Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Кримінологія.doc
Скачиваний:
224
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
10.78 Mб
Скачать

§ 1. Міжнародні договори - правова основа співпраці держав у боротьбі зі злочинністю

Боротьба зі злочинністю — одна з найважливіших функцій дер­жави, яка має реалізовуватися з використанням національних ма­теріально-технічних, фінансових, організаційних і правових засобів. Однак рівень злочинності практично кожної держави дедалі більшою мірою визначається зовнішніми чинниками. Найбільш значимі за ступенем суспільної небезпеки злочини нерідко вчиняються на те­риторії двох і більше держав, а сам злочинець або злочинно при­дбане майно знаходиться за межами країни, де було вчинено злочин. Це обумовлено тим, що з одного боку, влада держави обмежена її кордонами, а з іншого — тим, що позитивні процеси, пов'язані з роз­ширенням політичних, зовнішньоекономічних, торговельних, нау­ково-технічних відносин, сприяли й розвитку негативних явищ: виникненню міжнародних злочинних організацій, які спеціалізу­ються на тероризмі, замовлених вбивствах, незаконній торгівлі зброєю, наркотиками, порнографією, «живим товаром», інформа­цією чи науковими розробками, на відмиванні грошей, отриманих злочинним шляхом, контрабанді, фальшивомонетництві, несанк­ціонованому проникненні в комп'ютерні системи, піратстві та інших злочинах, що загрожують самому існуванню міжнародної співпраці.

На підставі аналізу наукових праць можна зробити висновки щодо умов криміналізації цих процесів в Україні. До них відно­сяться:

  • прискорення інтеграції України у європейський і світовий ринок товарів і послуг;

  • включення нашої держави до міжнародної фінансової, бан­ківської системи, світових систем комунікацій;

  • різке збільшення масштабів еміграції з України й міграції в Україну та поява багатонаціональних міст-мегаполісів;

  • «прозорість» кордонів із сусідніми державами;

  • зростання організованої злочинності всередині держави;

  • послаблення ефективності діяльності правоохоронних орга­нів.

Транснаціональний характер злочинності обумовлює необхід­ність вироблення та запровадження заходів по боротьбі зі злочин­ністю на міжнародному рівні. Запорукою успіху є максимальна координація дій, що своєю чергою передбачає постійний обмін ін­формацією щодо стану злочинності, ознак її прояву і найважливіше — щодо методики запобігання та попередження. Вже з початку XIX століття держави укладають угоди, об'єктом яких стали міжнародні відносини з безумовно протиправних дій, що суперечать загально­людській моралі, загрожують інтересам багатьох країн і дезоргані- зовують міжнародні відносини.90

Ці угоди реалізуються в двох основних організаційних формах:

  • двостороння і багатостороння співпраця держав у боротьбі зі злочинністю на основі угод з окремих видів злочинів і угод про на­дання правової допомоги в кримінальних справах;

  • використання міжнародних організацій.

Правовою основою міжнародної співпраці у сфері боротьби зі злочинністю є насамперед двосторонні угоди, які за своїм змістом вельми різноманітні.

До них слід віднести:

  • надання допомоги у кримінальних, господарських, цивільних і сімейних справах;

  • укладання та реалізація міжнародних договорів і угод по бо­ротьбі зі злочинністю і передусім — транснаціональною злочинністю;

  • виконання рішень іноземних правоохоронних органів у кри­мінальних і цивільних справах;

  • обмін інформацією, що представляє взаємний інтерес для правоохоронних органів;

  • обмін досвідом правоохоронної роботи;

сприяння підготовці та перепідготовці кадрів тощо.91 Одним із найважливіших напрямів міжнародної співпраці в бо­ротьбі зі злочинністю є надання допомоги у розшуку зл очинців, які переховуються на території інших держав, їх затримання та видача. Водночас, питання видачі злочинців — це одне з найбільш складних і спірних питань, оскільки воно стосується внутрішнього суверен­ного права держави, а обов'язки з видачі злочинців можуть виникати тільки на підставі міжнародних договорів і, як правило, за умови взаємності.

Так, відповідно до статті 10 КК України, громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчи­нили злочин поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та від­дання до суду. Іноземці, які вчинили злочин на території України та засуджені за них на підставі діючого Кримінального кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. І нарешті, іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, але перебувають на її території, мо­жуть бути видані іноземній державі для притягнення до криміналь­ної відповідальності та віддання до суду або передачі для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнарод­ними договорами.

Нині спостерігається тенденція укладення багатосторонніх до­говорів, які регулюють питання видачі злочинців (Європейська кон­венція про видачу злочинців від 1957 p., Конвенція країн Бенілюксу, Міжамериканська конвенція «Про видачу злочинців», Конвенція про видачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування по­карання в країні, громадянином якої вони є» від 26 серпня 1979 р.)Л

Другою правовою основою співпраці держав у боротьбі з між­народними кримінальними злочинами є міжнародні конвенції. Здійснюючи співпрацю на основі цих конвенцій, держави вирі­шують широке коло питань, пов'язаних із попередженням, присі- канням і покаранням злочинців. Це, зокрема: встановлення юрис­дикції держав над злочинами та злочинцями; зобов'язання країни з координації діяльності но запобіганню і припиненню міжнародних кримінальних злочинів; надання правової допомоги в кримінальних справах, які розслідуються у зв'язку з учиненням міжнародних кри­мінальних злочинів; надання допомоги у розшуку та видачі злочин­ців, які ховаються на території інших держав, і деякі інші.

До числа перших міжнародних конвенцій слід віднести:

  • Конвенцію про відміну торгівлі неграми-рабами від 4 лютого 1815 p., прийняту на Віденському конгресі, згодом доповнену До- говомр п'яти держав від 20 грудня 1841 p., який забороняв переве­зення до Америки негрів-рабів; Женевську Конвенцію щодо рабства від 25 вересня 1926 p., Конвенцію щодо примусової та обов'язкової праці, прийняту на Женевській конференції ООН 1930 р. по бо­ротьбі з рабством. Держави, які підписали конвенцію, зобов'язалися прийняти всі можливі й необхідні заходи щодо того, щоб у найко- ротший термін здійснити повну відміну або скасування боргової ка­бали, кріпосного стану, експлуатації дитячої праці, насильницької видачі жінок заміж;

  • Женевську Конвенцію про боротьбу з підробкою грошових знаків, прийняту 20 квітня 1929 р. та ратифіковану СРСР (в т.ч. Україною) в 1932 р. Відповідно до цієї Конвенції держави взяли на себе зобов'язання застосовувати покарання згідно з національним кримінальним законодавством до тих, хто шляхом обману будь-яким способом здійснює підробку або фальсифікує грошові знаки (поши­рює, приймає, отримує або ввозить для розповсюдження фальшиві грошові знаки чи устаткування для їх виготовлення або підробки);

  • Нью-Йоркську конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 21 березня 1950 р. Її учасники зобов'язались надавати правову допомогу, включаючи видачу злочинців, а також карати осіб, винних у вчиненні таких зло­чинів, як звідництво для розпусти, створення або утримання місць розпусти, здачі в оренду приміщень з тією ж метою, сутенерство. Вони майже повністю імплементовані в статтях 302, 303 Криміналь­ного кодексу України;

  • Женевську конвенцію про припинення розповсюдження порнографічних видань і торгівлі ними від 12 вересня 1923 p., від­повідно до якої кримінальному переслідуванню та покаранню під­лягають особи, винні у виготовленні, ввезенні, вивозі, продажу та розповсюдженні порнографічної продукції в будь-яких її формах. Кримінальна відповідальність за вчинення таких злочинів перед­бачена статтею 301 Кримінального кодексу України;

  • Єдину конвенцію про наркотичні засоби (1961 р.) і Конвен­цію про психотропні речовини (1971 p.). Остання не перераховує склади злочинів, а конкретизація їх віддана на розсуд держав. Але з боку учасників Конвенції є згода на те, що покарання встановлю­ватиметься тільки за умисні дії. При цьому караються: співучасть, підготовчі дії, фінансові операції у зв'язку з правопорушеннями. Конкретні заходи попередження передбачені Конвенцією ООН по боротьбі з незаконним оборотом наркотичних засобів і психотроп­них речовин, що прийнята 20 грудня 1988 р. і ратифікована Украї­ною 25 квітня 1991 р.1

  • Гаазьку конвенцію про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 р.) якою сторони, що її підписали, зобов'яза­лися забезпечити:

а) покарання злочинців як державою, в якій літак зареєстрова­ний, так і будь-якою іншою державою, на території якої злочинець опинився після угону літака;

б) повернення повітряного судна його законним власникам;

в) сприяння пасажирам захопленого повітряного судна сліду­вати далі.

Оскільки дія конвенції була спрямована лише на боротьбу з уго­нами літаків і не розповсюджувалася на інші злочинні дії, у 1971 р. було прийнято Монреальську конвенцію «Про боротьбу з незакон­ними діями, спрямованими проти безпеки цивільної авіації». Від­повідно до вказаних міжнародних конвенцій законодавцем України введена у Кримінальний кодекс України стаття 278, якою передба­чено кримінальну відповідальність за угон або захоплення не лише повітряного судна, а й залізничного рухомого складу, морського чи річкового судна.

  • Міжнародні конвенції по боротьбі з тероризмом, який пере­творився останнім часом на одну з головних загроз безпечному іс­нуванню людства.

Фпахівці вважають, що на сьогодні у світі існує до 450 організа­цій і рухів екстремістської та терористичної спрямованості. Про­грамні цілі близько 40 з них так чи інакше зачіпають національні ін­тереси України, а представники близько 20 з них постійно меш­кають в Україні.

Міжнародний тероризм може знаходити свій прояв у:

  • терористичних актах, які здійснюються державами чи за підт­римки держави;

  • терористичних актах, які здійснюються приватними особами чи організаціями приватних осіб.

Якщо протидія першій групі злочинів здебільшого регулюється міжнародно-правовими нормами, то другій групі злочинів міжна­родне співтовариство тривалий час не приділяло пильної уваги.92Разом з тим, зростання кількості та небезпечності подібних дій в останні роки уСША, Великій Британії, Іспанії, Росії та в інших країнах вимагає посилення співпраці держав у попередженні зло­чинів і переслідуванні терористів, незалежно від їхнього національ­ного походження.

Зазначимо, що питання про міжнародний тероризм було вне­сено у 1972 р. до порядку денного XXVII Генеральської Асамблеї ООН. Тоді ж був створений Спеціальний комітет з міжнародного те­роризму.93З метою захисту офіційних представників держав у1973 р. була прийнята Конвенція «Про попередження і покарання за зло­чини проти осіб, які користуються міжнародним захистом», зокрема дипломатичних представництв.

Важливе значення у сфері боротьби з тероризмом має ще один з міжнародних антитерористичних актів — Резолюція Ради Безпеки ООН від 28 вересня 2001 р. Пунктом 6 цієї Резолюції постановлено заснувати комітет Ради Безпеки, що складається з усіх членів Ради, для контролю за здійсненням дійсної резолюції із залученням не­обхідних експертів, і закликано всі Держави предоставити цьому ко­мітету не пізніше ніж через 90 днів після дати ухвалення справжньої резолюції доповідь, а надалі представляти згідно з графіком, який буде запропонований комітетом, доповіді про кроки, зроблені ними для здійснення цієї резолюції.

На виконання цієї вимоги в Україні була прийнята Постанова Кабінету Міністрів «Про виконання Резолюції Ради Безпеки ООН» від 28 вересня 2001 року.