, Платон розумів його згідно з традиціями грецького полісу, тобто закон мав регламентувати все життя вільних громадян полісу, не залишаючи приватної сфери як такої; тобто від сучасних теорій правової держави погляди Платона відрізняє відсутність ідеї прав особистості. Демократію Платон критикував також за некомпетентність і недосконалий принцип відбору посадових осіб. Натомість він запропонував проект ідеальної держави, в якій би діяли справедливі закони і яка б будувалась на принципі розподілу функцій між трьома соціальними станами: філософи мали керувати, воїни – захищати, ремісники та землероби – працювати.
Арістотель (ІV ст. до н.е.) у працях «Політика», «Нікомахова ети-
ка» та ін. поєднував політику з етикою й убачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши разом з учнями 158 державних устроїв грецьких полісів (до нас дійшла тільки «Афінська політія»), на основі чого розвинув платонівську класифікацію державних устроїв. Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей та поєднання різних форм правління – царської влади, аристократії та політії (тобто демократії, в якій більшість править заради загального блага). Арістотель вважав, що держава буде найміцнішою, коли при владі буде «середній клас», а не найбагатші чи найбідніші; при цьому він попереджав: «Якщо більшість, узявши усе, почне ділити між собою надбання меншості, то цим вона зруйнує державу». Кращий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший із видів державного устрою (а такими він вважав тиранію та беззаконну демократію). Арістотель розрізняв три частини державного устрою – законодорадчий орган, посади і судові органи, віддаючи верховенство влади правильному законодавству. Особливу увагу мислитель приділяв меті державного управління, адже держава, за його словами, створюється не ради того, щоб жити, а для того, щоб жити щасливо. При цьому Арістотель убачає щасливе життя не тільки в економічному достат-
16
IСТОPIЯ СВІТОВИХ ПОЛIТИЧНИХ ТЕОPIЙ
ку, але й у справедливості та доброчинності. Головна турбота політики «в том, чтобы придать гражданам известного рода хорошие качества и сделать их людьми, поступающими прекрасно».
Пізніше Полібій (ІІ ст. до н.е.) доповнив ці політичні вчення ідеями про кругообіг форм правління: царська влада – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія; зокрема про загрозу перетворення демократії в охлократію (владу натовпу) та про змішану форму правління як найкращий державний устрій (на прикладі давньоримської республіки).
Політична думка Стародавнього Риму представлена, перш за все, Цицероном (І ст. до н.е.), котрий розробив учення про державу як справу народу («Про державу» – «De re publіca»), як публічно-правову спільність, а також сформулював власну теорію природного права. У працях Сенеки, Плутарха, Плінія Молодшого також знаходимо багато цікавих ідей, але загалом давньоримська політична думка здебільшого була епігоном грецької. Більше Рим уславлений правовими ідеями юристів та їх практичним утіленням.
Загальновизнано, що античність є колискою політичної науки. Го-
ловні особливості античної політичної думки можна сформулювати так:
•Уявленняпроєдністьсуспільстваідержави(грецькийполіс).
•Єдність етики й політики: політика розглядається як частина ети-
ки.
•Вивчення та класифікація конкретних політичних устроїв; особливаувагадоаналізутираніїідемократії.
•Ідеї кругообігу форм правління й змішаної форми правління як
найкращої.
•Ідеї панування закону в державі та розроблення засад правової системи, щоґрунтуєтьсянаприродномуправі(«римськеправо»).
Політична думка Середньовіччя і Відродження
У європейському Середньовіччі провідними політичними ідеями були концепції верховенства влади Божої та її земного втілення – влади церковної – над державою й окремою людиною. Так, єпископ Аврелій Авґустин (ІV–V ст.) у своїй праці «Про Град Божий» визначав державу як «сукупність розумних істот, об’єднаних спільною угодою про те, що вони люблять». Але те, що вони люблять, може бути і лихим, і поганим, і тоді держава стає «великою шахрайською організацією». Тому він відстоював тезу про її підкорення церкві, називаючи це пануванням «світла над царством темряви».
Інший християнський мислитель Тома Аквінський (XІІІ ст.), наслі-
дуючи Арістотеля («Про врядування володарів», «Коментар на «Політику» Арістотеля»), визнавав необхідність держави, яка створюється задля виживання, процвітання й культурного розвитку. Одночасно він проводив
17
ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ
ідею про те, що вся влада походить від Бога, стверджував божественний характер держави, але підкреслював її вторинність відносно церкви. Віддаючи перевагу монархії, як найкращій формі правління, він визнавав, що вища влада, походячи від Бога, утверджується завдяки людям, над котрими урядують, і уряд має свої повноваження завдяки довірі, яку йому виявляють. Тому він визнавав право народу на повалення тирана (але тільки під проводом церкви), адже не можна коритися законові, що суперечить божественному праву. Взагалі в межах теологічного розуміння політики у названих мислителів усе ж таки набували розвитку християнські ідеї рівності людей перед Богом, які втілились пізніше в концепцію природних прав людини.
Автор радикальної світської теорії періоду пізнього Середньовіччя Марсилій Падуанський (ХІV ст.) рішуче виступав проти політичної влади церкви і висунув ідею демократичної вибраної влади. Правити державою має законодавець (або весь народ, або його представники), який призначає та усуває виконавчу владу; судова влада становить частину виконавчої.
Біля витоків політичної думки Нового часу стоїть італійський мислитель Відродження Н. Мак’явеллі (XV–ХVІ ст.). Він уперше виділив політику як автономну, самостійну галузь людської діяльності та дослідження, зробив вирішальний крок до вивільнення політики від релігії. Наразі це означало і відокремлення політики від етики (відтоді нерозбірлива у засобах політика навіть дістала назву «мак’явеллізм»). У відомій праці «Государ» він дає поради правителю, як захопити та утримувати владу, використовуючи при цьому реальні засоби, а не відсторонені моральні принципи. Тільки необхідність повинна керувати діями державця. Правитель, звичайно, намагається бути порядною людиною, але «він завжди має бути готовим до того, щоб по можливості не віддалятись від добра, але за необхідності не цуратись і зла». Державець повинен перейняти хитрість лиса і силу лева; уникати народної ненависті, а водночас підтримувати шанобливий страх народу перед своєю особою; підтримувати образ шляхетного й чеснотливого монарха незалежно від своїх учинків; повинен уміти бути жорстоким. Держава, на думку Мак’явеллі, – це вищий вияв людського духу, а служіння державі – це зміст, мета і щастя життя людини. Одночасно Мак’явеллі стверджує, що свобода – неодмінна передумова зміцнення влади і зростання багатства, тому захист свободи – основне політичне завдання республіки, яке потребує від громадянства найвищих «чеснот».
Важливу роль у формуванні нового ставлення до політики відіграли ідеологи протестантської Реформації – М. Лютер, Т. Мюнцер (XVІ ст.). Вони відкидали право католицької церкви як на політичну владу, так і на контроль віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. Поширення протестантизму спочатку спровокувало низку жорстоких релігійних війн, проте згодом саме протестантське світобачення, яке залишало
18