ТЕМА 10. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА РУХИ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Всякий раз, когда мы замечаем, что в государстве, называющем себя республикой, все спокойно, и нет борьбы различных политических принципов и группировок, то можно быть уверенным, что в нем нет свободы.

Ш. Монтескье

История последних десятилетий показала, что демократия разваливается именно вследствие её партийного строения.

И. Ильин

Генезис і сутність політичних партій

У відкритих політичних системах, що будуються громадянським суспільством, важливу роль відіграють політичні партії та громадськополітичні організації. Як форми суспільної самодіяльності, вони мають акумулювати, узгоджувати і виводити на політичний рівень реальні інтереси, які існують у соціумі. Вони виступають з’єднувальними ланками між громадянським суспільством і державою.

Партії (від лат. рars – частина, група) відомі зі стародавніх часів – або як групи прибічників вождя, або як певні соціальні прошарки, що відстоюють власні інтереси. Політичні партії в сучасному розумінні формуються поряд із розвитком громадянського суспільства. За визначенням М. Вебера, їх генезис мав три етапи:

1)партії як аристократичні угрупування в парламенті – віґі і торі в Англії XVІІ–XVІІІ ст., які в ХІХ ст. перетворились на ліберальну (нині – ліберал-демократичну) та консервативну партії;

2)партії як політичні клуби – жирондисти та якобінці часів Великої Французької революції, федералісти та антифедералісти у США;

3)масові партії. Виникнення масових партій у другій половині ХІХ ст. пов’язане із залученням до політики широких мас населення, трудящих (тому це були в першу чергу соціал-демократичні партії – наприклад, у Німеччині в 1869 р.), із упровадженням загального виборчого пра-

ПОЛIТИЧНI ПАРТIЇ. ГРОМАДСЬКI ОРГАНIЗАЦIЇ ТА РУХИ

схильні до перетворення в олігархічні, авторитарні структури з причин технічних: унеможливлення безпосередньої демократії внаслідок розширення організації і необхідності професійного управління; і з причин психологічних – політичної інертності мас та прагнення лідерів до влади.

Утім, у подальшому розвитку вплив партій усе більше визначається не стільки їх чисельністю, скільки організаційною та ідеологічною гнучкістю, фінансовою опорою і здатністю використовувати засоби масової інформації. Тому сучасні політичні партії переважно вже не такі масові.

За визначенням Ла Паламбари, партія – це організована політична сила, що об’єднує громадян однієї політичної тенденції з метою мобілізації громадської думки на певні цілі та участі в органах влади або орієнту-

вання влади на досягнення цих цілей. Партії відрізняються від інших організацій громадянського суспільства саме своїм переважно політичним характером, тобто безпосередньою участю у боротьбі за владу та її розподіл. Тому конститутивними ознаками партії як певного типу суспільної організації можна вважати:

•наявністьорганізаційноїструктури, якавизначенастатутом;

•наявністьпевноїідеології, щовідображена упрограмі;

•діяльність, спрямовананазавоюванняпідтримкинароду;

•діяльність, спрямовананаздобуттятаздійсненнявлади.

Типологія політичних партій

Існують різні критерії класифікації партій, які здебільшого відображають їх окремі властивості. Наприклад, партії класифікують за такими окремими ознаками, а саме:

•засоціальноюорієнтацією: класовііміжкласові;

•за організаційними принципами: з індивідуальним або колективнимчленством; зтериторіальнимабовиробничимпринципоморганізації;

•за місцем у політичній системі: легальні та нелегальні, правлячі та

опозиційні;

•за ідейно-політичною платформою: комуністичні, соціалдемократичні, ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, фашистські, національно-визвольні, партії зелених тощо (слід зауважити, що назва партіїзовсім необов’язковоадекватновідображає їїідейну сутність).

Більш інтегровану схемупропонує американський ученийС. Коен. На його думку, існують партії як політичний авангард, парламентські партії, партіїзадляучастіувиборчійкампанії (прагматичні), партії-общини.

Партії авангардного типу базуються на ленінській концепції «партії нового типу» і визначаються дотриманням монопольної ідеології, що претендує на абсолютну істину; жорсткою організацією і підпорядкуванням низів – верхам, частини – цілому, меншості – більшості; забороною фракційності; запеклою боротьбою проти ідейних противників, ненадійних

101

ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ

попутників та опортуністів у власних рядах. Монополізуючи владу, такі партії поступово зливаються з державним апаратом, перетворюючись на державно-партійний механізм, який уже зовсім не схожий на громадську організацію.

Парламентські партії найбільш поширені в сучасних демократичних державах. Їх відрізняє ідейна та теоретична гнучкість; поєднання парламентської і позапарламентської діяльності; досить малий апарат; автономія парламентських фракцій; чітке відокремлення партійних органів від державних; поширення внутріпартійної фракційності.

Прагматичні партії – а це перш за все американські Демократична та Республіканська – схожі на парламентські, але мають певні відмінності. Перш за все це відсутність фіксованого членства, а також певна децентралізація й аморфність. Головним завданням місцевих партійних організацій є підтримка кандидатів на виборах, а завданням з’їздів, що проходять у рік президентських виборів, – висування кандидатів у президенти та віцепрезиденти і затвердження передвиборної програми.

Нарешті, партії-общини – це, скоріше, масові громадсько-політичні організації, які виросли з антиколоніальних рухів та утвердились при владі, переважно в африканських країнах. Здебільшого відіграють роль додатка до особистого врядування, покликані репрезентувати досягнення національної єдності і подолання етнічного сепаратизму.

Сучасні тенденції розвитку політики, на думку О. Кірхгаймера, все більше спонукають партії відповідати певним спільним рисам. Зокрема, це такі риси: брак згадок про початкову соціальну основу, щоб була змога звертатися до широких мас електорату; брак наполягань на конкретній ідеології, щоб існувала змога реагувати на погляди виборців з приводу поточних питань; зміцнення центрального партійного керівництва та ієрархічного контролю, щоб забезпечити виразну передвиборну програму; жертвування внутрішньою партійною демократією, щоб мати змогу репрезентувати привабливий образ єдиної партії; розширення зв’язків із соціальними групами, щоб збільшити можливості фінансування партії; перехід від масових кампаній до кампаній у засобах масової інформації, зосереджених навколо постаті лідера.

Партійні системи

Сьогодні політичні партії існують у переважній більшості країн світу, за винятком кількох абсолютних монархій. Конфігурація політичних партій, що визначається їх кількістю, параметрами, взаємодією, а також виборчою системою та прихильністю виборців, має назву партійної сис-

теми. Її характер значною мірою впливає на характер політичної системи суспільства загалом. Існує кілька класифікацій партійних систем. Так, М. Дюверже на основі кількісного критерію поділяє їх на двопартійні, ба-

102

ПОЛIТИЧНI ПАРТIЇ. ГРОМАДСЬКI ОРГАНIЗАЦIЇ ТА РУХИ

гатопартійні й однопартійні; Ж. Блондель виходить із кількості партій і їх місця в політичній системі: двопартійна, двох з половиною партійна, багатопартійна з домінуючою партією, багатопартійна без домінуючої партії; Дж. Сарторі враховує кількість партій та ідеологічну дистанцію між ними

– система домінуючої партії, двопартійна система, помірно поляризована і гранично поляризована багатопартійні системи. Основними типами пар-

тійних систем є однопартійні, двопартійні й багатопартійні.

Однопартійні системи будуються партією авангардного типу, яка, по-перше, виключає з політичного життя своїх опонентів, а по-друге, перетворюється на партійно-державну структуру. Роль єдиної партії як основи політичної системи може бути закріплена в Конституції. Фактично партія втрачає характер громадської організації, а партійна система перетворюється у партократичну (СРСР, фашистська Німеччина, Північна Корея). У деяких однопартійних за суттю системах зберігалась формальна багатопартійність (НДР, Китай).

Багатопартійні системи не обмежують створення партій ідеологічними умовами (за винятком деяких крайніх угруповань) та не створюють партійно-державних структур. Різновидами багатопартійності є: • гранично поляризована система (допускає існування позасистемнихпартійідвобічнуопозицію– Італія, Франція);

•помірно поляризована система (відсутність крайностей, тяжіння до центру, двополюснікоаліції– Швеція, Німеччина);

•система з домінуючою партією (яка не має конституційного за-

кріплення своєї ролі і в будь-який час може втратити своє домінування – Мексика, Індія);

•мультипартійна – фактично перехідна (численність партій, як правило, невеликих тамаловпливових– Україна, Росія).

В англосаксонських державах поширені двопартійні системи, які є своєрідною модифікацією багатопартійності. Двопартійність гарантує більшу стабільність і передбачуваність політичного життя, яке розвивається за принципом маятника. Деякі політологи вважають цю систему найкращою, але спроби її штучного впровадження не мають успіху. Втім, і в країнах традиційного поширення (Великобританія, США) двопартійність усе частіше ставиться під сумнів.

Французький політолог М. Дюверже сформулював гіпотезу про взаємозв’язок між числом партій у країні та її виборчою системою. «Закон Дюверже» полягає в тому, що мажоритарна виборча система сприяє формуванню двопартійності, у той час як пропорційне представництво сприяє багатопартійності.

Утім, у деяких країнах бачимо стійке існування максимум 3–4 партій при пропорційній системі (Австрія, Німеччина), а в інших – фактично трипартійну конкуренцію при мажоритарній (Велика Британія). Стабільно-

103