ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

2)ототожнювати демократію з класом (розподіл на «чистих» і «нечистих» веде до придушення особи та диктатури);

3)ототожнювати більшість з істиною. Кожна конкретна біль-

шість завжди є меншістю по відношенню до всього людства – у просторі й

учасі. Більшість здатна до пізнання тільки банальних, спрощених істин, у той час як дійсні прозріння притаманні лише геніям. Тому в Біблії говориться: «Не будеш з більшістю, щоб чинити зло» (Вих. 23, 2).

«Демократичний транзит» у сучасному світі

Існують різні уявлення, а також процедури оцінювання того, які країни можна вважати демократичними. Особливі сперечання викликають держави, які знаходяться «у пограничному стані», тобто мають неповний набір ознак демократичного розвитку. За даними Д. Колдуела, у 1941 р. демократичними були 25 % держав, а в 1996 р. – 40 %. Інший американський дослідник Ф. Закарія стверджує, що в 1900 р. у жодній країні не було влади, яка б формувалась за результатами загальних виборів; нині така система діє майже в 120 країнах, тобто в 62 % країн світу. За даними організації «Freedom House», у 2002 р. «вільними» або «частково вільними», тобто такими, що знаходяться в процесі «демократичного транзиту», є 75 % країн світу.

Незалежно від конкретних цифр, більшість авторів погоджується, що в сучасному світі відбувається масовий крах авторитарних режимів, поширення політичних свобод і збільшення кількості демократичних країн. Із першої половини 1970-их років демократичні процеси охопили Західну Європу (Греція – 1974, Португалія – 1975, Іспанія – 1977); Латинську Америку (Домініканська Республіка – 1975, Гондурас – 1982, Бразилія – 1985, Перу – 1988, Чилі – 1990 та ін.); Азію (Туреччина – 1988, Філіппіни – 1986, Південна Корея – 1988); Східну Європу (Угорщина, Чехословаччина, Польща, Болгарія – 1989, Радянський Союз – 1991 й ін.); Африку (ПАР –

1994 та ін.).

Проте політологи звертають увагу на те, що в результаті останньої «хвилі» демократизації все частіше стали виникати імітаційні, гібридні демократії. Демократичні інститути і процедури в таких державах використовуються лише як зовнішня форма, яка може служити прикриттям недемократичних по суті механізмів реалізації влади. За визначенням

Ф. Закарії, йдеться про «неліберальні демократії», адже в сучасному світі два компоненти ліберальної демократії – демократія й свобода – все більше розходяться один з одним. У багатьох країнах демократичні перетворення обернулись неефективним управлінням і привели до влади відверто диктаторські режими; демократія перетворилась на бутафорію, яка викликає розчарування, безладдя та насилля. Зокрема, й у більшості пострадянських держав демократія служить лише зміцненню влади авторитарних правите-

120