ПОЛIТИЧНI ДОКТРИНИ СУЧАСНОСТI

тоталітарний режим і розв’язавши згодом Другу світову війну, в якій Німеччина та її союзники зазнали нищівної поразки. В Іспанії та Португалії фашистські режими зберігалися до середини 70-х років. Історично термін «фашизм» відноситься до відповідної політичної течії Італії, для якої було характерно прагнення корпоративної єдності держави (у дусі солідаризму) і заперечення як класової боротьби, так і демократичної боротьби партії. Німецький нацизм додав до цього вкрай расистську та антисемітську віру у вищість німців-арійців від решти народів і культур (обґрунтувуючи її як біологічно-фізіологічними, так і містично-релігійними доказами), а також впроваджував своєрідну форму державного соціалізму.

Сьогодні ідеології фашизму і нацизму, як правило, не розрізняються.

Для них характерний антикомунізм, шовінізм і расизм (боротьба за чистоту «вищої раси»), проповідь «корпоративної нації» й вождізму, нестримна соціальна демагогія, знищення демократичних свобод, культ на-

сильства. Прагнучи відновлення чистоти нації та її панування, фашизм (нацизм) приймає такі засоби досягнення цієї мети: утвердження автортитарної і антиліберальної держави; тотальний контроль однієї партії над поілтичними об’єднаннями, засобами масової інформації та суспільством в цілому; державне спрямування праці і споживання на створення самодостатньої економіки; панування харизматичного лідера, що втілює «справжні» інтереси мас і надихає їх.

В останні десятиріччя в деяких європейських країнах з’явився неофашизм, тобто нові ультраправі екстремістські течії, які використовують атрибутику, символіку та ідеологію класичного фашизму, хоча й вимушені камуфлювати деякі відверто антигуманні погляди. Боротьба сучасних неонацистів за національну і расову чистоту часто спрямовується проти іммігрантів, переважно з арабських, азіатських та африканських країн.

Ідеологія нових соціальних рухів

Наприкінці ХХ ст. переважно в розвинених західних країнах набули значного поширення різноманітні масові рухи, для яких характерні відмова від традиційних методів політичної організації і боротьби, а також експерименти з новими формами соціальних відносин, культурних вартостей та ідентичностей. Вони мобілізуються навколо питань фемінізму, екології, боротьби за мир і ядерну безпеку, а також антиглобалізму.

Фемінізм (від лат. femіna – жінка) – ідейна програма й рух боротьби за рівноправність жінок. Витоки ідеології емансипації жінки і критики патріархального устрою пов’язані з розпадом станово-феодального суспільства та кризою традиційних релігійних систем моралі. Ця критика сприяла на першому етапі визнанню за жінками рівних із чоловіками виборчих прав (починаючи з кінця ХІХ ст.). У подальшому йшлося про рівну участь жінок на всіх рівнях політичного і соціального управління й про жіночу

47

ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

солідарність, спрямовану проти системи чоловічої влади, яка гнобить жінок своїми соціальними, політичними та економічними інституціями. У 1963 р. з’явилась своєрідна біблія сучасного жіночого руху – книга Бетті Фрідман «Таємниця жіночності», – в якій підкреслювалася важливість повної незалежності жінок від чоловіків, припинення «домашнього рабства», вперше був застосований термін «сексизм» для позначення домінування за статевою ознакою. Фемінізм легко поєднувався з різними традиційними ідеологіями – марксизмом, анархізмом, лібералізмом; а також тісно пов’язується з філософією постмодернізму. Певне послаблення політичної виразності жіночого руху останнім часом пов’язане з кризою єдності жіночої ідентичності й критикою західного фемінізму з боку негритянок, жінок «третього світу» і лесбійських груп.

Екологізм, або «політична екологія», чи «зелена філософія», – ідео-

логія і політичний рух захисників довкілля, які виникають на межі 60–70-х

років ХХ ст. на ґрунті усвідомлення екологічних проблем західного світу. Екологісти критикують сучасну діяльність людини, пов’язану зі знищенням екологічних систем, і прагнуть відтворити гармонію між людиною та природою. «Зелена філософія» відмовляється як від ліберального капіталізму, так і від марксизму-ленінізму, разом називаючи їх «індустріалізмом». Зелений рух розвивається у формі громадських організацій (найвідоміша – «Greenpeace Іnternatіonal», виникла в 1971 р., зараз відділення існують у 40 країнах), а також численних партій зелених (перша була створена в Німеччині в 1980 р., в Україні існує з 1990 р.). Після Чорнобильської катастрофи одним з основних пунктів програм партій зелених стала вимога відмови від ядерної енергетики.

Антиглобалізм – ідеологія опору глобалізації, властива різноманіт-

ним рухам протесту. Антиглобалізм поєднує рухи, що переймаються питаннями поліпшення умов праці, захисту довкілля, біонебезпеки, прав тварин, соціальної справедливості, розвитку і заборгованості країн «третього світу» та ін. У цілому антиглобалістська ідеологія досить еклектична, хоча її значним складником є ліворадикальні погляди. Спільною платформою є критика ліберального капіталізму (неолібералізму), який поширює своє політичне, економічне та культурне панування в усьому світі. Вперше ця платформа викладена у своєрідному маніфесті руху – книзі лідера мекси-

канських лівих повстанців суперкоманданте Маркоса «Сім деталей світової головоломки. Неолібералізм у вигляді головоломки: марне об’єднання світу, яке поділяє і руйнує країни» (1997). Основними об’єктами боротьби стають транснаціональні корпорації, такі міжнародні організації, як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд і Світова організація торгівлі, а також великі індустріальні країни, насамперед США. Для координації своїх дій антиглобалісти, не маючи єдиної організаційної структури, активно використовують мережу Інтернет – фактично рух являє собою відкриту

48