ТЕМА 3. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

ІСТОРІЯ ПОЛIТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

вираження – ідеї автономії, федерації слов’ян або повної самостійності). Відповідно національне питання стає основною темою української політичної думки.

•По-друге, знаходження українських земель у складі Польщі сприяло тому, що Україна значно раніше заРосію встановила міцні стосунки

зЄвропою і сприймала звідти передові як на той час ідеї, в тому числі й політичніконцепції.

•По-третє, відсутність власної абсолютистської держави сприяла

формуванню більш демократичної свідомості як риси народного менталіте-

ту і певних політичних концепцій (навіть до ідеї про «бездержавність українськоїнації»).

•По-четверте, брак державної підтримки не сприяв загальному розвитку власної освіти та науки в Україні, тому й українська політична ду-

мказалишиласьнедостатньорозвинутою.

Політична думка в Україні доби Відродження та Просвітництва

УXVІ–XVІІ ст. на тлі боротьби проти церковної унії стають відомими такі памфлетисти і полемісти, як Ст. Оріховський, І. Вишенський,

Христофор Філалет, П. Могила та інші. Станіслав Оріховський-Роксолан

(1513–1566) – гуманіст, учений із європейською освітою – відстоював пріоритет світської влади над церковною, був прихильником теорії суспільного договору, при цьому головну мету держави вбачав у гарантіях прав та майна кожного індивіда (зі свого боку, громадяни повинні спрямовувати свою діяльність перш за все на інтереси держави). Виступаючи проти папства і турецької навали на Україну, звертався до польського короля за допомогою з такими словами: «Король вибирається задля держави, а не держава заради короля існує». Христофор Філалет в «Апокрисисі» також підкреслював, що монарх не має права чинити свавілля та беззаконня проти народу; відносини між монархом і народом мають будуватись на законі й добровільній згоді.

УXVІІ ст. ідея політичної незалежності України набуває практичного змісту в національно-визвольній боротьбі під проводом Б. Хмельницького та у створенні Гетьманщини – автономного державного утворення, основою політичної організації якого став устрій козацької Запорозької Січі. До важливих політико-правових документів того часу можна віднести

«Березневі статті» (1654), «Гадяцький трактат», розроблений Ю. Неми-

ричем (1658). Слід відзначити значне місце в історії політичної думки України «Пактів і конституцій законів та вольностей війська Запорозько-

го», складених гетьманом Пилипом Орликом у 1710 р. Цікавими виявля-

ються також трактати С. Климовського «О правосудію началствуючих, правдh и бодрости их» і «О смиреніh височайших», подаровані Петру І.

29

ПОЛІТОЛОГІЯ – НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ

Значний поштовх розвитку науки в Україні, зокрема філософської та політичної думки, дало створення Києво-Могилянської академії (1632 р.), у якій викладались зокрема політичні вчення Арістотеля, Томи Аквінського та нових європейських учених. Вихованцями Києво-Могилянської академії були видатні українські філософи і мислителі Феофан Прокопович,

М. Козачинський, Гр. Сковорода.

Феофан Прокопович (1677–1736) – філософ та ідеолог петровських реформ у Росії. Відстоював ідею верховенства світської держави над владою церкви, підкорення церкви державою, в цьому дусі й розробив проект церковної реформи, яка була здійснена Петром І у 1720 р. Прихильник теорії освіченого абсолютизму. Державна влада виникає внаслідок суспільного договору і є захисником та оборонцем закону. Народ не має права виступати проти монарха (з його точки зору «влада черні» – наприклад, Запорозька Січ – «огидна»). Кожний народ має вибрати відповідну державну форму, для Росії такою формою є монархія.

Мануїл (Михайло) Козачинський (1699–1755), розвиваючи ідеї Гобб-

са та Локка, вважав природним станом людини саме суспільний стан, де можуть проявитись і бути захищені його природні права. Вони не відчужуються повністю на користь держави при укладанні суспільного договору (як вважав Гоббс). Найважливішими з них є право на життя, свобода совісті, право приватної власності й право вибору. М. Козачинський довгий час працював у Сербії, де сприяв розвитку освіти та літератури.

Григорію Сковороді (1722–1794) притаманна увага переважно до питань морального вдосконалення людини. Суспільство регулюється за природними, точніше – Божими законами, зокрема законами нерівної рівності та «сродної» праці, тому роль держави його мало цікавила. Втім, ідея «сродності» формулювалася Сковородою як освячення ієрархічного поділу суспільства на керуючих та керованих («народ должен обладателям своим служить и кормить»). Він учить лояльності існуючій владі як волі Божій («дhлай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбный гражданин и довлhет»), але різко осуджує деспотизм («всяк обожившій волю свою, враг есть божіей волh и не может внійти во царствіе божіе»).

Таким чином, у XVІІІ ст. Україна позбулась останніх проявів автономії, що примушувало українських мислителів або ставати на службу існуючій державі, як Феофан Прокопович, або опинятись в еміграції, як Пилип Орлик, або зовсім відсторонюватись від політичної діяльності та розгляду політичних питань, як Григорій Сковорода.

Становлення національної політичної думки (кін. XVІІІ – ХІХ ст.)

Наприкінці XVІІІ – на початку XІX ст. в Україні працюють діячі просвітницького напряму суспільної думки Я. Козельський, С. Десницький,

30

ІСТОРІЯ ПОЛIТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ

В. Каразин, П. Лодій. Їх діяльність сприяла розвитку освіти (створення університетів у Харкові в 1805 та Києві в 1834 р.) і пожвавленню української суспільно-політичної думки. На цьому позначилася також діяльність масонських лож, поширених у Росії з кінця XVІІІ ст. Так, у Полтаві діяла ложа «Любовь к истине», до якої входили декабрист А. Глінка, видатний письменник І. Котляревський та інші. В катехізисі ложі йшлося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії. У 1819 р. у Києві діяла ложа «Об’єднаних слов’ян», які відстоювали ідею федерації слов’янських республік як союзу держав, серед яких гідне місце належатиме Україні. Досить розвиненим в Україні був також декабристський рух з його ідеями конституційної монархії і навіть республіки («Південне товариство» на чолі з П. Пестелем).

Ідеї слов’янської єдності та федерації слов’янських республік на ґрунті повної свободи й автономії були розвинуті у Кирило-Мефодіївському товаристві (1845–1847 рр.). Микола Костомаров (1817–1885) у програмі товариства «Книга Буття українського народу» висуває три головні завдання:

1)побудова слов’янського союзу християнських республік;

2)знищення кріпацтва та абсолютної монархії в Росії;

3)поширення християнського суспільного устрою в усьому світі. Одним із братчиків Г. Андрузьким був також запропонований кон-

ституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії. До цієї організації входив і Тарас Шевченко (1814–1861), який у своїх творах в образній формі розвивав ідеї соціальної й національної свободи, досягаючи при цьому, безперечно, величезної сили впливу на національну свідомість, що перетворює його не просто у великого поета, а в національного пророка.

Народницький напрям в українській політичній думці репрезентував Володимир Антонович (1834–1908). Невід’ємною рисою українського народу він вважав нездатність та нелюбов до державного життя; державі з її регламентацією й апаратом протиставляв вільну творчу суспільність. Розглядаючи три національних типи – українців, росіян та поляків, зазначав, що росіяни розвинули принцип авторитаризму і монархізму, поляки – принцип аристократизму, а українці – суспільної правди і рівності. Таким чином, український тип подається як бездержавний, що веде до відмови від політичної боротьби й до занурювання у «культурництво».

Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) був володарем дум по-

літично свідомого українства у 70–80-ті роки ХІХ століття. Він очолював ліве крило київської організації «Громада», у 1876 р. емігрував, видавав журнал «Громада». Як «соціаліст європейської школи», він допускав революцію, але віддавав перевагу політичним реформам на основах свободи.

31