ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ
дини окремо. Поняття «тоталітарна держава» вперше було застосоване італійським диктатором Б. Муссоліні, причому в позитивному контексті. Класичні тоталітарні режими ХХ ст. – фашизм та сталінізм. Головні риси то-
талітаризму такі:
1.Монополізація влади (однопартійна система, злиття партії й держави, культ особи).
2.Одержавлення суспільства, повна зверхність держави над суспільством (формальний і несамодіяльний характер громадських організацій).
3.Політичне свавілля, підкорення закону політичній волі (зокрема й відсутність механізму передання верховної влади).
4.Централізоване керівництво економікою (аж до повної державної монополізації власності).
5.Монополія держави на інформацію.
6.Ідеологізація суспільного життя і монопольне панування ідеоло-
гії тоталітарного типу (тобто такої, яка зазіхає на втілення абсолютної істини й керування всіма сферами життя суспільства).
7.Використання терору як засобу внутрішньої політики.
8.Мілітаризаціясуспільства, створенняситуаціївійськовоготабору. Ознаки джерел та меж політичної влади в реальності існують
одночасно, тому більш повним буде подвійне визначення політичних режимів – як правило, це ліберально-демократичні або авторитарно-
тоталітарні (але можливі і нетрадиційні комбінації, наприклад,
демократично-тоталітарні, або перехідні форми).
Також можна виокремити режими за критерієм пануючої ідеології: фашистські або напівфашистські, теократичні, расистські, соціалістич- но-комуністичні, ліберально-правові, національно-демократичні, націократичні й ін.
Політична трансформація і модернізація
Політичні системи, особливо політичні режими окремих країн, знаходяться у постійній динаміці, й нерідко можуть бути схарактеризовані як перехідні, в яких відбувається перехід від одного до іншого домінуючого типу політичного режиму. Масових масштабів такі трансформації набули, зокрема, внаслідок розпаду колоніальної системи, а також краху соціалістичних режимів у країнах Східної Європи. У зв’язку з цим у політології набули поширення теорії політичної модернізації, які розглядають модернізацію («осучаснення») не як виключно стихійне явище, а як інструмент комплексного пояснення, продукування і прогнозування соціальнополітичного розвитку. Модернізаційний процес у межах перехідних суспільств розглядається як свідома настанова на якісні перетворення за зразком передових країн, але не шляхом прямолінійного калькування їх досвіду, а на основі поєднання найпоширеніших універсальних політичних
74
ПОЛIТИЧНА СИСТЕМА. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ
структур, інститутів, цінностей із традиційною специфікою певних суспільств.
Модернізація політичних режимів на сучасному етапі означає раціоналізацію влади й політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних та духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної і ціннісної систем суспільства. Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя.
Розрізняють два основні типи політичної модернізації:
1.Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація, властива розвиненим країнам Західної Європи й Північної Америки, соціальнополітичний розвиток яких відбувається у формі переважно безперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу починаючи з доби Відродження. На нинішньому, постіндустріальному, етапі (з 70-х років ХХ ст.) ця модернізація характеризується індивідуалізацією виробничого процесу і перетворенням його на засіб самореалізації особи, пріоритетом духовних стимулів над матеріальними, всебічною демократизацією й гуманізацією суспільного життя, інформаційною революцією.
2.Вторинна (відображена), або неорганічна, модернізація, характе-
рна для країн так званого другого й третього ешелонів капіталістичного розвитку (зокрема і для колишніх соціалістичних). Здебільшого вона зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку та характеризується нерівномірністю змін у економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Основними суперечностями, які часто надають цій модернізації викривленого характеру, є:
• зіткнення місцевих норм і традицій із цінностями та елементами модернізації;
• здійснення модернізації переважно неоколоніальними методами запринципами«центр– периферія»;
• домінування як суб’єкта модернізації державної адміністрації, залежноївід колоніальноїадміністрації(абовпливуіншихдержав);
• невідповідність форсованої вестернізації (наслідування західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (включаючи місцеві політичні йкультурніеліти).
Попри це, деяким країнам другого і третього ешелонів (зокрема, в Азії та Латинській Америці) вдалося досягти значних успіхів соціального й техніко-економічного зростання, хоча їх політичні режими залишаються досить суперечливими феноменами з точки зору західних демократичних
75