ПОЛIТИЧНI ДОКТРИНИ СУЧАСНОСТI

лізму ліберальних цінностей). Натомість комунітаристи відстоюють релятивізм ідей справедливості й концепцій добра в різних культурах, підкреслюючи, що ліберальне суспільство не може і не повинне бути нейтральним між конкуруючими концепціями добра та справедливості, а індивідуальна автономія може підтримуватись лише політикою загальновизнаних суспільних пріоритетів.

Термін неолібералізм, яким на початку ХХ ст. позначали соціальноорієнтований лібералізм, наприкінці століття частіше застосовують до протилежної політики лібералізації ринку (приватизація і дерегуляція, лібералізація торгівлі і фінансів, скорочення ролі держави), поєднуючи його з неоконсерватизмом (тетчеризм). Неолібералізм пов’язується також із програмами структурної перебудови у багатьох країнах світу, яким сприяли Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. Це дало підстави ідеологам антиглобалізаційного руху застосовувати сьогодні цей термін для характеристики економічної ідеології, що стоїть за капіталістичною глобалізацією.

Соціалізм та його напрями

Соціалізм (або комунізм) – ідеологія і практика соціальної організації, основана на колективній або державній власності на засоби виробництва та принципах розподільчої справедливості. Ці терміни застосову-

ються для позначення: 1) двох фаз нової соціально-економічної формації (соціалізм – перша, комунізм – вища фази); 2) двох варіантів цієї ідеології, де соціалізм – більш м’який (або непослідовний) варіант комунізму. Соціа- лістично-комуністичні ідеї з’являються вже в античності; докладно розробляються утопістами XVІ – початку ХІХ ст. Утім, термін «соціалізм» уперше був ужитий лише на початку 1830-их років, а «комунізм» – на початку

1840-их.

Починаючи з 40-их років ХІХ ст. соціалістична ідея взята на озброєння марксизмом (К. Маркс і Ф. Енґельс), який перетворив її в ідеологію конкретного класу – пролетаріату («Маніфест Комуністичної партії», 1848). Марксизм вирізняється ґрунтовним теоретичним розробленням цієї ідеї (особливо в галузі політичної економії), що, однак, не позбавило її утопізму. Втім, марксистський соціалізм виявився неоднорідним. Із початку ХХ ст. він поділяється на два напрями – комуністичний (В. Ленін) та соціал-демократичний (Е. Бернштейн, К. Каутський). Пізніше в окремі напрями оформились також троцькізм, маоїзм та деякі інші національні різновиди комунізму.

Соціалістична ідея включає низку основних загальних положень, які лише модифікуються різними напрямами.

1. Відкидання приватної власності (у більш м’яких варіантах – об-

меження). Її пропонується замінити або колективною, або державною власністю. Це означає заміну стихійного ринку плановим господарством, яке в

43

ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

ідеалі повинно було б забезпечити небачений розквіт виробничих сил і розподіл матеріальних благ за принципом «від кожного – за спроможностями, кожному – за потребами». У практиці соціалістичних держав під гаслом загальнонародної власності сформувалась фактично найрозвинутіша система державної власності, яка підкорялась численній армії державних чиновників. У такому господарстві держава регулює відносини виробництва, обміну, розподілу і навіть споживання, вдаючись до прямого (безгрошового) продуктообміну та карткового розподілу («військовий комунізм»). Сучасні напрями соціалізму й навіть комунізму схиляються до різних форм багатоукладності, але обов’язково з пріоритетом державної власності.

2.Рівність (егалітаризм). Егалітарні ідеї як інваріант соціальної справедливості використовуються різними ідеологіями. Лібералізм трактує їх як рівність прав і можливостей; християнство – як рівність людської гідності при багатоманітності її проявів. Натомість соціалізм віддає перевагу не рівності у множинності, а рівності у тотожності. Це перш за все відкидання ідей рангу та ієрархії у суспільстві, зокрема – класового поділу, який ґрунтується на відносинах власності. Соціалістичним ідеалом є безкласове суспільство. Разом з тим, фактично відкидається ідея індивідуальних прав і свобод. Особистість розглядається як сукупність суспільних відносин, що перетворює рівність у правах на рівність у безправ’ї.

3.Колективізм – надання переваги суспільному (суспільним інтересам, цінностям, цілям, завданням) перед індивідуальним. Індивідуалізм дорівнюється егоїзму і розглядається як суспільне зло. Визначальна ідея соціалістичної ідеології як ідеології колективістської – відкидання індивідуальності. Дещо екзотичним, але логічним проявом цього боку соціалістичного світогляду стали ідеї знищення сім’ї. Ці ідеї зустрічались у деяких домарксистських теоріях (Платон, Кампанелла). Марксизм теоретично відкидає ідею спільності дружин, але обґрунтовує ідею знищення буржуазної сім’ї. На практиці такі форми, як суспільне виховання дітей, спільне проживання кількох сімей (гуртожитки, комунальні квартири), спільне годування (їдальні), приводили якщо не до прямого, то до опосередкованого нищення сім’ї. Додамо також політичні розколи у сім’ях часів громадянської війни та сталінських репресій.

4.Знищення релігії. Соціалізм забороняє релігію, оскільки намагається її замістити, спираючись на ті ж самі механізми людської віри, що й церква. Але не можна соціалізм порівнювати з релігією, оскільки релігія встановлює зв’язок людини з дійсним Абсолютом, соціалізм – із вигаданим; релігія апелює до духовного начала в людині, соціалізм – до матеріального; релігія (зокрема християнство) будується перш за все на любові, соціалізм – на класовій ворожнечі.

Елементи соціалістичної практики були представлені у стародавніх деспотіях Сходу, державах інків та єзуїтів у Південній Америці, низці хри-

44

ПОЛIТИЧНI ДОКТРИНИ СУЧАСНОСТI

стиянських єресей. Але найбільш повно ця доктрина реалізувалась у соціалістичних державах ХХ ст. на чолі з СРСР (сьогодні продовжують послідовно дотримуватись цієї системи лише Північна Корея та Куба). Соціалістична ідеологія й практика не завжди збігаються. Але розмови про «деформації» і «відступи» (сталінізм) від «чистої ідеї» (марксизм-ленінізм) у колишніх соціалістичних країнах та порівняння їх зі «шведським», «австрійським» й іншими західними «соціалізмами» потребують уточнення. Справа в тому, що ці моделі розвитку втілюють на практиці два різних напрями, фактично дві різних доктрини, що сформувались на ґрунті марксизму у ХХ ст. – комунізм та соціал-демократизм. Ось головні відмінності цих доктрин:

Якщо комуністична (ленінсько-сталінська) модель у переважній більшості соціалістичних країн зазнала краху (що сприяло й трансформації західних компартій у дусі «єврокомунізму»), а її подальший розвиток у Китаї пов’язаний із певною лібералізацією цієї системи, то соціалдемократична ідея «держави загального добробуту» активно використовується на Заході як альтернатива ліберально-консервативній моделі влади і відбувається постійне чергування при владі партій, які представляють ці ідеології. З 1951 року існує Соціалістичний Інтернаціонал, який об’єднує зараз близько 150 партій із 120 країн 1 (останній ХХІІ конгрес Соцінтерну відбувся в 2003 р. у Сан-Паулу, Бразилія).

Спроби модернізувати соціалістичні ідеї з огляду на нові історичні обставини привели до формування починаючи з 60-х років ХХ ст. цілого діапазону ідей і теорій нових лівих. Їх опорою стали не промисловий пролетаріат, а студентство, жінки, негритянські організації, інші протестні

1 На правах консультативного членства до організації входять Соціалістична партія України і Соціал-демократична партія України.

45

ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

прошарки суспільства. Апогеєм руху нових лівих стала «студентська революція» травня 1968 р. у Парижі. Рух нових лівих відрізнявся стихійністю, що сприяло його фрагментації й еклектизму. Проте він помітно вплинув на формування фемінізму, руху «зелених», а також на відродження лівого інтелектуального мислення та пожвавлення інтересу до поглядів К. Маркса.

Анархізм

Анархізм (із грец. άναρχία безвладдя– ) – соціально-політична доктрина, яка закликає до повної відмови від усіх форм державного, правового та інституціонального управління суспільством. Філософію анархізму роз-

робили в ХІХ – на поч. ХХ ст. У. Ґодвін, П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, Л. Толстой, П. Кропоткін. Її головні тези такі:

•головною причиною соціальної несправедливості визнається існування держави та її політико-правових інститутів; держава і право розуміються як повністю відчужені й навіть протилежні громадянському суспільствуінститути;

•відкидається будь-яка форма організації суспільства «зверху– донизу» і проголошується негативне ставлення до всіх типів державного устрою; умовою свободи особистості визнається відсутність будь-яких форм владийдержавного примусу;

•обґрунтовується ідея самоуправління і самоорганізації виробничихтатериторіальних громад, якмаксимум – їхфедеративногооб’єднання;

•відкидається приватна власність («власність – це злодійство», стверджував П.-Ж. Прудон) і пропонуються різні форми колективної власності.

Різні напрями анархізму вдаються до різноманітних форм політичної діяльності – від насильства й терору до пацифізму («толстовство»). Популярним на початку ХХ ст. був анархо-синдикалізм (Ж. Сорель) – течія

вробітничому русі, яка відкидає політичну боротьбу і вважає вищою формою організації робітничого класу не політичні партії, а профспілки (синдикати – фр. syndіcat, від грец. σύνδικος спільний– , діючий разом), які повинні взяти під свій контроль та управління засоби виробництва.

Фашизм і нацизм. Неофашизм

Фашизм (від італ. fascіo – жмут, зв’язка, об’єднання; лат. fasces – пучок пов’язаних прутиків) – ультраправа політична течія із тоталітарною й ієрархічною структурою, цілком протилежна демократії та лібералізмові. Фашистські організації виникли в Італії в 1919 р., і вже в 1922 р. цей рух, очолюваний Б. Муссоліні, прийшов до влади. Паралельно в Німеччині сформувався нацизм (націонал-соціалізм) – Націонал-соціалістична робітнича партія під проводом А. Гітлера в 1933 р. прийшла до влади, встановивши

46