ТЕМА 9. ПОЛІТИКА І ПРАВО. ПРАВОВА ДЕРЖАВА
Summus jus – summa іnjurіa.
Cіcero
Цель издания законов двоякая: одни издаются для вящего народов и стран устроения, другие – для того, чтобы законодатели не коснели в праздности.
М. Салтыков-Щедрин
Політика і право та їх співвідношення
Політична система суспільства дуже тісно пов’язана з системою правовою. Держава є правовою корпорацією, а право підтримується силою держави, тобто ці системи взаємозалежні. Форма цього взаємозв’язку значною мірою характеризує політичний режим і сутність держави.
Право – це система загальнообов’язкових соціальних норм, які встановлюють певний порядок як належний. Мета права полягає у тому,
щоб зробити можливим мирне співжиття людей, що досягається встановленням обов’язкових для них меж їх зовнішньої діяльності. Право випливає з внутрішніх закономірностей існування суспільства і міжлюдського спілкування, тому у своєму висхідному вигляді не залежить від волі дер-
жави. Правові норми, що знаходяться у відповідності з мораллю й справе-
дливістю, називають природним правом, тобто правом, що відповідає «природі» людини як духовно-моральної істоти. Таке право, за словами Цицерона, виникло раніше, ніж будь-яка держава була заснована. Але не завжди норми природного права усвідомлюються суспільством і стають його законом. Чинним є позитивне право, тобто правові норми, які вста-
новлені правовою владою і потребують виконання. Між природним та по-
зитивним правом завжди є розрив, який, однак, історично змінюється.
У первісних суспільствах ще до виникнення держави та писаних законів панує звичаєве право, тобто система норм і правил поведінки, що ґрунтується на звичаях, традиціях. Загалом воно відповідає досить примітивному розумінню природного права – напр., принцип таліону, тобто «око за око, зуб за зуб» (від лат. talіo – відплата), кривава помста. Звичаєве право виразно проглядається у перших кодексах законів (напр., Руській правді ХІ ст.), його залишки зберігаються і в сучасних державах.
Співвідношення політики і права може бути описане двома основними теоретичними концепціями, яким відповідає два основних типи цього співвідношення. Це концепції правового (юридичного) позитивізму та
ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ
природного права, які розрізняються передусім протилежним розумінням співвідношення природного й позитивного права.
З виникненням перших держав формується традиційне розуміння права, або правовий (юридичний) позитивізм, який ототожнює право із законом, тобто повністю розчиняє природне право у позитивному. Право розуміється як воля володаря, що сформульована в законі. У феодальному суспільстві правові інститути виглядять як станові привілеї та обов’язки. У станових і абсолютних монархіях домінує дозвільний принцип правового регулювання «заборонено все, що не дозволено», а що дозволено – регламентовано законом (владою). Це призводить до пригнічення свободи людини, повного підпорядкування підданих державі. Отже, за теорією право-
вого позитивізму правом визначається державна воля, яка виражена в обов’язковому нормативному акті, забезпеченому примусовою силою держави. Цю теорію розробляли у XVІІІ–XІX ст. Є .Бентам та Дж. Остин, а в ХХ ст. – австрійський юрист Г. Кельзен; класовий варіант цієї концепції («право і закон – вияв волі панівного класу») обґрунтував В. Ленін.
Утім, ще з давніх-давен люди розрізняли «право» (jus) і «закон» (lex). Т. Гоббс вважав, що право – це свобода щось робити або не робити, а закон – це припис, наказ робити або, навпаки, не робити щось. З розвитком громадянського суспільства формується нове розуміння права як системи гарантій свободи особистості, яке отримує теоретичне вираження в конце-
пції природного права (Дж. Локк, І. Кант, П. Новгородцев, Дж. Ролз). Ця концепція виходить із постулату про існування вищих, постійно діючих,
незалежних від держави норм і принципів, які уособлюють розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, які є не тільки директивами для законодавця, але й діють безпосередньо. Право відокре-
млюється від закону та сприймається як «законодавче самообмеження держави» (В. Гумбольдт). Інакше кажучи, на перший план висувається природне право, з яким повинно звірятись позитивне. Звідси можливість правових і неправових законів. Утверджується заборонний принцип правового регулювання: «все, що не заборонено – дозволено», і тому не може піддаватись адміністративно-поліцейському переслідуванню. Формою нового співвідношення між політикою і правом стають принципово нові законодавчі акти – конституції, які визначають засади конституційного режиму держав.
Конституція і конституційний режим
Форма правління та форма державного устрою, порядок організації і компетенції органів влади й управління в центрі та на місцях, організація й основні принципи правосуддя, виборчої системи, правовий стан особистості – все це визначається основним законом держави – конституцією (лат. constіtutіo – устрій, положення). Сучасні конституції фактично є формою
92
ПОЛIТИКА I ПРАВО. ПРАВОВА ДЕРЖАВА
суспільного договору, або угодою між державою і суспільством, документом, яким держава зобов’язується дотримуватись певних принципів та норм, що відповідають пануючому в суспільстві розумінню природного права. За висловом Томаса Пейна, держава є «дитиною конституції», адже «будь-яка конституція є актом не уряду, а народу, який створює уряд».
Конституція та інші закони держави ґрунтуються на певних принципах, які становлять конституційний режим, тобто основні засади полі- тико-правового устрою держави. Так, Конституція США передбачає три основних принципи – поділ влади, федералізм і судовий конституційний нагляд. У Конституції України визначені такі принципи, як верховенство права; народовладдя; розподіл влади; взаємодія державного управління й місцевого самоврядування; пріоритетність прав і свобод людини; політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя тощо.
Поняття конституції як основного закону держави з’являється наприкінці XVІІ ст. в Англії, а конституції як окремі документи в їх сучасному значенні – наприкінці XVІІІ ст. (США – 1787 р., Франція – 1791 р.). У сучасному світі наявність конституції є практично неодмінною ознакою будь-якої держави, що намагається бути (або справляти враження) демократичною. У таких країнах, як Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль, окремого Основного закону немає, але фактично діє «неписана конституція», яка складається з кількох визначальних законодавчих актів. Наприклад, у Великій Британії вона включає Велику хартію вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., акт про престолонаслідування 1701 р., закони про парламент 1911 і 1949 рр. тощо.
Існує кілька шляхів прийняття конституцій – Установчими збо-
рами (напр., Конституційним конвентом США в 1787 р.), парламентом,
затвердження референдумом (напр., у Греції в 1975 р., Іспанії в 1978 р.,
Росії в 1993 р.), октроювання (тобто введення виконавчою владою – монархом або президентом, від франц. octroi – дарувати; вперше застосовано у Франції в 1814 р.). У деяких країнах основи конституційного режиму досить стабільні, що досягається, зокрема, особливими умовами внесення змін та поправок до конституції (принцип кваліфікованої більшості; «по-
двійний вотум» тощо). Так, до Конституції США протягом 200 років висувалось близько 5 тис. поправок, але було прийнято тільки 27 (для набрання чинності поправку мають ратифікувати три чверті штатів). Утім, і часті зміни не обов’язково є загрозою демократії. Конституція Швейцарії (1874) мала понад 90 доповнень і змін, а Франція вже мала 16 різних конституцій.
Конституція України: минуле і сучасність
В Україні прообразом такого документа стали «Пакти й конститу-
ції законів та вольностей Війська Запорозького» гетьмана Пилипа Орлика,
прийняті в 1710 р. Конституція УНР – перша українська конституція в
93
ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ
сучасному розумінні – була прийнята Центральною Радою у квітні 1918 р., але не вступила в дію. Декілька конституційних актів приймалось різними урядами УНР (гетьманатом, Директорією), а також ЗУНР. У радянській Україні було чотири Конституції (1919, 1929, 1937 та 1978 роки), які в основному повторювали Конституції СРСР. Остання Конституція УРСР 1978 року з багатьма змінами та доповненнями діяла і в перші роки незалежності. Внаслідок політичних суперечностей у Верховній Раді й суспільстві Україна виявилась останньою серед держав колишнього СРСР, яка прийняла новий Основний закон. Спробою тимчасового розв’язання проблеми був Конституційний Договір між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (8 червня 1995 р.). Конституція України була прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.
Народившись як результат певного політичного компромісу, Конституція 1996 року відразу стала об’єктом критики, переважно – в частині розподілу повноважень між різними суб’єктами влади. У квітні 2000 р. був проведений (за ініціати-
вою Президента Л. Д. Кучми) референдум щодо змін до Конституції. Але, незва-
жаючи на те, що всі 4 питання референдуму (про розширення повноважень Президента щодо розпуску Верховної Ради, про обмеження депутатської недоторканності, про зменшення загальної кількості народних депутатів України та про формування двопалатного парламенту) отримали підтримку більшості населення, зміни до Конституції внесені не були. Слід мати на увазі, що механізм внесення змін до Конституції України (розділ ХІІІ) передбачає внесення таких змін лише Верховною Радою за умови підтримки кваліфікованою більшістю (2/3) народних депутатів та «подвійного вотуму» (голосування законопроекту на двох різних сесіях). Лише зміни до розділів І, ІІІ та ХІІІ, які визначають основні засади конституційного устрою та політичного режиму країни, будучи попередньо прийнятими Верховною Радою, мають затверджуватися на всеукраїнському референдумі.
Плодом чергового політичного компромісу став прийнятий Верховною Радою у розпал подій «помаранчевої революції» Закон «Про внесення змін до Конституції України» (8 грудня 2004 р.). Найсуттєвішою зміною, яка внесена цим законом, є передача повноважень формування уряду від Президента (за ним залишається ініціатива лише щодо кандидатур міністра оборони та міністра закордонних справ) парламентській більшості, яка утворюється за результатами парламентських виборів. Формуванню такої більшості має сприяти перехід на чисто пропорційну систему виборів Верховної Ради та запровадження принципу «імперативного мандата» (заборони народним депутатам переходити з фракції у фракцію). Одночасно Президент отримав право розпускати Верховну Раду, якщо протягом місяця не сформована коаліція парламентських фракцій (парламентська більшість) або протягом 60 днів після відставки уряду не сформований новий Кабінет Міністрів. Термін повноважень Верховної Ради збільшений з 4 до
94