ТЕМА 16. ЕТНІЧНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ

ЕТНІЧНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ

Звертаючись до етимології, зазначимо, що давньогрецький та латинський терміни «етнос» і «нація» мали майже однакове початкове значення – «народ», «плем’я», причому в значенні інших народів і племен – не римлян і не греків. Отже, їх застосування в науковій традиції в подальшому значною мірою залежало від суб’єктивного вибору, хоча, очевидно, якимось чином на цей вибір впливав відповідно грецький та римський менталітет, що й сприяло більшій прив’язаності «етносу» до культурно-історичних характеристик, а «нації» – до державно-політичних.

Англійський етнолог Ентоні Сміт розглядає етнічні та національні спільноти як споріднені явища («спільна культурна ідентичність»), доводячи наявність етнічних коренів у сучасних націях. Проте, поряд із ознаками етнічної спільноти, нація, на його думку, має ще спільну громадянську культуру, однакові економічні та юридичні права й обов’язки для її членів, а також є територіальною спільнотою, маючи не тільки історичний і символічний, але й фізичний та реальний зв’язок із територією. Отже, він ви-

значає націю як сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права й обов’язки для всіх членів.

Численні визначення нації коливаються від таких, що зосереджують увагу на «об’єктивних» чинниках – мові, релігії, звичаях, території та інституціях, до таких, що надають особливого значення тільки «суб’єктивним» чинникам – почуття, усвідомлення спільності. Найбільш прийнятними, очевидно, виявляються ті дефініції, які намагаються гармонійно поєднати цей «об’єктивно-суб’єктивний» спектр. Слід відзначити також розуміння нації як результату суспільної інженерії, свідомо сконструйованої («уявленої», за метафорою Б. Андерсона) спільноти.

Націю можна відрізняти від інших етнічних спільнот за тією ознакою, що вона усвідомлює ідею власної державності й виходить на арену політичного життя з чітко визначеними цілями і намірами реалізації цієї ідеї в політичній практиці. Однак, зрештою, із здобуттям державної незалежності настає час визначити, про яку націю йдеться, коли вживаються поняття «національна держава» або «національна ідея» – про націю етнічну чи націю політичну? Відзначимо у зв’язку з цим, що в Конституції України «український народ» визначається як «громадяни України всіх національностей».

Супутні поняття: національна (або етнічна) група (або меншина) –

група, яка у кількісному плані поступається іншій частині населення держави і не є домінуючою, а її члени, будучи громадянами цієї держави, мають етнічні, релігійні чи інші характеристики, відмінні від іншої частини населення; національність – етнічна спільнота, або приналежність людини до певного етносу; корінні народи – спільноти з традиційним способом життя, нащадки тих, хто населяв країну або певний географічний регіон на час завоювання, колонізаціїчивстановленнясучасних державних кордонів.

155

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

Етнічний склад держав. Права народів і національних меншин. Форми національно-державного самовизначення

Історія етносів тісно пов’язана з історією держав, етноси завжди виступають суб’єктом політичних відносин, а етнічний інтерес – політично значущим інтересом. Разом із тим, держава не завжди є національною (і практично ніколи – етнічно чистою), а етнос не завжди має статус державності. Тому національна політика є одним із визначальних напрямів діяльності держави, особливо там, де її актуальність зумовлена національним складом держави. За національним складом можна виокремити:

•державиоднонаціональні(більшістьдержавЄвропи, Японія);

•держави з переважаючою нацією (Великобританія, Іспанія, Фінляндія, Румунія, Ізраїль, Китай, Іран, Індія, арабські країни) – сюди можна віднестийУкраїну, атакожіРосію;

•держави двох або трьохнаціональні без переважаючої нації (Бельгія, Швейцарія, БосніятаГерцеговина);

•багатонаціональні держави без постійно домінуючої нації (Афганістан, Індонезія, країниТропічноїАфрики).

Етнічний склад держави далеко не завжди відповідає її національнополітичному устрою, що часто-густо супроводжується тими чи іншими формами національного гноблення, породжує численні національні суперечності та конфлікти. Політична гострота національних інтересів давно викликає потребу юридичного оформлення прав народів, створення механізму захисту прав національних меншин. Протягом ХХ ст. у міжнародній політиці і праві було багато зроблено в цьому напрямі. Вихідний пункт –

рівність прав усіх народів незалежно від їх кількості, а також рівність прав кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, мови, релігії та національного походження. Втім, якщо стосовно особистості ця рівність прав має застосовуватись безпосередньо (при цьому визнається право людини на самоідентифікацію – право визначати свою приналежність до тієї чи іншої нації), то стосовно народів – потенційно, оскільки може входити у суперечність з правами держав.

Тому після розпаду колоніальної системи (якому сприяла, зокрема,

Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і наро-

дам 1960 р.) основна увага приділяється саме захисту прав національних меншин (Декларація ООН про права осіб, що належать до національних

або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 р.; Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р.1; Рамкова Конвенція про захист національних меншин, прийнята Радою Європи в 1994 р. та ін.).

1 За даними ЮНЕСКО (Атлас мов світу, 2002), із близько 6000 мов, якими сьогодні користуються в світі, більше ніж половина може зникнути вже до кінця XXІ сторіччя.

156

ЕТНІЧНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ

Отже, в міжнародних документах закріплені такі права народів і національних меншин:

1.Право на існування – заборона знищення та дискримінації народів або окремих людей за етнічними ознаками (міжнародні конвенції про по-

передження і покарання злочинів геноциду 1948 р., про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., про припинення злочину апартеїду й покарання за нього 1973 р. тощо).

2.Право на суверенітет, самовизначення та самоврядування. Полі-

тичне самовизначення націй може здійснюватись або у формі національної держави, або у формах національно-територіальної автономії, тобто ви-

значених самоврядних територій із компактним проживанням певної етнічної групи, яка реалізує свої етнічні інтереси через органи управління цієї території. Залежно від розподілу повноважень між місцевою і центральною владою в державі, це можуть бути:

а) національні державні утворення у складі багатонаціональної федерації;

б) автономії у складі багатонаціональної унітарної держави; в) місцеве національне самоврядування.

3.Право на збереження культурної самобутності – власної мови, культури, релігії, звичаїв тощо – без надання прав територіального управ-

ління (національно-культурна або національно-персональна автономія).

4.Право на контроль за використанням природних багатств та ре-

сурсів території проживання.

5.Право на користування досягненнями світової цивілізації.

Розвиток національних відносин у сучасному світі. Міжнаціональні конфлікти та їх наслідки

Процес етнополітичного розвитку здійснюється у сплетінні двох векторів, які філософ М. Бердяєв характеризував як процеси індивідуалізації

йуніверсалізації:

•зростання національної самосвідомості, культурного, економічногоіполітичного становленнякожноїнації;

•зближення, поєднання націй, інтернаціоналізації економіки, політики, наукиіт. ін.

Марксизм абсолютизував другу тенденцію (формування «нової історичної спільноти – радянського народу»), пророкуючи повне злиття націй. Але події останнього часу довели, що не зважати на національний чинник принаймні передчасно.

Після остаточного розпаду колоніальної системи (50–70-ті роки

ХХст.) світ пережив нове піднесення національної самосвідомості – своєрідний «етнічний ренесанс». Виявилось, що до процесів комплексної інтеграції готові лише найрозвинутіші держави (наприклад, країни ЄС), але й

157

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

там інтеграційні кроки не торкаються власне національної самобутності народів. Натомість, самосвідомість етнічних меншин у розвинених індустріальних країнах набула значного піднесення. Міжнаціональні проблеми стали суттєвим чинником політичного життя Бельгії (відносини між вал-

лійцями і фламандцями), Канади (питання про незалежність франкомовної провінції Квебек), Великобританії (питання автономії Шотландії та Уельсу й статусу Північної Ірландії), Іспанії (проблема басків, статус Ка-

талонії та ін.) і привели до федералізації або автономізації цих країн.

У 90-х роках хвиля етнічного відродження поширилась на Східну Європу, що разом із крахом соціалістичних режимів призвело до розпаду трьох національних федерацій (СРСР, СФРЮ, ЧССР) і появи понад 20 нових держав. При цьому світ побачив різні шляхи такого «розлучення» – мирний та правовий (Чехія і Словаччина), переважно військовий (Югославія), відносно мирний, хоча й не дуже правовий (Радянський Союз). Наприкінці існування СРСР на його території нараховувалось близько 80 реальних та потенційних районів міжнаціональних конфліктів, але абсолютна більшість цих гарячих точок були не між республіками (виняток – конф-

лікт між Вірменією та Азербайджаном з приводу Карабаху), а в межах нових держав. Конфлікти у Південній Осетії й Абхазії (Грузія), Придні-

стров’ї (Молдова), Інгушетії, Чечні (Росія) переросли в запеклі війни. Національні (національно-релігійні) війни вирізняються особливо

жорстоким характером (етнічними чистками, масовим знищенням мирного населення, тероризмом тощо). Міжнаціональні конфлікти в різних формах (які залежать перш за все від рівня культури та цивілізованості конфліктуючих сторін) відбувались останнім часом у багатьох країнах: Боснії і Гер-

цеговині (війна між сербами, хорватами й мусульманами 1992–95 рр.), Сербії і Чорногорії (проблема Косово; відокремлення Чорногорії шляхом референдуму), Шри Ланці (боротьба тамілів за незалежність), Іраці (боротьба курдів за незалежність), Індії (боротьба сикхів за незалежність), Афганістані (суперечки між пуштунами, таджиками та узбеками), Ізраїлі (палестинська проблема), Руанді (війна племен тутсі й хуту) і т. ін. Саме внутрішньодержавні, переважно національно-релігійні війни та озброєні сутички становлять більшість усіх військових конфліктів, які відбуваються останніми десятиріччями у світі, і приносять найбільші втрати. Одночасно вони стають приводом для поширення глобальної військової присутності США та їх союзників у формах «гуманітарної інтервенції» (напр., бомбардування силами НАТО боснійських сербів у 1995 р., а також югославської столиці Белграда в 1999 р. із метою припинити конфлікт у Косово).

158