ТЕМА 8. ДЕРЖАВА ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

Отже, головними чинниками виникнення держави були такі:

•необхідність удосконалення управління суспільством, пов’язана з йогоускладненням;

•необхідність організації великих суспільних робіт, об’єднання зарадицьоговеликих маслюдей;

•необхідність підтримки у суспільстві ладу, який би забезпечував функціонування суспільноговиробництва, соціальнустабільність;

•необхідністьведеннявійн, якоборонних, так ізагарбницьких;

•необхідністьподоланняопорупригноблених верствнаселення.

Убільшості випадків усі ці чинники діяли разом, у різних пропорціях, і вирішальними могли бути ті чи інші. Найважливішим моментом у виникненні держави було її відчуження від суспільства. При цьому з’являються первісні ознаки держави, які Ф. Енґельс сформулював так:

1) перехід від родоплемінного до територіального поділу населення;

2) заснування публічної влади, нетотожної загальному озброєнню народу (армія, поліція, суди);

3) встановлення постійно функціонуючої системи оподаткування.

Сутність та ознаки держави

Термін «держава» використовується принаймні у двох відмінних смислових рядах: або він позначає країну, або – систему влади в країні. Ця смислова подвійність віддзеркалює неоднозначну сутність самого феномена, в якому нерозривно поєднуються дві сторони – державна організація суспільства і відчуженість державної влади від суспільства.

Державу можна визначити як форму організації політичної влади, що спирається на спеціальний апарат примусу й має монопольне право видавати закони, обов’язкові для всього населення.

Але в ширшому розумінні держава – це союз людей, який організо-

ваний на началах права, об’єднаний пануванням над єдиною територією та підпорядкуванням єдиній владі. Цим наголошується, що державна влада існує не заради самої себе, а заради людей, якими вона керує з метою вдосконалення спільного життя шляхом установлення і підтримки справедливого правового ладу.

Вол. Соловйов пов’язував етимологію слова «держава» в різних мовах із різним розумінням його завдань. Для стародавніх греків держава – це поліс (πόλις), тобто місто, самостійна громадянська община, що вказує перш за все на її культурні завдання. Держава у римлян – res publіka, тобто спільна справа, що вказує на захист суспільного цілого як вищий інтерес, якому все інше має безумовно підкорятись. Середньовіччя формує розуміння держави як стану (status), тобто результату взаємодії різних соціальних сил і елементів. Розуміння держави як держави, або государства (від господарства), має в собі не тільки слов’янську етимологію, яка вказує на патріархальний характер цього інституту, але й візантійсько-православні корені – визнання держави надправовим началом, «которое, не будучи произведе-

78

ДЕРЖАВА ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

нием данных правовых отношений, может и призвано самостоятельно изменять их согласно требованиям высшей правды», оскільки влада царя (імператора) є делегацією влади Христової.

Визначальними ознаками держави, таким чином, є:

1.Народ – людська спільнота, яка проживає на території держави і складається з громадян цієї держави (основною цієї спільноти може бути етнічна нація, проте громадянство практично не буває етнічно гомогенним).

2.Територія – просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору й територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території визначаються кордонами,

ав середині держави мають адміністративно-територіальний поділ.

3.Єдина правова влада, ознакою якої є суверенітет (фр. souveraіneté – найвища влада), – верховенство влади держави в середині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах. Внутрішній суверенітет передбачає такі ознаки:

а) примус, включаючи право на використання сили; б) право на видання законів; в) право на встановлення і стягнення податків.

Зовнішній суверенітет означає незалежність від інших держав.

Більша частина держав сучасного світу (а їх близько 200) здобула незалежність у другій половині ХХ ст., із розпадом основних колоніальних імперій (англійської, французької, іспанської, португальської), а також Радянського Союзу та Югославії. Сьогодні залишається декілька невеликих залежних територій (напр., французька Гвіана); існують також вільно асоційовані держави (напр., Пуерто-Рико

–«держава, що вільно приєдналась» до США).

Донедавна існували перехідні форми між колоніальним станом та повною незалежністю держави:

Протекторат (від лат. protector – захисник, покровитель) – передання однією державою іншій (не завжди добровільно) ведення своїх зовнішніх справ і захисту території (напр., протекторат Великобританії над Єгиптом у 1914 р. або Німеччини над Чехією у 1939 р.).

Кондомініум (від лат. con – разом, domіnіum – володіння) – співволодіння, спільне здійснення верховної влади над однією територією двома або кількома державами (напр., англо-єгипетський кондомініум над Суданом у 1899–1956 рр.).

Домініони – квазісуверенні держави у складі Британської Співдружності

(Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія та ін.), які отримали права самоврядування, але зберегли підпорядкування англійській короні; ця система почала формуватись під час Першої світової війни і була оформлена Вестмінстерським статутом 1931 р. Зараз вони є повністю суверенними. Проте 17 членів Британської Співдружності лишаються монархіями з Британською короною на чолі держави, яку на місцях репрезентує генерал-губернатор (фактично англійський монарх

– голова Співдружності).

Мандатні території – мандатна система встановлена державами Антанти над колишніми німецькими колоніями після Першої світової війни та над деякими

79

ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

арабськими територіями колишньої Османської імперії (діяла до Другої світової війни).

Підопічні території – система міжнародної опіки запроваджена ООН після Другої світової війни для управління над територіями, які раніше знаходились у мандатній системі та деякими іншими (остання підопічна територія США – тихоокеанські острови Палау – отримала незалежність у 1994 р.).

Неодмінною, хоча суто зовнішньою і формальною ознакою суверенності країни є державна символіка. Державний герб – відмітний знак держави, офіційно прийнята емблема, виконана за законами геральдики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах тощо. Державний гімн – урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності. При виконанні державного гімну належить вставати, демонструючи цим шану до держави, громадську лояльність. Державний прапор – офіційний відмітний знак держави у вигляді полотнища встановлених розмірів одного або кількох кольорів, можливо, з якимось зображенням, що є символом держави. Деякі країни мають також державний девіз.

Функції і структура державної влади. Принцип поділу влади

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції – внутрішні та зовнішні. Внутрішні функції держави: законодавча; правоохоронна; організаторська (створення й дотримання певного порядку в суспільстві, налагоджування господарських, транспортних й інших зв’язків, мобілізація населення і матеріальних засобів на здійснення громадських справ); політична (забезпечення домінуючого становища, гегемонії верств, які є носіями суспільної влади на цей час); економічна (формування бюджету, економічне керування або регулювання); фіскальна (оподаткування, від лат. fіscus – державна скарбниця); соціальна (задоволення потреб населення в зайнятості, житлі, охороні здоров’я, соціальному захисті, соціальне страхування, пенсійне забезпечення); культурно-освітня (підтримка науково-дослідницької діяльності, створення й забезпечення умов для задоволення культурних потреб людей, надання можливості загальної освіти, забезпечення якості освіти). До зовнішніх функцій слід від-

нести дипломатичну, зовнішньоекономічну, оборонну та ін.

Державна влада, зберігаючи свою єдність і неподільність, для виконання покладених на неї функцій розподіляється між органами держави. Влада держави не належить цілком жодному державному органові, вона дорівнює сумі повноважень усіх її органів. Відповідно до трьох головних завдань держави: встановлювати правові норми та імперативи, втілювати в життя встановлений порядок як належний шляхом застосування права, здійснювати керування на основі встановленого правового порядку, – існує три головних гілки державної влади: законодавча, судова, виконавча.

80