ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

нації» (1920) писав про «денаціоналізацію, нищення рідних форм розвитку» як причину занепаду українського народу і доводив його відмінність від руської нації. Національна свідомість, за В. Винниченком, не знає ні класів, ні партій, ні віку, ні статі, а тому класовий інтернаціоналізм є пропагандою національного самогубства. Перебуваючи в еміграції, він виробив своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц. соnсоrdіе – згода): людина має жити у «згоді» сама із собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. В останні роки життя пропагував ідею «зближення» капіталізму і соціалізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства. У «Заповіті борцям за визволення» (1949) обстоював ту позицію, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами, – народною волею, а не ефемерними емігрантськими інституціями (негативно оцінюючи діяльність С. Петлюри).

Розвиток української політології в ХХ ст.

Після поразки Української Народної Республіки українська політична думка розвивалась за кордоном, зокрема у творах В. Липинського, який відстоював монархічні ідеї, а також в інтегральному націоналізмі Д. Донцова. У радянській Україні своєрідним ідейним напрямом став укра-

їнський націонал-комунізм (О. Шумський, М. Хвильовий, М. Скрипник),

тобто спроба поєднання ідей побудови соціалістичного суспільства з ідеями української самостійності. Близьким до цих ідей був і В. Винниченко.

В’ячеслав Липинський (1882–1931) – теоретик елітарного консерватизму. Брав участь у створенні Союзу визволення України, Української демократично-хліборобської партії. З 1919 р. – в еміграції. Основний твір –

«Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монар-

хізму». Вважав, що без власної держави не може існувати українська нація. Але демократія не здатна створити державу. Провідну роль у розвитку суспільства має відігравати національна еліта. Необхідно спиратись на клас землевласників-хліборобів як нову аристократію («класократія») і будувати державу виходячи з етнопсихологічних та геополітичних особливостей. Форма держави – монархія (гетьманство), яка спирається на місцеве самоврядування. Нація розглядається як територіальне об’єднання громадян, свідомих у своєму прагненні бути нацією та об’єднаних відповідальною державою. Тому нація є продуктом складного взаємовідношення держави і громадянства («територіальний націоналізм»).

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів у ідеологічній конструкції Дмитра Донцова (1883–1973). Він починав із марксизму, був членом УСДРП; створив у 1914 р. Союз визволення України, зорієнтований на підтримку Німеччини та АвстроУгорщини, висував ідеї боротьби проти Росії. Засновник Організації українських націоналістів, ідейною основою якої стала його праця «Націона-

34

ІСТОРІЯ ПОЛIТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

лізм» (1926). Д. Донцов розробляє принципи «нового українського націоналізму»: вольовий характер, постійне прагнення до боротьби за незалежність, романтизм та фанатизм у національній боротьбі, необхідність виховання нової політичної еліти. При цьому підкреслюється пріоритет волі над інтелектом, інтуїції над логікою, агресії над пасивністю, догматизму й віри над сумнівом і знанням, а також аморальність національної ідеї (добре те, що бажаєш, а не бажаєш те, що добре), тобто придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації.

Ідеї Д. Донцова розвивав М. Сціборський у своїй теорії націократії («Націократія», 1935) як режиму панування нації у власній державі, де заперечується право участі політичних партій в управлінні державою, а диктатура сприймається як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Ідеологію ОУН розвивали також публіцисти Ю. Липа, П. Полтава та інші. Послідовним прихильником концепції «держава-нація» був Лев Ребет. В основі такої нації він бачить етнічну спільноту. Відповідно держава існує саме як національна, що означає, що в ній існує якийсь «етнічний господар». Основну роль у процесі формування нації Л. Ребет відводить родині. Саме в ній зберігаються засади національного життя: це той інститут, де з елементів минулого твориться майбутнє в біологічному, соціальному й культурному відношенні. Отже, саме кровна спорідненість і побудована на цій спорідненості культурна ідентичність є засадничими щодо утворення національної свідомості.

Розвиток української політичної науки в еміграції до та після Другої світової війни відбувався в окремих наукових центрах, наприклад – Українському вільному університеті (створений у 1921 р. у Відні, потім працював у Празі, з 1945 р. – у Мюнхені). Ідеї Грушевського розвивали представ-

ники народницького напряму Р. Лащенко і С. Шелухін (народоправство,

демократизм, безкласовість, пріоритет прав народу й людини над правами держави, примат інтересів трудового народу). Консервативний напрям поряд із В. Липинським репрезентували С. Томашівський та В. Кучабський, яких об’єднувало критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, розвиток теорії еліти, визнання домінуючої ролі держави в суспільно-економічному житті, визнання нації як територіального згуртування всіх громадян незалежно від їхньої національності. Національнодержавницький напрям, що будувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність, найбільш повно проявився у дослідженнях С. Дністрянського та С. Рудницького, які обґрунтували для України концепції національної держави й право народного самовизначення. Проблема місця України між Сходом та Заходом, історичного місця українського народу розглядалась також у працях українських політологів післявоєнної доби Б. Крупницького, Р. Роздольського, І. Лисяка-Рудницького й інших.

35