§ 2. Причини та умови вчинення злочинів в аграрному секторі економіки

Такий стаи злочинності в агарному секторі економіки поясню­ється наявністю низки причин та умов, які сприяють вчиненню корисливих злочинів. До них відносять чинники соціально-еконо- мічного, організаційно-управлінського та правового характеру.

До соціально-економічних чинників можна віднести:

• збитковість багатьох сільськогосподарських підприємств внаслідок диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, недостатності дотацій, високого рівня зношеності ос­новних фондів, нерозвиненості сільської ринкової інфраструктури тощо;

• платіжну кризу, нестачу обігових коштів у підприємств цієї галузі, недосконалість механізмів кредитування сільськогосподарсь­ких виробників;

невизначеність дійсної ціни земельних наділів, отриманих се­лянами в результаті розпаювання колгоспних земель і передачі їх в оренду;

• слабку матеріально-технічну та фінансову підтримку держави сільськогосподарських формувань, які знов створюються при роз­паюванні, землі та майна колгоспів;

• наявність бартерних операцій.

Агропромисловий комплекс є багатогалузевим комплексом, який включає в себе рослинництво, тваринництво, переробну про­мисловість, парк тракторів, зернозбиральних комбайнів, вантажних автомобілів і як складова частина економіки він не міг перебувати під впливом тих негативних процесів і явищ, які відбувалися в країні, названих у народі приватизацією. Поряд із цим криміноло­гічна ситуація, яка склалася в АПК, має свої особливості, викликані специфікою господарської діяльності й тим, що предметом злочин­ного посяганняв основному є земля — одне з основних надбань українського народу. Характерною особливістю сучасного стану розвитку агропро­мислового комплексу України є поступовий вихід із затяжної еко­номічної кризи, яка проявилась у дестабілізації агропромислового виробництва, катастрофічному спаді виробництва, величезній кіль­кості низькорентабельних і збиткових підприємств, звуженні ринків продовольства, зростанні споживчих цін і зниженні купівельної спроможності населення.

До організаційно-управлінських чинників відносяться:

• неналежний контроль з боку держави та громадських органі­зацій за процесом приватизації землі й об'єктів АПК;

• неналежна організація бухгалтерського обліку, обліку та конт­ролю за збереженням і використанням ТМЦ;

• відсутність належної роз'яснювальної роботи з боку Мініс­терства аграрної політики України, Держкомітету по земельних ре­сурсах України та місцевих органів виконавчої влади щодо купівлі- продажу земельних паїв;

• недостатньо враховується специфіка порушень у процесі ре­формування власності в АПК при розробці та реалізації практичних заходів боротьби зі злочинами в цій сфері та ін.

Перевірками встановлено численні порушення в колективних сільгосппідприємствах при видачі й отриманні сертифікатів щодо права на земельний пай, здійсненні відчуження майна (автотранс­порту, сільгосптехніки, тваринницьких комплексів та інших споруд) реформованим підприємствам, прийнятті рішень загальними збо­рами з питань реформування господарств, при укладанні та реєст­рації угод оренди землі.

Значного поширення набули факти, коли посадові особи сіль­ських (селищних) рад безпідставно надавали сертифікати щодо права на земельний пай особам, які не мають права на його отри­мання (не громадянам України, на померлих тощо).

Необізнаність селян і важке матеріальне становище багатьох сільських родин змушують людей легко розставатися із землею, не відчуваючи реальної вигоди від володіння нею. Різниця між ціною продажу та номіналом земельних паїв коливається в регіонах від 50 до 100 разів.

Усе зазначене свідчить про відсутність належного контролю з боку посадових осіб місцевих органів виконавчої влади та самовря­дування, органів прокуратури, відомчого та позавідомчого ревізій­ного апарату, а також про фактичну бездіяльність ревізійних комісій сільгосппідприємств за процесами реформування на селі. На прак­тиці це призвело до того, що багато керівників цих підприємств опи­нились повністю поза державним і суспільним контролем. Таке ста­новище сприяло розкраданню ними грошових коштів, матеріальних цінностей і розбазарюванню земельних наділів, причому нерідко члени сільгосппідприємств були в повній матеріальній залежності від таких керівників і не мали можливості обстоювати свої законні права та інтереси.

Окремі керівники сільськогосподарських і фермерських під­приємств з метою розкрадання державних коштів складали завідомо неправдиві документи про нібито побудовані ними на власні кошти об'єкти соціального та побутового призначення, хоча останні взагалі не будувалися або вже були побудовані в попередні роки (у зв'язку з чим відшкодування витрат на їх будівництво не повинно проводи­тися), або значно завищували суми витрат на таке будівництво.

Виділені Міністерством фінансів України кошти перераховува­лися районним відділам фінансів для відшкодування витрат на бу­дівництво вже безпосередньо господарствам районів (на спеціальні рахунки — для придбання паливно-мастильних матеріалів, міне­ральних добрив, запасних частин, з обов'язковим відображенням у відповідних бухгалтерських документах). Проте перераховані таким чином цільові кошти керівники господарств шляхом незаконних фі­нансових операцій переводили зі спеціального рахунку на розрахун­ковий, після чого отримували їх готівкою та використовували на будівництво особистих будинків й інші власні потреби.

У зв'язку з відсутністю достатніх коштів відповідними норма­тивними документами Кабінету Міністрів України відшкодування таких витрат було передбачено і шляхом проведення взаємозаліків заборгованості сільськогосподарських товаровиробників за подат­ками та зборами до державного бюджету, сплати за електроенергію (лише за умови наявності у господарств відповідної заборгованості). Тому окремі керівники підприємств складали завідомо неправдиві акти взаємозвірок, у яких відображали неіснуючі або значно зави­щені суми такої заборгованості. Зазначені документи після відповід­ного оформлення та затвердження в районних державних адмініст­раціях, Державній податковій адміністрації, районній електричній мережі надсилалися до регіональних відділень Державного казна­чейства, після чого на цій підставі проводилися відповідні взаємо- заліки.

Таким чином, керівники сільськогосподарських і фермерських підприємств за участю або за сприяння посадових осіб державних органів влади та управління, податкових адміністрацій, відділень Державного казначейства під виглядом відшкодування вартості вит­рат на нібито побудовані ними об'єкти соціально-культурного та по­бутового призначення вчиняли розкрадання державною майна в особливо великих розмірах; шахрайства з фінансовими ресурсами та нецільове використання державних субвенцій.

До правових чинників відносять:

• відсутність чіткого правового механізму купівлі-продажу зе­мельних сертифікатів (права на земельну частку (паї) та контролю за цим процесом з боку Держкомзему України та місцевих органів влади;

• недосконале правове забезпечення продажу земельних діля­нок суб'єктам під приємницької діяльності , громадянам та юрид ич­ним особам України;

• невизначеність щодо надання права іноземним громадянам на придбання земель;

• відсутність цивілізованого правового ринкового середовища;

• відсутність кримінальної відповідальності за самоправне за­хоплення землі сільськогосподарського призначення та ін.

Згідно з Указом Президента від 21 квітня 1998 р. № 332 « Про за­хист прав власників земельних часток (паїв)»¹ перевага в придбанні права на землю надавалася членам колективних сільськогосподар­ських підприємств, а також селянським фермерським господар­ствам. Це положення закріплено також у ст. 5 Земельного кодексу України, відповідно до якої у разі продажу власником своєї земель­ної частки переважне право на її купівлю мають співвласники.

Слід відзначити, що продаж права на землю, тобто ще не реалі­зованого права, відкрила необмежені можливості для обману селян, оскільки неможливо проконтролювати рух землі, ще не виділеної в натурі, в умовах дикого ринку. До весни і 999 р. сигналів про масове зловживання правом торгувати земельними сертифікатами майже не було. Але з розпуском КСП сертифікати опинилися на руках у селян. Механізму забезпечення пріоритетного права придбання цих сертифікатів фермерами не було створено і вже за 2000 рік кількість проданих і подарованих земельних сертифікатів зросла у 6,5 рази, а у Вінницькій, Кіровоградській, Черкаській областях — у 18—25 разів.

У 2001 р. у Київській області було скуплено за безцінь понад З тис. га землі, Миколаївській — майже 10 тис. га, Дніпропетровсь­кій — 18 тис. га, Одеській — 8 тис. га. У Вінницькій області купували 1 га усього за 350—600 грн., хоча подільські ґрунти кращі, ніж, на­приклад, у Німеччині, але там 1 га коштує близько 45 тис. доларів. Ці цифри, очевидно, є дуже неповними, а точної статистики се­лянських втрат взагалі немає.

На початку 2000-х років почався надто небезпечний процес обезземелювання селян і створення земельних латифундій. Є ви­падки, особливо їх багато в Миколаївський області, коли окремі фі­зичні особи скупили понад по 100 га. Існування величезних лати­фундій, як свідчить власний і зарубіжний досвід, породжує гостру недостатність земель для більшості громадян країни, що постійно провокує соціальну напругу.

Питання купівлі-продажу землі залишається спірним. Відпо­відно до ст. 1 Закону України «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)» від 18 січня 2001 р.⁸⁸, угоди, пов'язані з набуттям і реа­лізацією прав громадян та юридичних осіб на земельні частки (паї), крім спадкування, є недійсними, якщо інше не визначено законом. До таких угод застосовуються заходи, передбачені цивільним зако­нодавством України. Звідси є всі підстави вважати купівлю-продаж, міну та дарування паїв, що здійснювались відповідно до Указу від10 листопада 1994 р. № 666⁸⁹, такими, що не відповідають вимогам За­кону, а отже, всі угоди, укладені згідно з цим Указом, підпадають під дію статей203 та 215 Цивільного кодексу України, за якими недій­сною є та угода, що не відповідає вимогам закону. За недійсною уго­дою кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодами, а коли неможливо повернути одержане в на­турі — відшкодувати його вартість у грошах. Отже, якщо незаконність купівлі-продажу землі може бути за­перечена в суді в порядку цивільно-процесуального провадження і за недійсною угодою кожна сторона зобов'язана повернути другій стороні все набуте за договором, то таке суспільно небезпечне ді­яння, як самовільне захоплення землі сільськогосподарського при­значення, залишається поза дією кримінального закону.

В зв'язку з масовими порушеннями діючого земельного зако­нодавства в країні представники органів влади і управління, а також різноманітних політичних партій надають пропозиції або відмінити встановлений мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення і зробити її предметом вільної купівлі-продажу, або продовжити заборону на її продаж до 2009 року, забезпечивши тим самим однакові умови для її придбання насамперед громадянами України.

Верховна Рада України обрала останній варіант. Відповідно до ст. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ве­дення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних час­ток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земель­ної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилу­чення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Відчутний негативний вплив на корисливу злочинність у сіль­ському господарстві справляють наслідки недосконалості перехід­ного господарського механізму, пов'язаного з тим, що дисципліну­ючі командно-адміністративні методи вже втратили свою силу й значення, а наявні економічні важелі не доведені до робочого стану і не спрацьовують належним чином.