ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

них партій та угруповань, є по суті шовіністичним, оскільки провокує нетерпимість до будь-яких інших національностей, що мешкають в Україні.

Державна етнополітика, національний склад та міжнаціональні відносини в Україні

Засади етнонаціональної політики викладені у статтях 10–12 Кон-

ституції України. Українська мова проголошується державною, що перед-

бачає забезпечення з боку держави її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Втім, держава також гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава сприяє консолідації й розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Однак Конституція не пе-

редбачає створення національно-територіальних автономій (таке право було проголошено Декларацією прав національностей України в листопаді

1991 року, і ним намагалися скористатись, зокрема, українські угорці й румуни, проте після здобуття незалежності воно законодавчо не підтверджено). Зазначимо також, що Конституція не допускає привілеїв чи обмежень у правах за ознаками раси, етнічного походження або мови.

З точки зору розвитку самосвідомості українська нація одночасно і стара, і молода. Вона має багатовікову історію з кількома спробами державного самовизначення. Але сьогодні національно-державницька самосвідомість народу фактично формується заново. Утворення незалежної держави мало свої історичні, політичні, економічні передумови, але результат референдуму 1 грудня 1991 р., коли більше ніж 90 % тих, хто прийшов голосувати, підтримали це рішення, багато в чому був спричинений поверховими настроями, а не усвідомленим переконанням, що доводять соціологічні опитування наступних років. Тому першочергова проблема української держави – розвиток процесів національного відродження, формування національної самосвідомості та національно-державницької ідеології, здатної не розколоти, а об’єднати абсолютну більшість населення. Це потре-

бує досконалого вивчення і викладання історії, надання й дотримання відповідного статусу українській мові, розвитку національної культури, освіти, науки, засобів масової інформації тощо. Проте слід мати на увазі небезпеку насильницької українізації як реакції на попередню деукраїнізацію.

Друга проблема – задоволення потреб національних меншин у збереженні і розвитку власної мови, культури, освіти, релігії, засобів масової інформації тощо. За переписом 2001 р. населення України на 77,8 % становили українці, 17,3 % – росіяни, решта майже 5 % припадає на білорусів, молдаван, кримських татар, болгар, угорців, румун, поляків, євреїв та інших (загалом нараховується 130 національностей, із яких близько 30 мають

160

ЕТНІЧНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ

компактні національні групи). Їх права регулюються Законом «Про національні меншини в Україні» (1992). Україна також приєдналась до європейських документів із прав національних меншин (Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин та Рамкової Конвенція про захист національних меншин).

Серед проблем меншин особливим є питання захисту прав російського населення і російської мови, що зумовлено, зокрема, попереднім панівним станом російської мови (що перетворює її на основний об’єкт «українізації» – суттєве зменшення російських шкіл, відміна викладання російської мови та літератури тощо) й чисельністю росіян (у Донбасі – до 40 %, у Криму – 58 %). Слід ураховувати, що російськомовна спільнота загалом становить не менше ніж 30 % населення України, включаючи не тільки етнічних росіян, але й етнічних українців та представників інших національностей, які вважають російську мову рідною. Це сприяє періодичній політизації питання про надання російській мові статусу другої державної.

Окремо постає проблема відновлення прав депортованих народів –

для України це перш за все кримські татари (до Криму їх повернулось уже 250 тис.), а також німці і деякі інші народи, які були виселені сталінським режимом під час Великої Вітчизняної війни. Формально їх права відновлені, але фактично існує багато проблем, пов’язаних із поверненням на історичну батьківщину – фінансування переселення, надання громадянства, розміщення і розв’язання соціальних проблем тощо. Разом з тим, кримськотатарська проблема – це політична проблема, пов’язана з вимогами автономізації або навіть державної самостійності (Декларація національно-

го суверенітету кримськотатарського народу 1991 р.). Кримські татари не визнають національною автономією існуючі структури Автономної Республіки Крим, натомість мають власні (офіційно не визнані) органи влади –

Курултай і Меджліс.

Україна залишається однією з небагатьох колишніх радянських республік, де поки що вдається уникнути гострих міжнаціональних конфліктів (за винятком кількох сутичок у Криму). Це можна вважати досягненням державної етнополітики, але одночасно – наслідком терпимості, толерантності українського народу.

Але не можна не помічати побутового націоналізму, який останнім часом переростає в соціально-політичну проблему. Основними його формами стають ксенофобія (з фашистсько-расистським присмаком), спрямована проти іноземних (переважно афро-азіатських) мігрантів, а також антисемітизм, який перетворюється на націоналістично-шовіністичну ідеологію окремих політичних сил, а також набуває поширення в освітньо-науковому середовищі.

161