Альтернативні покарання: поняття, система, види
Необхідною передумовою для всебічного дослідження ролі покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства, є встановлення самого поняття системи альтернативних покарань у сучасному кримінальному праві.
Питання про систему покарань, її ознаки і принципи побудови має давню історію.
Одним із перших у вітчизняній правовій думці про необхідність формування в законі певної системи покарань говорив ще О. Н. Радищев наприкінці ХVІІІ ст., основними принципами якої, за його переконанням, повинні були стати рівність покарань для усіх, гуманізм, відмовлення від жорстокостей у каральній діяльності.
Пройшло ще чимало років, перш ніж законодавець переконався в необхідності введення до кримінального законодавства певної системи покарань. Професор Н. Д. Сергеєвський вказував на те, що в Росії думка про побудову всієї каральної системи в строго сходовому порядку – створенні певних «сходів» покарань – дозріло до кінця першої половини XIX ст. і знайшло своє вираження в Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. [193, с. 189].
Окремі теоретики кримінального права в дореволюційний період робили спроби визначити поняття цієї системи.
Так, професор Н. С. Таганцев під системою покарань розумів «сукупність каральних мір даного кодексу в їхній взаємній супідрядності і співвідношенні» [208, с. 124]. У цьому зв'язку він писав, що встановлення таких сходів має істотне значення як для законодавця, так і для судді, оскільки полегшує вибір покарань для окремих діянь відповідно до їх значення для правопорядка – для законодавця, а для судді вони створюють можливість порівнювати караність з обставинами окремого злочину, роблячи можливим перехід від одного виду чи роду покарання до іншого.
Професором І. Я. Фойницьким також було зроблено спробу визначити поняття системи покарань. У цьому зв'язку він писав: «Сукупність каральних мір, що застосовуються в даного народу у певну епоху, утворює його каральну систему чи систему покарань. Якщо різні каральні міри побудовані законом у певній послідовності, з допущенням переходу від вищих до нижчих, то виходить поняття «сходів покарань», причому окремі покарання складають їх ступені [230, с. 70-71].
Визначав поняття структурної побудови каральної системи і професор Н. Д. Сергеєвський. Він іменував її «сходами покарань», розуміючи під ними таку систему, в якій усі роди покарань, поділені на види і ступені за порівняльною їхньою вагою, розташовуються в послідовному порядку ступенів, у формі арифметичної чи геометричної прогресії, так що відношення між двома ступенями, що стоять поруч, представляється завжди однаковим, байдуже, чи належать ці ступені до одного роду покарань чи до двох різних [193. с. 189].
Набагато коротше говорив про сходи покарань професор С. В. Познишев. На його думку, вони являли собою сукупність каральних мір у їхньому співвідношенні один з одним і мали вид переліку, в якому покарання розміщуються за ступенем їхньої відносної важливості [169, с. 206].
Після скасування дуже складного і громіздкого переліку кримінально-правових мір дореволюційного кримінального законодавства вітчизняна кримінально-правова наука відмовилася від терміна «сходи покарань». У радянському кримінальному законодавстві і кримінально-правовій літературі міцно затвердився термін «система покарань».
Розкриваючи його зміст, професор Б. С. Утєвський вказував, що це «вичерпний перелік покарань з точно встановленими в законі рамками кожного з покарань і з точними санкціями в главах Особливої частини» [224, с. 38].
За винятком цього визначення, монографічна і правова література 20-40-х рр. не містять, на жаль, яких-небудь інших суджень щодо поняття системи кримінальних покарань.
Діюче кримінальне законодавство, як і раніше, не містить у собі спеціальної норми, що визначала б поняття системи покарань і перелічувала принципи, покладені законодавцем в основу її побудови.
Не можна визнати цілком задовільним і стан наукових розробок цієї проблеми. Як справедливо помітив Н. О. Стручков, системі покарань у науці кримінального права «не поталанило»: протягом багатьох десятиліть виклад питання про цю систему зводився до перерахування в підручниках видів покарання з деякими елементами їхньої класифікації. За межами підручників цьому питанню приділялося мало уваги [124, с. 53]. Виключення склали кілька робіт Л. В. Багрій-Шахматова, самого Н. О. Стручкова, О. Л. Цвєтіновича, О. В. Старкова, В. К. Дуюнова. У переважній більшості робіт в галузі теорії покарання проблеми системи покарань розглядалися в традиційному плані як проблеми побудови переліку видів покарання в його чисто юридичному розумінні. У цьому зв'язку більшість пропонованих визначень поняття системи покарання далекі від досконалості.
Розходження у визначеннях поняття системи покарань, що наводяться у навчальній і науковій літературі з кримінального праву, відносно незначні.
У сутності своїй більшість визначень зводяться до того, що розглянута система – це встановлений і обов'язковий для судів вичерпний перелік видів покарання, розташованих у визначеному порядку. Визначення, багато в чому подібні чи ідентичні даному, можна зустріти в десятках видань [198, с. 327; 123, с. 242; 124, с. 56; 199, с. 322; 56, с. 4; 195, с. 21; 163, с. 19; 218, с. 120-121; 242, с. 163; 221, с. 321; 220, с. 298; 219, с. 201; 232, с. 111 та ін.].
Якщо співставити визначення системи покарань з філософським розумінням категорії «система», то виявиться, що за минулі десятиліття юристи не тільки не наблизилися, але і, напроти, віддалилися від нього.
Але коли мова йде про вивчення такого правового явища, як система покарань, системний підхід, що полягає у дослідженні певного об'єкта як системи, представляється правомірним і необхідним.
Існує безліч визначень системи. Спроба навіть короткого їхнього розгляду веде далеко вбік від предмета цього дослідження. Тому в даному випадку варто скористатися лише деякими з них і виділити системостворюючі ознаки, що є значимими для такої соціальної категорії, як покарання. Відповідно до визначень, система повинна мати такі ознаки: 1) наявність деякої безлічі об'єктів (чи одного цілісного об'єкта, складного за своєю внутрішньою структурою; 2) відмежованість цієї безлічі (об'єкта) від інших безлічей (зовнішня ознака); 3) кінцевість числа об'єктів, що складають цю безліч (елементів системи); 4) упорядкованість цих об'єктів; 5) взаємозв'язок між ними.
Те ж саме можна сказати і про систему покарань. Аналіз побудови і функціонування системи покарань у кримінальному праві дозволяє дійти висновку, що ця система цілком має ознаки, виділеними загальною теорією систем.
1. Система покарань являє собою безліч елементів (видів покарання), відмежовану від інших правових явищ (наприклад, від системи адміністративних чи дисциплінарних стягнень).
2. Число елементів (видів покарання), що складають систему покарань, є кінцевим; воно визначене законом і тільки законом може бути змінене.
3. Система покарань має упорядкований характер – її елементи розташовані у певному порядку, у порядку зростання репресивної сили кожного з них.
4. Види покарання, що входять до системи, взаємно пов'язані між собою і взаємодіють. Зміна одних видів покарання чи поява нових спричиняє зміни в застосуванні інших. Розширення застосування одних видів покарань неминуче спричиняє звуження застосування інших – відбувається своєрідний процес витіснення. Протікає і зворотній процес – скорочення застосування одних видів покарання веде до розширення застосування інших, -- крім випадків, коли це скорочення пов'язане з більш-менш значним процесом депеналізації.
Спираючись на викладене, можна спробувати дати визначення системи покарань. Як уже вказувалося, її звичайно визначають як установлений кримінальним законом, обов'язковий для суду, вичерпний перелік видів покарань, розташований у певному порядку в залежності від ступеня їхньої ваги. Прийняти дане визначення не уявляється можливим, тому що в ньому системні ознаки і сутність не виражені з достатньою повнотою.
Зокрема, не можна погодитися з визначенням системи покарань як переліку, оскільки перелік є лише технологічний метод викладу в законі видів покарання.
Не можна сказати, що вчені-юристи не намагалися подивитися на систему покарань з філософських позицій. Як уже вказувалося, ще в минулому столітті Н. С. Таганцев визначав це поняття як сукупність каральних мір у їхній взаємній супідрядності і співвідношенні.
Аналогічну позицію займали П. П. Осипов [158, с. 69-70], Н. Ф. Кузнєцова [125, с. 24], О. В. Старков [202, с. 9-12].
Недієвість «перелікового» підходу до системи покарань у період дії попереднього кримінального законодавства яскраво проявилася в тім, що ряд покарань не включався до переліку за формальних підстав – про них не згадувалося в ст. 23 КК України. У цьому переліку були відсутні смертна кара, умовне засудження і умовне звільнення з обов'язковим залученням до праці. Тим часом усі ці міри мали всі необхідні ознаки покарання, широко застосовувалися на практиці і відігравали важливу роль у боротьбі зі злочинністю.
Крім того, у переліку покарань довгий час була в наявності міра, що за своєю соціально-правовою суттю покаранням не була – громадська догана.
Інша вада розглянутого підходу проявляється в тому, що відсутня можливість оцінити, наскільки існуючі у даний час покарання взаємодоповнюють один одного і чи здатні вони до взаємозамінюваності.
Деяким чином відрізняється від розглянутого визначення системи покарань, запропоноване Л. В. Багрій-Шахматовим, який ввів у нього ще одну ознаку – перелік не підлягає довільним змінам [38, с. 139]. У більш пізній роботі автор включив у визначення вказівку на те, що зміст системи покарань визначається тими основними задачами, які вирішує соціалістична держава на тому чи іншому етапі свого розвитку [37, с. 56]. Це доповнення, незважаючи на певну ідеологізованість, обумовлену вимогами часу, представляється дуже корисним, однак у даний час зміст його може бути виражений як вимога соціальної обумовленості системи покарань.
О. Д. Чернов представляє систему покарань як сукупність взаємодіючих і об'єднаних спільністю цілей елементів і ознак, що передбачені кримінальним законом у переліку видів покарань, які характеризують заходи кримінально-правового впливу як кримінальні покарання [243, с. 179]. О. В. Старков і С. Ф. Мілюков запропонували визначення системи покарань як сукупності передбачених кримінальним законом видів державного примусу, що знаходяться у відносинах взаємозв'язку, взаємозалежності і взаємозамінності, здатні забезпечити досягнення цілей кари (відновлення соціальної справедливості), загального і спеціального попередження, а також виправлення злочинця, призначаються судом за конкретні злочини, виходячи з принципів кримінального права [202, с. 13]. Ці визначення вільні від недоліків загальноприйнятого визначення, але їх не можна прийняти беззастережно, з огляду на перевантаженість зайвими положеннями і надмірну докладність. По-перше, далеко не всі примусові заходи включаються до системи покарань. У визначення системи покарань немає особливої необхідності включати вказівку на мету їхнього застосування. До того ж у цих визначеннях відсутня пряма вказівка на соціальну обумовленість системи покарань. З останньої причини не можна прийняти і визначення О. Г. Пермінова, відповідно до якого система покарань являє собою упорядковану цілісність взаємозалежних і взаємопов’язаних видів покарання, встановлених кримінальним законом [162, с. 18].
Мабуть, найбільш прийнятним ми вправі вважати визначення, запропоноване О. Л. Цвєтіновичем, відповідно до якого система покарань являє собою соціально обумовлену сукупність встановлених законом взаємодіючих між собою певних видів покарання, побудовану в порядку зростання обсягу кари в них [237, с. 49].
Аналізуючи систему покарань, необхідно констатувати, з одного боку, розмаїтість її видів, а з іншого – істотні розходження між окремими покараннями, що відносяться до їхнього змісту, порядку й умов застосування. Діюча система покарань, встановлена ст. 51 КК України, що містить у собі 12 видів, практично утворила у своїй структурі дві підсистеми: підсистему покарань, пов’язаних з позбавленням волі і підсистему покарань, з позбавленням волі не пов’язаних.
Для позначення другої підсистеми в офіційних документах, юридичній науці і навчальній літературі використовується дуже різноманітна термінологія. Так, Розділ II Кримінально-виконавчого кодексу України, що вступив в дію з 1 січня 2004 р., містить норми, які визначають порядок і умови виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. З метою реалізації положень Кримінально-виконавчого кодексу України наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань і Міністерства Внутрішніх Справ від 3 січня 2002 р. № 3/4 затверджена Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, і здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Ряд міжнародно-правових актів містять вказівка на міри, не пов'язані з тюремним ув'язненням (зокрема, Стандартні мінімальні правила ООН відносно мір, не пов’язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила), прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 14 грудня 1990 р.), громадські санкції і міри (Європейські правила щодо громадських санкцій і заходів – рекомендація №R(92)16, прийнята Кабінетом Міністрів Ради Європи 19 жовтня 1992 р.), альтернативні міри покарання, альтернативні санкції, позав'язничі санкції.
Усі наведені терміни, як правило, використовуються як синоніми. При цьому у вітчизняному законодавстві і кримінально-правовій літературі прижився термін «покарання, не пов'язані з позбавленням волі». Тому дослідження місця і ролі альтернативних мір у системі покарань доцільно почати з розгляду змісту цього терміна.
Як відомо, класифікація покарань на пов'язані і не пов'язані з позбавленням волі є традиційною для науки кримінального права [163, с. 33; 106, с. 12-14; 221, с. 322-323 та ін.]. В основу цієї класифікації покладений такий критерій, як зміст і обсяг правообмежень, заподіюваних засудженому в ході виконання покарання.
У цьому зв'язку необхідно відзначити, що дана термінологія (пов'язані або не пов'язані з позбавленням волі) вимагає певного уточнення, виходячи із самого поняття «воля».
Воля, будучи однією з великих соціальних цінностей людини й охоплюючи різні сторони життя, має багато аспектів, і тому її поняття багатозначне. У самому загальному вигляді особиста воля проявляється у свідомому виборі людиною поведінки, яка відповідає її інтересам і меті, у визначенні шляхів і засобів досягнення цієї мети, інтенсивності, спрямованої на здійснення цієї мети діяльності. Інакше кажучи, під волею розуміється спроможність людини діяти відповідно до своїх прагнень і цілей, а не за зовнішнім примусом чи обмеженням.
Воля людини в юридичному аспекті – це закріплена в законі можливість для кожної людини обирати вид і міру своєї поведінки, користатися наданими благами. Беручи до уваги цей факт, необхідно визнати, що сама назва найбільш суворого виду кримінального покарання – позбавлення волі – певною мірою умовна, тому що тією чи іншою мірою обмеження можливості обрання виду і міри поводження, позбавлення можливості користування тими чи іншими благами характерно для усіх без винятку видів покарання, навіть для найменш суворих.
Тому в основу систематизації видів покарань за ознакою характеру й обсягу правообмежень більш точним і послідовним було б покласти такий критерій, як наявність чи відсутність факту ізоляції засудженого від суспільства. При цьому слід уточнити, що ізоляція від суспільства не є повною. Скоріше це ізоляція на певний строк від колишнього соціального середовища – родини, ближнього оточення, трудового колективу, а не від суспільства в цілому. Зокрема, на цю обставину у своїх роботах вказував С. І. Дементьєв [73, с. 16].
Так, засуджені до позбавлення волі можуть слухати радіо, дивитися телепередачі, користуватися бібліотеками, виписувати газети і журнали. У роботі закладів виконання покарань беруть певну участь і різні громадські організації. Тобто суспільство в особі його численних інститутів у тих чи інших, дуже різноманітних формах все ж знаходиться в контакті з засудженими.
На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що методологічно більш вірним був би підрозділ покарань на покарання пов'язані і не пов'язані з ізоляцією від суспільства. Однак, з огляду на традиційність терміна «покарання, не пов'язані з позбавленням волі» і його відображення в чинному законодавстві, ми будемо користатися ним надалі.
Говорячи про таке поняття, як «альтернативні міри покарання», необхідно відзначити, що, виходячи з положень діючого кримінального законодавства, його не можна визнати рівнозначним поняттю «покарання, не пов'язані з позбавленням волі». Справа в тім, що діючий Кримінальний кодекс України як альтернативи позбавленню волі дозволяє розглядати лише ті не пов'язані з ізоляцією від суспільства види покарання, які можуть застосовуватися як основні. Тому формально позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чина чи кваліфікаційного класу, а також конфіскація майна не є альтернативою позбавленню волі.
Не дуже вдалим стосовно вітчизняного кримінального законодавства є і дуже поширений у зарубіжних країнах і міжнародно-правових документах термін «альтернативні санкції». Це пояснюється різним значенням, що надається термінам «покарання» і «санкція». У вітчизняній кримінально-правовій науці під санкцією розуміється частина кримінально-правової норми, що визначає вид і розмір покарання. Альтернативними у нас прийнято вважати санкції, які вказують два чи більш види покарання, що можуть бути призначені за вчинення злочину.
Таким чином, у цій роботі як альтернативні міри покарання ми будемо розглядати лише передбачені КК України основні покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства.
З огляду на вищевикладене, на підставі виведеного загального поняття системи покарань, систему альтернативних мір покарання ми можемо визначити як соціально обумовлену сукупність передбачених законом взаємодіючих між собою основних видів покарання, не пов’язаних з ізоляцією засудженого від суспільства, побудовану в порядку зростання обсягу кари в них.
Побудова системи альтернативних мір покарання здійснюється виходячи з певних принципів:
1. Принцип законності, що припускає побудову системи покарань у точній відповідності до положень Конституції, а також заснованих на ній законів та інших нормативних актів.
2. Принцип гуманізму, що виявляється у прагненні законодавця передбачити такі види в системі альтернативних покарань, які припускають відмовлення вітчизняного законодавця від невизначених, а також грубих, жорстоких, принижуючих і ганебних покарань, а також у прагненні виявити поважне відношення до людської гідності злочинця.
3. Принцип демократизму, що припускає встановлення в системі альтернативних покарань таких їхніх видів, які можливо було б застосовувати до будь-якого громадянина, що вчинив злочин, незалежно від його соціального, майнового і службового становища, національної, расової приналежності і віросповідання, виходячи із суспільної небезпеки його особистості і ним учиненого.
4. Принцип невідворотності, сутність якого виявляється в тім, щоб діюча система альтернативних покарань передбачала певну розмаїтість їхніх видів в інтересах забезпечення можливості й обов'язковості реагування держави і громадськості на будь-який випадок вчинення злочину і, тим самим, попередження злочинності.
5. Принцип індивідуалізації, що припускає наявність у системі не тільки різноманітних видів альтернативних покарань, для того щоб призначати покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистості винного й обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, але також дію покарання на конкретного злочинця персонально, для того щоб заподіювати по можливості менше тягот близьким йому особам.
6. Принцип визначеності, що знаходить своє вираження в тому, що встановлюваний законом перелік видів альтернативних покарань є вичерпним. Ніякі інші покарання, крім охоплюваних системою відповідного кримінального кодексу, не можуть бути призначені судом.
7. Принцип економії каральних засобів. Цей принцип виражається у прагненні законодавця встановити такі види покарання, такий порядок їхнього застосування і використання, за яких якомога менш обмежувалися б свободи громадян, існувала можливість заміни суворих покарань більш м'якими і можливість звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.
Стосовно питання про те, які саме види варто включати до системи альтернативних покарань, у правовій літературі немає єдності думок.
Найбільш обґрунтованим було би включення до цієї системи таких покарань, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі.
Насамперед, уявляється, що як альтернативу позбавленню волі не слід розглядати арешт (ст. 60 КК України) і тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК України), навіть не зважаючи на те, що ці основні види покарань позначені в розділі II Кримінально-виконавчого кодексу України як міри, з позбавленням волі не пов’язані.
Юридична природа і характер правообмежень, властивих зазначеним видам покарання, свідчать про те, що в їхньому змісті присутня головна ознака, що дозволяє віднести їх до покарань, пов'язаних з позбавленням волі – факт ізоляції засудженого від суспільства.
Так, арешт являє собою не що інше, як короткострокове (на термін від одного до шести місяців) позбавлення волі. Особи, засуджені до покарання у виді арешту, містяться в закритих установах виконання покарань – арештних домах – в умовах ізоляції і на них відповідно до ч. 2 ст. 51 КВК України поширюються обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі.
Це ж стосується і покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців. Від позбавлення волі це покарання відрізняється не стільки фактично, скільки юридично – засуджений зберігає статус військовослужбовця, хоча, природно, з істотними обмеженнями в правах (ст. 62 КК України, ст.ст. 71-85 КВК України).
Не до кінця з'ясованими залишаються правова природа і місце в системі покарань обмеження волі (ст. 61 КК України). Як вид покарання обмеження волі є результатом еволюції інституту умовного звільнення з місць позбавлення волі засуджених, що стали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 20 березня 1964 р.), перетвореного 12 червня 1970 р. на умовне засудження (звільнення) до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Одним із перших, хто висловився за виділення зазначеного інституту в самостійний вид покарання, позначивши його як «обмеження волі», був О. С. Міхлін [148, с. 10]. Вказівка на обмеження волі як самостійний вид кримінального покарання малася й у Основах кримінального законодавства СРСР 1991 р., що так и не набули чинності.
Варто визнати, що межі між позбавленням і обмеженням волі в сучасних умовах дуже приблизні. На відміну від обмеження волі, зміст позбавлення волі складають більш суворі правообмеження. Особа, засуджена до позбавлення волі, знаходиться в спеціальній закритій, охоронюваній збройною охороною державній установі – виправній колонії, втеча з якої тягне кримінальну відповідальність (ст. 193 КК України). Вхід стороннім громадянам у неї не вільний. Засуджений до позбавлення волі, таким чином, ізольований від рідних, близьких, друзів, колег по роботі і т.ін., а не лише обмежений у праві пересування. Дуже суворі обмеження передбачені для засуджених до позбавлення волі й у сфері майнових, трудових, а також ряді особистих прав.
Усе це в набагато меншій мірі характерно для осіб, засуджених до обмеження волі. При відбуванні покарання у виді позбавлення волі засуджені перетерплюють значно більш суворі правообмеження у порівнянні з засудженими до обмеження волі. Останні, за деяким виключенням, не позбавляються тих прав, яких позбавляються засуджені до позбавлення волі, а лише обмежуються в них. Покарання у виді обмеження волі обмежує засудженого в праві вільного переміщення по країні, вільного вибору місця проживання, певною мірою звужує трудові права засуджених. За засудженими встановлюється дієвий контроль з боку спеціально уповноважених державних органів. При виконанні цього покарання засуджені залучаються в обов'язковому порядку до суспільно корисної праці, ухилення від якої тягне певні санкції. Але при цьому засуджені фактично не ізолюються від суспільства, що дає повне право віднести цю міру до кола покарань, альтернативних позбавленню волі.
Залишається до кінця не з'ясованою і правова природа такого кримінально-правового інституту, як звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України) і його різновидів – звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей у віці до семи років (ст. 79 КК України) і звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей у віці до трьох років (ст. 83 КК України).
В основі інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням лежать інститути умовного засудження (ст. 45 КК України 1960 р.) і відстрочки виконання вироку (ст. 46-1 КК України 1960 р.), що існували до набрання чинності новим КК України. З огляду на те, що інститут звільнення від покарання з випробуванням є свого роду синтезом зазначених кримінально-правових мір, для визначення його сутності уявляється корисним звернутися до аналізу юридичної природи попередніх йому умовного засудження і відстрочки виконання вироку.
На жаль, колишнє кримінальне законодавство не визначало юридичної природи умовного засудження і відстрочки виконання вироку. З цього приводу в літературі існували різні, часом діаметрально протилежні точки зору щодо видової приналежності розглянутих інститутів: чи відносилися вони до кримінальної відповідальності, покарання або звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.
Інститути умовного засудження і відстрочки виконання вироку мали спільну рису – вони були засобом випробування засуджених. Однак кожен з них мав і ряд особливостей.
Стосовно до класичного виду умовного засудження в останні роки спостерігалося деяке зближення позицій учених. Більшість авторів зійшлися на думці на користь визнання умовного засудження звільненням від відбування кримінального покарання при дотриманні засудженим встановлених законом умов. При цьому, однак, засуджений не звільнявся від кримінальної відповідальності, оскільки у вироку його злочинна поведінка отримувала негативну оцінку від імені держави. Однак при цьому застосування умовного засудження не поєднується із застосуванням до засудженого різного роду каральних правообмежень, що має місце при призначенні покарання. Цілі кримінальної відповідальності у цьому випадку досягаються через сам факт засудження, пов'язану з ним судимість і через ряд правонастанов, що приєднуються до них і власне відповідальністю не є (наявність іспитового строку, заборона вчиняти злочини, порушувати суспільний порядок і деякі інші). Правовий статус умовно засудженого в цілому не міняється.
Усе це дало підстави стверджувати, що умовне засудження було формою реалізації кримінальної відповідальності, що виражалася у звільненні засудженого від реального покарання у виді позбавлення волі чи виправних робіт за певної умови при можливості відбування ним додаткових покарань.
Дещо інше становище склалося з визначенням правової сутності відстрочки виконання вироку. Ряд авторів розглядав її як звільнення (чи спеціальний вид умовного звільнення) від відбування покарання (С. І. Зєльдов, В. М. Сидорова, Н. І. Криволапов, Ю. В. Солопанов, О. І. Чернишов, А. К. Музєнік, В. О. Уткін, О. В. Филимонов), другі – як особливий порядок виконання вирок (В. В. Ніколюк, Т. Ф. Мінязєва), треті – як вид умовного засудження (Ю. М. Ткачевський, Т. П. Русакова, Г. Б. Віттенберг). А. С. Закутський вважав, що це самостійний інститут кримінального права – відстрочка відбування покарання [85, с. 7], а Ю. А. Кондратьєв виходив з того, що відстрочка є звільненням винного від реального відбування позбавлення волі з наступним звільненням від нього при дотриманні певних умов [108, с. 6]. Водночас ряд практичних працівників правоохоронних органів були схильні вважати цей інститут покаранням. Аналогічні пропозиції були висловлені й у юридичній літературі [61, с. 43; 177, с. 66]. З цією, мабуть, правильною, власне кажучи, позицією є достатні підстави погодитися.
Заперечуючи прихильникам визнання відстрочки виконання вироку «звільненням від відбування покарання», слід зазначити, що воно у цьому випадку полягає лише у звільненні від реального відбування позбавлення волі, але аж ніяк не від покарання взагалі. Засуджені з відстрочкою піддаються мірі впливу, що має у порівнянні з позбавленням волі самостійним обсягом каральних і виховних засобів.
Невірною уявляється і спроба визначити відстрочку як «особливий порядок виконання вироку». У цьому випадку виглядає помилковою сама спроба визначити зміст матеріально-правового інституту кримінального права шляхом використання кримінально-процесуальних категорій.
Не можна погодитися і з пропозицією вважати відстрочку виконання вироку відстрочкою відбування покарання. При відстрочці застосування покарання законодавець має на меті перенести його на більш пізніший час, оскільки негайна його реалізація пов'язана з тим чи іншим серйозним збитком для інтересів засудженого чи з іншими обставинами. Відстрочка ж виконання вироку мала іншу задачу – домогтися виправлення засудженого шляхом впливу певного арсеналу каральних і виховних засобів, не вдаючись до ізоляції засудженого від колишнього соціального середовища.
Не було достатніх підстав і ототожнювати інститут відстрочки виконання вироку з умовним засудженням. Дійсно, між ними існував ряд загальних рис. В обох випадках винний засуджувався до позбавлення волі (у випадку з умовним засудженням – також і до виправних робіт), що реально не приводилося у виконання, при дотриманні засудженим ряду умов. За поводженням засудженого встановлювався контроль. За наявності певних форм протиправної поведінки засудженого можливе скасування кожної з цих мір.
Розходження між цими інститутами складалися насамперед в особливостях контролю за поводженням засуджених. При відстрочці виконання вироку встановлені значно більш суворі форми контролю, що дозволяє віднести їх до каральних елементів, причому навіть більш суворих, аніж ті, що були властиві деяким видам покарань, наприклад, виправним роботам (особливо яскраво це виявилося з моменту внесення 20 листопада 1997 р. змін в ст. 46-1 КК України, що передбачали обов'язкову сплату штрафу при застосуванні відстрочки й умовного засудження). Це зайвий раз підкреслює, що відстрочка була самостійним видом покарання.
Що ж стосується діючої редакції ст.ст. 75 і 76 КК України, то в них міститься вказівка на два, по суті, самостійних інститути кримінального права. Перший з них аналогічний умовному засудженню, що застосовувався довгі роки, і полягає у встановленні судом засудженому до виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років іспитового строку, протягом якого засуджений не повинний вчинити нового злочину – у цьому випадку суд постановляє звільнити його від відбування покарання. Ця кримінально-правова міра має повне право іменуватися звільненням від відбування покарання з випробуванням. Суть його полягає в можливості виправлення засудженого без застосування до нього яких-небудь каральних чи виховних мір, що торкалися б серйозно прав і обов'язків засудженого.
Що ж стосується випадків, коли на засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням судом у відповідності до ст. 76 КК України покладаються певні обов'язки і правообмеження, у нас уже немає підстав вважати цю міру різновидом інституту звільнення від відбування покарання. У даному випадку до поведінки засудженого пред'являються більш серйозні вимоги. Він зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки, серед яких є такі, що дуже істотно обмежують права засудженого. Ця міра багато в чому аналогічна відстрочці виконання вироку і може розглядатися нами як самостійна міра покарання, якій притаманний специфічний арсенал каральних і виховних засобів.
У кримінально-правовій науці неодноразово виникало питання, наскільки є доцільним одночасне існування двох розглянутих видів засудження. Така постановка питання не була позбавлена підстав, з огляду на подібність даних мір за метою, завданнями, підставами і правовими наслідками застосування. Як бачимо, новий КК України вирішив цю проблему шляхом об'єднання умовного засудження і відстрочки виконання вироку.
З одного боку, цим рішенням був переборений ряд недоліків законодавчої конструкції статей 45 і 46-1 колишнього КК України. Зокрема, кримінально-виконавчі інспекції одержали більш широкі можливості для здійснення контролю і виховно-профілактичного впливу на звільнених від відбування покарання з випробуванням, ніж раніше – на умовно засуджених.
Позитивним моментом варто вважати також усунення необґрунтованої нерівності у правовому стані умовно засуджених і засуджених з відстрочкою виконання вироку. Справді, чому скасування умовного засудження було можливе тільки у випадку систематичних порушень засудженим суспільного порядку, а скасування відстрочки виконання вироку – у випадку допущення засудженим або порушення суспільного порядку, або трудової дисципліни. Невиправданим було і положення, за яким засуджений з відстрочкою виконання вироку після закінчення строку відстрочки повинний був знову стати перед судом і відзвітуватися про свою поведінку і ставлення до праці чи навчання, а засуджений умовно після закінчення іспитового строку цього робити був не повинний. Положення ст. 78 КК України цілком справедливо усунули зазначені протиріччя.
Водночас виглядає необґрунтованим значне звуження кола обов'язків, які суд може покласти на засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням, на підставі ст. 76 КК України. В даний час передбачено п'ять таких обов'язків:
попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;
не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органа кримінально-виконавчої системи;
повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи чи навчання;
періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи;
пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для інших осіб.
Це рішення законодавця важко пояснити якими-небудь об'єктивними закономірностями процесу боротьби зі злочинністю звільнених від відбування покарання з випробуванням. Дане положення аж ніяк не сприяє підвищенню ефективності виховно-профілактичного впливу на засуджених, що перебувають на обліку в органах кримінально-виконавчої інспекції.
Питання про законодавче вдосконалення ст. 76 КК України буде розглянуте надалі. Що ж стосується правової природи звільнення від відбування покарання з випробуванням, то, з урахуванням пропозиції про розширення кола покладених на засуджених правонастанов і правообмежень маються вагомі підстави розглядати цей інститут як самостійний вид покарання, альтернативний позбавленню волі (як і інститут відстрочки виконання вироку, що існував раніше).
З огляду на вищевикладене, уявляється за можливе зробити висновок, що елементами системи покарань, альтернативних позбавленню волі, є:
штраф;
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
громадські роботи;
виправні роботи;
службові обмеження для військовослужбовців;
обмеження волі;
звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Крім того, кримінальний закон передбачає існування підсистеми альтернативних покарань, що можуть застосовуватися тільки до неповнолітніх засуджених (Розділ ХV КК України): штраф, громадські роботи, виправні роботи, звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Розгляд загальних проблем системи альтернативних покарань не буде повним, якщо не торкнутися питання класифікації цих покарань. Класифікація необхідна у будь-якій справі, у будь-якій галузі знань. Класифікація – це практичний розподіл явищ, матеріалу, понять у якій-небудь сфері діяльності, галузі знань на частини, класи, категорії, групи, підгрупи, види за окремими певними ознаками.
Відповідно класифікація кримінальних покарань – це їхня диференціація (поділ) на великі чи малі групи відповідно до тієї чи іншої підстави (критерія класифікації).
У цілому питання про класифікацію – досить важливе у проблемі покарання. Для науки це прийом, що не тільки вносить у дослідження систему і порядок, але і визначає повноту і правильність висновків дослідження.
Для законодавця класифікація альтернативних мір покарання служить допоміжним засобом при побудові каральних мір у кримінальному законі. Адже законодавцю потрібно мати чітке уявлення про те, доцільно встановлення тих чи інших видів покарання на певний строк чи ні, чи варто передбачити можливість умовно-дострокового звільнення від покарань і яких конкретно їхніх видів, чи доцільні певні варіанти поєднання покарань, заміна одного покарання іншим і т.ін.
Практична актуальність класифікації альтернативних покарань полягає насамперед у тім, що вона відкриває перед судом широкі можливості для суворо диференційованого, індивідуального підходу до призначення кримінальних покарань різним категоріям злочинців з урахуванням їх особистості, характеру і ступеня суспільної небезпеки вчинених ними злочинів, обставин, за яких вони мали місце.
Діюче кримінальне законодавство, як і колишнє, не дає єдиної класифікації покарань, а в юридичній літературі це питання дискутується вже багато років. У цій роботі не була поставлена мета дати вичерпний аналіз проблеми класифікації кримінальних покарань. Докладний розгляд цього питання завів би далеко убік від основного предмета дослідження, тому є сенс обмежитися викладенням найбільш поширених і практично значимих варіантів класифікації стосовно до покарань, альтернативних позбавленню волі.
1. За особливостями призначення і юридичною значимостю альтернативні міри покарання підрозділяються на:
основні, які не можуть приєднуватися до інших покарань, застосовуваних судом (громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, звільнення від відбування покарання з випробуванням);
застосовувані як у якості основних, так і в якості додаткових (штраф і позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю).
Зазначений розподіл є в даний час єдиним прямо зазначеним у кримінальному законі (ст. 52 КК України).
2. Дуже важливою уявляється класифікація альтернативних покарань за критерієм характеру правообмежень, заподіюваних засудженому, що припускає їхній підрозділ на:
альтернативні покарання, що обмежують особисту волю засудженого (обмеження волі і звільнення від відбування покарання з випробуванням);
альтернативні покарання майнового характеру (штраф);
альтернативні покарання, спрямовані на обмеження професійних прав засуджених (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю);
альтернативні покарання, в яких як головне обмеження виступає примусова праця (виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи).
Звернення до цього критерію класифікації виглядає обґрунтованим. Змістом покарання, як відомо, незалежно від його виду, є позбавлення засудженого яких-небудь приналежних йому благ. У кожному виді покарання на перший план виступає обмеження певної групи суб'єктивних прав і свобод: особистої волі, трудових прав, права власності. Однак при цьому необхідно враховувати, що наведена класифікація є значною мірою умовною, тому що жоден вид покарання не зводиться до правообмеження тільки одного характеру. Так, покарання у виді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, обмежуючи в основному трудові права засудженого, веде водночас до погіршення його матеріального становища, тобто, в остаточному підсумку, до обмеження його права власності і т.ін.
3. У залежності від юридичного змісту альтернативні покарання є підстави підрозділити на пов'язані з виправно-трудовим впливом і не пов'язані. Можна погодитися з думкою О. Є. Наташева про те, що основними ознаками покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом, є: їхня тривалість у часі («відбування»), наявність режиму як певної системи правообмежень і спеціальних правил, а також обов'язкова, тобто забезпечувана державним примусом суспільно корисна праця [155, с. 20]. У цьому зв'язку до альтернативних покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом, варто віднести громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, а також обмеження волі.
4. Альтернативні покарання доцільно також підрозділити в залежності від можливості чи неможливості встановлення на певний строк:
альтернативні покарання, що призначаються на суворо визначений термін у межах, встановлених законом (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, звільнення від відбування покарання з випробуванням);
альтернативні покарання, призначувані судом без вказівки терміну, такі, що мають зміст одноактних (штраф).
5. Законодавець розрізняє альтернативні покарання в залежності від особливостей суб'єктів, яким вони призначаються. При цьому він виділяє дві груп покарань: так називані загальні покарання, що застосовуються до будь-якої особи, і спеціальні покарання, призначувані лише певному колу осіб.
До спеціальних альтернативних покарань варто віднести позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, звільнення від покарання з випробуванням.
6. Можливий підрозділ покарань в залежності від того, чи допускається умовно-дострокове звільнення від їхнього відбування. За цією правовою підставою розрізняються альтернативні покарання, від відбування яких можливе умовно-дострокове звільнення (виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі), і покарання, умовно-дострокове звільнення від відбування яких неможливе (всі інші покарання).
7. Законодавцем альтернативні покарання розрізняються й у залежності від можливості звільнення від їхнього відбування з випробуванням. У відповідності до ст. 75 КК України суд може прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, а також обмеження волі.